“– Мабуть, не всі люди знають, що таке гостинність та чесність

Олена сіла на край ліжка і втомлено подивилася на акуратну складену купку купюр, що лежала перед нею на столі. За два роки вони з Сашком повільно і ретельно відкладали кожну копійку, кожну гривню, щоб дозволити собі те, що здавалося чимось із розряду фантастики — відпустка біля моря.

Невеликий будиночок на березі, свіжа риба на вечерю, шум хвиль, шепіт вітру та свобода від усіх побутових турбот — все це здавалося їм нагородою за всі роки праці, поневірянь та маленьких радощів, які вони дозволяли собі зрідка.

«Ми заслужили на цей відпочинок», — думала Олена, дивлячись на гроші.

Їй хотілося повірити, що тепер їм обом нарешті посміхнеться щастя. Це літо мало стати тим самим ковтком повітря, довгоочікуваною перервою від нескінченної суєти.

До кімнати зайшов Сашко. Йому було десять років. Він з цікавістю та якимось хвилюванням крутив у руках пару навушників — подарунок на день народження, який Олена вирішила придбати, попри всі економії, аби хоч трохи порадувати сина.

– Мамо, ти точно обрала? — спитав він, сідаючи на стілець і пильно дивлячись на маму.

– Так, синку, – відповіла Олена м’яко.

– Там тихо, пляж майже дикий, і поряд є ринок із фруктами. Уявляєш, як чудово лежати під сонцем? Море, свіже повітря, ніякої метушні.

Сашко посміхнувся і кивнув, але в його очах прослизнула тінь розуміння – він знав, як непросто мамі самій тягнути на собі побут, як часто вона заощаджує на собі, як кожна гривня, відкладена у цей конверт, далася їй нелегко.

Ця відпустка була їхньою спільною мрією, яку вони берегли як найдорожче.

У цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітлилося ім’я “Антон”.

– Привіт, сестричка! — бадьоро промовив голос брата. – Як справи? Куди цього літа зібралася?

Олена зітхнула. З Антоном у них завжди були складні стосунки: він любив командувати, вважати себе старшим і розумнішим за всіх, не приховуючи цього навіть від них.

– На море з Сашком, — відповіла вона обережно. – Хочемо зняти кімнатку біля узбережжя, просто відпочити.

– Навіщо витрачати гроші? — посміхнувся Антон. — У нас дача біля моря! Приїжджайте. Повітря, ягоди, тиша. І економія.

Олена замислилась. Антон завжди виглядав так, наче краще знає, як жити. Але Сашко пожвавішав, помітивши нагоду побувати у родичів.

– Мамо, це ж ціла дача біля моря! — з надією сказав він. – Давай до дядька Антона! А гроші відкладемо на майбутнє.

Олена зітхнула, трохи сумніваючись, але кивнула.

– Добре, – відповіла вона. – Ми приїдемо.

Антон зустрів їх на вокзалі з широкою посмішкою та обіймами.

– Ну, нарешті! Скільки вже не бачились! – Вигукнув він, міцно обіймаючи Олену. — Поїхали, у нас уже стіл накритий.

Іра, дружина Антона, стояла поряд із молодшою дочкою — трирічною Сонею, яка радісно махала їм руками.

— Оце зустріч! — голосно й радісно закричала Ірина, кидаючись до Олени в обійми.

Дача виявилася затишною: дерев’яний будиночок з плетеними кріслами на ганку, гойдалки під розлогою яблунею, гамак, що хитається на повітрі. До пляжу можна було дійти пішки за п’ятнадцять хвилин, стежкою, що заросла польовими квітами та травою.

У перші два дні Олена та Сашко відпочивали немов у казці — засмагали, купалися у прохолодній морській воді, їли свіжі пироги та полуницю з грядки, слухали пісні птахів та шум прибою.

Олена дивилася на Сашка, як він бігав із Сонею, зірвав яблуко і годував качок у ставку неподалік, і вперше за довгий час серце її наповнювалося легкістю.

Однак на третій день ранок почався не так спокійно. Під час сніданку Антон звернувся до Олени:

– Олено, ти ж умієш готувати? Звариш суп на обід? А то Іра вже зовсім втомилася із Сонею.

Олена трохи здивувалася, але кивнула:

– Звісно, не проблема.

Увечері, коли всі зібралися після вечері, брат попросив допомогти помити посуд.

– Олено, ми так втомилися за день. Ти не проти?

– Гаразд… — стримано відповіла вона, намагаючись не дивуватися.

