– Тобі що, важко дітей відвезти? Ну хворієш ти, але ж не без свідомості! У племінників за три дні змагання!

– Тобі що, важко дітей відвезти? Ну хворієш ти, але ж не без свідомості! У племінників за три дні змагання!

– Ангеліно… Я ж тебе з учора попередила. Вибач, але з температурою справді незручно стирчати в заторах, – хрипко відповіла Ольга.

…Оля сиділа аж у двох светрах, бо її лихоманило та трясло. Чи то від температури, чи то від гніву. Цілу ніч вона не спала: ніс заклало так, що жити не хотілося.

Ситуацію ускладнювало те, що в Олі була алергія на добру половину ліків. Від судинозвужувальних крапель для носа у неї різко підіймався тиск, тому доводилося обходитися соляними розчинами. А вони не сильно покращували стан.

І ось тепер Олі хотілося просто посидіти в тиші та спокої із серіалом, пледом та кухлем чаю. Але з такою невісткою тиша була недосяжною мрією.

– Ой, та гаразд тобі! Сидиш, тримаєш собі кермо і чекаєш, що такого! Пів години справ. Могла б і з’їздити.

– Їх зі змагань знімуть через тебе, якщо вони пропускатимуть заняття! – обурилася Ангеліна так, ніби це мало хвилювати Олю.

– Співчуваю, але це не мої діти, – нагадала Оля. – Я їм не мати, не нянька і навіть не особистий водій! Проте воджу їх безплатно майже кожен день. А ти, замість подяки, говориш зі мною так, ніби я наймалася!

– Та тому, що це твої племінники! Ти ще скажи, що вони тобі заважають! – Вибухнула невістка. – Ти тому й одна, бо не вмієш наступати на горло своєму егоїзму! Хоч би раз зробила щось просто так, без прохань.

Оля не відповіла. Усередині щось урвалося. Напевно, останній нерв. Це вона егоїстка?..

…Коли брат, Сергій, вперше привів Ангеліну до батьківської квартири, Оля одразу зрозуміла, що стосунки не складуться.

Майбутня невістка посміхалася, лестилася, але в її погляді були гострі уламки криги. Ангеліна дивилася на Олю так, наче вона тут зайва. Від слів потенційної родички несло солодким фальшем.

– Цікавий костюмчик. Я такий на «Озоні» бачила, думала, у житті він гірший. При такій ціні… Шкода, не мій фасон, він більше під квадратну фігуру підходить, – поблажливо відзначила Ангеліна при знайомстві, окинувши Олю чіпким поглядом.

Навіть компліменти вона робила таким тоном, що від них хотілося потім відмитися.

Через місяць після весілля Ангеліна вже командувала. Вона вирішувала, що вони будуть готувати на сімейні застілля, хто які завдання на себе візьме, і хто де сяде. Це в чужому будинку, у свекрухи!

Коли хтось намагався м’яко натякнути Ангеліні на те, що вона перегинає, вона зі сміхом відмахувалася.

– Так, у мене не простий характер. Я не подарунок. Зате я чесна та пряма. А кому не подобається – нехай не спілкується.

Але не спілкуватися не виходило. Коли в Ангеліни з’явилися діти, все стало ще цікавіше. Невістка, видно, сприймала материнство, як перепустку в особливу касту.

І, як привід, ще більше командувати навколишніми. Тепер Ангеліна постійно підраховувала, хто кому що винен.

– Я тепер мати, у мене немає часу на всяку нісенітницю, – говорила вона, коли хтось намагався завести з нею ввічливу розмову про фільми, спільних знайомих, чи погоду.

Тільки новоспечена мати не горіла бажанням повністю присвячувати себе турботі про синів. Якщо треба було кудись з’їздити чи посидіти з дітьми, Ангеліна насамперед зверталася до Олі.

– У тебе ні чоловіка, ні дітей. Вільного часу – вагон. Допоможи хоч раз чимось, – вимагала невістка.

Оля допомагала. Постійно. Хоча хотілося впертись рогом.

– Олю, ну не сваріться, – говорила мама, важко зітхаючи, коли дочка скаржилася на Ангеліну. – Так, з нею не просто, але ж це все-таки родина.

– Ти не лише їй допомагаєш, а й братові. Ви повинні триматися разом. Чи мало, як воно на старості років складеться…

Старість років… Мабуть, мати боялася, що Оля залишиться сама, що їй потрібна буде допомога, що їй буде важко.

Але важко їй було зараз, коли доводилося їхати з роботи не додому, а в інший бік, робити гачок, щогодини стояти в тягнучках.

Тяжко було, коли молодший син Ангеліни розливав сік на задньому сидінні, а старший – штовхав крісло. Це не рахуючи їх гучних голосів, нескінченних питань і чубанини між собою.

Оля намагалася обережно натякнути.

– Так, після моїх племінників, можна сміливо додавати мультизадачність у резюме. Ведеш машину і попутно намагаєшся не дати одному вилізти через вікно, а другому – шпурнути обгортку з-під шоколадки в обличчя водія в сусідньому ряду.

Все акуратно, в жартівливому тоні, але з цілком зрозумілим підтекстом. У відповідь Ангеліна лише закочувала очі.

