– Майте на увазі, Міла вперше в селі. І характер у неї дуже не простий. Самі розумієте, такий вік. Отже, будьте з нею суворішими, будь ласка. Якщо що, дзвоніть, я приїду і її заберу. – Що означає, якщо що? – не зрозуміла Галина
Син Галини місяць тому одружився вдруге, і привіз цю вродливу тринадцятирічну дівчинку Мілу, доньку нової дружини, до нової бабусі. Привіз на цілий тиждень.
Мама Міли, перед тим, як їхати, шепнула свекрусі:
– Майте на увазі, Міла вперше в селі. І характер у неї дуже не простий. Самі розумієте, такий вік. Отже, будьте з нею суворішими, будь ласка. Якщо що, дзвоніть, я приїду і її заберу.
– Що означає, якщо що? – не зрозуміла Галина.
Нова невістка тільки усміхнулася, цмокнула в щоку свекруху, сіла до чоловіка в машину, і вони поїхали.
– Міло, сходи по воду, – одразу ж попросила Галина дівчинку і простягла їй порожнє відро.
– Куди сходити? – Не зрозуміла дівчинка.
– На колонку.
– А колонка, це що?
– Колонка, це колонка. Там, за воротами, неподалік будинку, стоїть така штучка з важелем. Відро під неї ставиш, на важіль давиш, води набираєш і несеш у хату.
– Бабо Галю, що ви? – Дівчинка величезними очима дивилася на Галину. – Воду взагалі набирають із крана на кухні. А кран у вас є?
– Кран у нас є, – усміхнулася Галина. – Але ж вода з нього вже тиждень, як не тече.
– Чому?
– А тому, що воду на нашій вулиці слюсар Степан перекрив. Каже, якийсь вентиль треба міняти. Тож доведеться нам поки що на колонку ходити. Там вода завжди є.
– Ні… – Дівчинка поставила відро на землю. – Я цього не робитиму. Якщо кран є, з нього повинна текти вода.
– Добре, – знизала плечима бабуся. – Тоді вмиватися поки будеш тут. – Вона підвела Мілу до величезної діжки, що стояла під дощовим зливом. – Зачерпнеш долонею і вмивайся.
– Бабу, ви що? – Дівчинка здивувалася ще більше. – У цій бочці, он хробаки плавають.
– Це личинки комарів, – пояснила Галина. – Вони не кусаються.
– А зуби чистити? – скривилася дівчинка. – Теж воду брати звідси?
– Звісно. Немає ж води у рукомийнику.
– Гаразд, тоді я схожу… – невдоволено простягла дівчинка, знову взяла в руки відро і неохоче пішла до хвіртки.
Повернулась вона хвилин через п’ятнадцять вся спітніла, хоч у відрі води було літра три, не більше.
– Ти чого так довго? – спитала Галина.
– Я не знала, як колонка вмикається. Добре, дядечко йшов повз, навчив.
– От і добре, – бабуся одразу вилила воду в мийник, і знову простягла відро дівчинці.
– Так, Міло, на вмивання вода є. Тепер потрібно принести води для того, щоб вечерю приготувати.
– Що? – Дівчинка злякано подивилась на бабусю. – Ще й для цього потрібна вода?
– А як же? Якщо хочеш, я з діжки зачерпну, – знизала плечима Галина.
– Не треба! – вигукнула дівчинка, схопила відро і знову побігла на колонку.
Так вона бігала п’ять разів. А Галина у цей час почала готувати їжу.
– Бабусю, а чому водопровід не ремонтують? – спитала раптом дівчинка, зовсім зніяковівши. – У нас у місті, якщо щось ламається, подзвонив куди треба, і за годину вода з крана тече.
– А в нас і дзвонити не треба. На сусідню вулицю в п’ятдесят восьмий будинок сходити і сказати. Тільки в них у будинку вода є, тому Степан і не поспішає.
– А чому ти до нього не йдеш і не вимагатимеш?
– Ходила сто разів, – махнула рукою бабуся. – Але Степан, то на полі, то на фермі, то ще десь. Каже, завтра прийду. Досі йде. Він же в нас один на всю округу.
– Гаразд… – Дівчинка замислилася, потім перепитала: – Який дім, кажете?
– П’ятдесят восьмий.
– А в якому він боці?
– У тому, – Галина кивнула у бік Степанового будинку. – А ти що надумала?
– Я зараз сама до вашого Степана сходжу.
Міла швидко шмигнула за хвіртку, що Галина не встигла навіть схаменутися. Пішла та зникла. За пів години Галина не витримала і сама поспішила до будинку слюсаря.
– Дівчинка моя у вас була? – Запитала вона у дружини Степана.
– Ця хуліганка, твоя, чи що? – глянула на неї косо Наталя.
– Чому хліліганка?
– А тому! Знаєш, що вона мені тут влаштувала? Спершу вимагати стала, щоб я Степана негайно їй покликала. Потім соромити надумала, що Степан думає тільки про себе.
– Це мій Степан, який гасає, як пригорілий по всьому району. Ну, я на неї віником і замахнулась. Так вона мені каже, якщо Степан воду сьогодні не дасть вам у кран, вона нам сарай спалить! Уявляєш?
– Господи, – схопилася за серце Галина. – Невже, Міла так і сказала?
– Міла? – посміхнулася Наталя. – Не дай Боже кому з такою Мілою зв’язатися…
– А зараз вона де?
– Звідки я знаю? Побігла, мабуть, Степана шукати.
– А він де?
– У полі, де йому ще бути. Він техніку ремонтує, а мене тут малолітки лякають.
– Господи! – знову вигукнула Галина, вискочила з хати і з усіх ніг побігла у бік поля, туди, де йшли жнива.
До поля так і не добігла. Бо побачила трактор, який їхав назустріч. Трактором кермував Степан, а поряд із ним сиділа сердита Міла.
Побачивши Галину, Степан натиснув на гальма.
– Твоя? – перегукуючи гуркіт трактора, закричав він, киваючи на дівчинку.
Галина теж закивала. Потім злякано закричала:
– А ти куди її везеш, Степане? До дільничного, чи що? Запам’ятай, вона малолітня!
– Який ще дільничний? – вигукнув Степан. – Їду вентиль вам міняти. А то це твоє дівчисько недолуге, під колеса комбайнів кидається. Каже, цвяхом колеса почне протикати всім, якщо я тобі воду не дам.
– Божевільна, хіба ж комбайну колеса цвяхом проткнеш? – раптом Степан засміявся. – Ех, нам би таких спритних підлітків у село більше.
– Ми б тут за кілька років таких справ навернули. Ми б знову наше життя налагодили. Ну що, розбійниця? – звернувся він раптом до дівчинки, – покерувати трактором хочеш?
– Хочу! – закричала радісно Міла.
– Ну так, сідай, бери кермо, поїдемо твій водопровід ремонтувати, – скомандував Степан. – Але з умовою, що ти мені ключі подаватимеш.
– Гаразд! – Закричала дівчинка і, щаслива, схопилася за кермо.
Мілу батьки забрали з села лише через двадцять днів, рівно тридцятого серпня. І то тільки тому, що через день треба було йти до школи. А то б вона ще затрималася. Справ у селі по осені безліч…
Ставте вподобайки, пишіть коментарі.