На четвертий день Сашкові видали кошик із завданням:

– Бери кошик, Сашко, збирай малину. Пироги люблять усі.

– Але ж я хотів на пляж… – пробурмотів він, неохоче.

– Спершу справа, потім відпочинок, — сухо відрізав Антон.

З кожним днем доручень ставало дедалі більше. Олена мила підлогу, сиділа з Сонею, поки Іра їздила в місто за покупками.

Сашко полов грядки, тягав цебра з водою з колодязя. Спочатку вони сприймали це як невелику допомогу, але незабаром стало ясно: відпочинок перетворювався на роботу. Це не була та безтурботна відпустка, про яку вони мріяли.

Увечері, коли Сашко повернувся з городу з подряпаними руками, він сів на ґанок і мовчки глянув на матір.

– Мамо, – тихо сказав він, – а чому ми не можемо просто піти на пляж і не робити все це?

Олена стиснула губи, намагаючись не розплакатися. Почуття несправедливості та дивного ставлення до неї та її сина заповнило груди.

– Все буде добре, ми ще відпочинемо, — ледь чутно відповіла вона.

Але всередині неї зростало почуття тривоги та безвиході. Виїжджати не хотілося, але й залишатися… не хотілося також.

Наступного дня Олена вирішила заговорити з Антоном відверто.

– Антоне, — сказала вона обережно, — ми хотіли б піти до моря. Адже ми для цього сюди приїхали.

Брат насупився і відповів холодно:

– Олено, ти що, не розумієш? Тут роботи багато. Якщо ти поїдеш – хто залишиться з Сонею і городом? І, до речі, я хотів узяти в тебе трохи грошей, які ти заощадила на поїздці до нас. Потрібно вікна поміняти. Адже ти накопичила, а тепер виходить, витрачати не треба.

– Ні! Це наші гроші! – Вигукнула Олена, не стримуючи емоцій. — Ми з Сашком два роки збирали!

– А ви мешкаєте і їсте тут безкоштовно, — наполягав Антон, — я маю право на оплату.

Олена різко встала, відчувши, як усередині неї вирує гнів.

– Ми їдемо завтра.

Антон усміхнувся і сказав:

– Це навряд. Гроші, які були у твоєму гаманці, я вже взяв. І на знак моєї подяки, можете з ранку сходити на море, але надвечір усі справи мають бути зроблені. Список буде на холодильнику. Сашко стояв поруч і не вірив у слова дядька Антона.

Олена відчула, як усередині здіймається хвиля люті та страху.

Тієї ночі вона не могла заснути. Місяць світив у вікно, холодним світлом освітлюючи кімнату, в якій їй здавалося, що стіни стискають все сильніше. Вона взяла телефон та набрала номер колишнього чоловіка.

“Паша, вибач, що турбую. Нам потрібна допомога. Антон утримує нас на дачі, забрав гроші та не відпускає”, — написала вона.

Відповідь надійшла майже відразу:

«Я буду вранці. Тримайтеся».

На світанку біля воріт посигналив знайомий позашляховик. Павло вийшов із машини.

– Де Антон? — спитав він, заходячи до хати.

– Ти чого з’явився? — обізвався брат.

– За сином приїхав. Ми їдемо.

– Це мій дім! І я тут вирішую, хто та коли поїде! – відрізав Антон.

– А це моя сім’я. Хочеш проблем – отримаєш. Гроші де?

– Гроші я забрав у рахунок проживання!

Павло дістав посвідчення співробітника органів та продемонстрував його чоловікові.

Антон мовчав, стиснувши кулаки, потім шпурнув вкрадені купюри на стіл.

– Забирайтеся.

Олена з Сашком поспішно збирали речі, щоб швидше виїхати. Павло відвіз їх до маленького готелю біля моря.

– Дякую, Пашо… Ти дуже нас врятував.

– Наступного разу думайте головою. Я не завжди можу так швидко прибути.

За дві години вони стояли на пустельному пляжі. Хвилі шуміли, вітер тріпав волосся, а сонце вже високо стояло в небі.

– Мамо, — тихо сказав Сашко, — а чому дядько Антон так вчинив?

Олена сіла на теплий пісок, обійняла сина і заплющила очі, не знаючи відповіді.

– Мабуть, не всі люди знають, що таке гостинність та чесність.

– Давай, ми до них не поїдемо.

– Давай, – кивнула вона і нарешті відчула, як її відпускає.

Краще за гроші. Безкоштовний сир… не тільки в мишоловці, а й у рідні на дачі…