– Ой, та що ти розумієш у вихованні? У тебе своїх дітей немає. Вони всі в цьому віці бавляться.

Оля стискала зуби, терпіла та возила. Навіть, якщо після кожної такої поїздки хотілося впасти на ліжко і лежати щонайменше годину, бо чужі діти втомлювали її сильніше, ніж робота.

Оля терпіла до сьогодні. Вчора вона чесно попередила, що захворіла і лежить із температурою під сорок. Але Ангеліні було начхати. Вона ж жінка із непростим характером!

– Так, твої діти заважають мені! – Щиро зізналася Оля. – Тому, що після роботи я хочу розслабитися, а не бути безплатною нянькою!

– Ти їх на світ привела, Ангеліно? Вітаю! Тепер це твоя відповідальність! Вимагай від Сергія, а не від мене! У твоїх дітей взагалі ще батько є!

– Тобто ти відмовляєшся допомагати? Ну тоді й не дивуйся, коли вони навіть ім’я їхньої рідної тітки не згадають!

Ангеліна кинула слухавку.

Оля спочатку розсміялася. Не згадають ім’я? Ну і добре, не дуже й хотілося. Потім вона скривилася і торкнулася горла. Усередині все ніби хтось подряпав. Ця розмова позбавила її останніх сил.

Ольга надто добре знала невістку, тож вимкнула навіть вібрацію на телефоні. Вона прийняла ліки й лягла в ліжко.

Тіло все ще ламало, але вже менше. Здавалося, температура почала спадати не від пігулки, а від нарешті випущеної пари.

“Завтра буде весело”, – подумала Оля і провалилася в сон.

І вона мала рацію. Жінка, ледь розплющивши очі, потяглася до телефону, щоб перевірити час. На годиннику було всього п’ята ранку, а телефон розривався від повідомлень.

У голові гуло, горло все ще дерло, але вона сяк-так підвелася на подушці, щоб перевірити сповіщення.

Звісно, ​​писав брат, Сергій. Зазвичай, його повідомлення були короткими й у справі, але не сьогодні.

– Ти задоволена? Ти довела Ангеліну до сліз! Діти теж на тебе образилися, не хочуть більше їздити з тобою і відмовилися від змагань. Дякую, що допомогла!

І це було лише останнє повідомлення. Перед ним ще штук п’ять. Брат звинувачував Олю у зраді сім’ї, хамському ставленні до його обраниці, ненависті до його дітей…

Якщо вірити Сергію, його сестра була демоном у плоті. Зранку Сергій уже не писав. Він зателефонував.

– Ну, привіт. Довго ще вдаватимеш і дутимешся? – запитав він із претензією в голосі.

– Доброго ранку, – відповіла Оля, байдуже позіхаючи. – Вдаватиму у чому?

– У тому, що ти хворієш. Так і сказала б, що тобі просто ліньки.

Оля застигла. Вона що, повинна доводити, що лежить вдома на лікарняному? Швидше за все, версію про те, що Оля їх обманює, написала Ангеліна, але у жінки вже не було бажання розбиратися.

– Знаєш, я й справді вдавала, – почала вона. – Вдавала, що твоя дружина нормальна, що я добре ставлюся до неї, до твоїх дітей.

– Що мені не в напруження пиляти після роботи з ними в басейн. Що мені добре і без подяки. А тепер я втомилася вдавати! Вам там удвох вистачає часу обговорювати мене? Ну, от і на дітей час також знайдеться.

Повисла пауза. Напружена, неприємна.

– Та ти просто заздриш Ангеліні! Заздриш, що у неї сім’я!

Оля зчепила зуби. Ось уже чому, а цьому б вона не стала заздрити.

– Якщо в мене буде сім’я, то точно не така. Я, між іншим, хворію, а ти ні самопочуттям не поцікавився, ні допомоги не запропонував, – відповіла вона і кинула слухавку.

Оля вже не мала бажання переконувати родичів, що вона – не обслуговчий персонал для їхнього сімейного гніздечка.

За пів години зателефонувала мати. Вона, на відміну від брата, розмовляла м’яким голосом.

– Олю. Мені тут Ангеліна дзвонила…

– І? – Оля закотила очі, вже уявляючи, як мати вкотре виступить у ролі миротворця.

– Ти знаєш… Вона мені такого наговорила… Більше їй не допомагай! Не передаватиму її слова, але… Якщо коротко – всі погані, вона одна гарна!

Оля видихнула з полегшенням, але була здивована такою реакцією матері.

– Мамо… Ти ж зазвичай на їхньому боці була.

– Я була на боці сім’ї. Думала, що вони стануть зрілішими, порозумнішають. Але вони, напевно, ніколи не подорослішають.

Після розмови з матір’ю Олі стало легко на душі. Більше не треба було ні підлаштовуватись під інших, ні думати про те, як відмити салон після чужих дітей.

Може, вона й втратила брата, але відбулося не зараз. Це сталося тоді, коли він вирішив, що може вимагати, а не просити.

– Близькі так не роблять, – подумала Оля і пішла заварювати чай з медом…

А ви як вважаєте, слушно вчинила Оля? Як вам Ангеліна? Пишіть свої думки в коментарях.