– Макс, ти що серйозно хочеш розлучитися через якусь безпритульницю? А, як же я? Я маю з батьками жити?! Я придивилася нам путівки до Еміратів. Мені речі до зими треба купити, я на що житиму? – Кричала Юля в істериці. – Тебе тільки це турбує? – спитав Максим.

– Юль, ми ж про все домовлялися. Їй потрібні не дорогі сукні, а любов, турбота та увага! А ти, виходить, як із лялькою з нею пограла, і тепер хочеш назад у крамницю здати!

– Так не піде, вона не іграшка… – Максим знову спробував довести дружині свою правоту.

– Максе, та як ти не розумієш?! Я втомилася від неї! Я ні по крамницях не можу прогулятися, ні з подругою в кафе спокійно посидіти, ні відпочити з’їздити!

– Хто тобі важливіший – я, чи ця безпритульниця? – В істериці кричала Юля.

– А як ти хотіла? Це маленька дитина, якій, до того ж, треба адаптуватися до нових умов. У неї і так початок життя був сумним.

– Та вона мені всі речі перепсувала! Схопила помаду сьогодні, вся забруднилася, килим вимазала, сумку мою. А, між іншим, все це коштує грошей. І помада не дешева! Мені речі шкода! – Знову кричала Юля.

– Тобто речі тобі шкода, а дитину – ні? – трохи тихіше спитав Максим.

– Її ні! Я, як уявила, що тепер все моє життя перетвориться на справжній жах, так хочеться ноги простягти. Даремно ми її взяли! Потрібно просто відвезти її назад!

– Так, Юль, напевно, рішення було поспішним. Ти не готова стати матір’ю! Але Варю я нікуди не відвезу. Ми її взяли за дочку, розумієш? Це наша дочка і всі разом ми – сім’я.

Юля ображено глянула на чоловіка, витерла сльози з обличчя і пішла у спальню, зачинивши за собою двері. Максим підійшов до вікна, розсіяно дивлячись у далечінь, на вулиці майже стемніло, наближалася ніч…

А в ліжечку дитячої кімнати спала Варя – їхня трирічна донька. Максим нахилився до дівчинки, погладив її по волоссю.

– Солодких снів, доню, – прошепотів Максим, і навшпиньки вийшов з кімнати.

Потім, трохи постоявши перед дверима, заглянув у спальню. Дружина навіть не підвела голови, марно намагаючись відтерти зі своєї улюбленої сумки плями губної помади.

Максим знову пішов на кухню. Він раптом згадав, як цю сумку вони купили з дружиною близько двох років тому під час подорожі Європою. Подумки Максим перенісся у той щасливий час.

Тоді вони з Юлею жили мирно та безтурботно. Максим був щасливий у шлюбі. А, можливо, це щастя було лише ілюзією, якщо тепер так швидко розбилося при перших же труднощах…

…Максим одружився відносно пізно – у тридцять років. До цього віку він уже встиг здобути вищу освіту та організувати власний бізнес за підтримки батька.

Про особисте життя чоловік якось особливо не хвилювався, мовляв, часу ще достатньо. Що таке для чоловіка тридцять років за нинішніми мірками? Звичайно ж, у нього були дівчата, але ті стосунки серйозними назвати було складно.

… Якось на дні народження спільного приятеля Максим познайомився з Юлею. Вони відразу сподобалися один одному, попри різницю у віці.

Дівчині на той момент було лише двадцять років. Вона навчалася в університеті. й жила з батьками.

Між Юлею та Максимом досить стрімко закрутився роман. Чоловік швидко зрозумів, що закохався. Влітку запропонував разом поїхати відпочити.

А вже з відпустки Юля приїхала з каблучкою на пальці – Максим зробив коханій пропозицію. Батькам дівчини чоловік пообіцяв, що зможе утримувати Юлю, доки вона навчається в університеті. З дітьми теж вирішили почекати.

Юля вдало відучилася, отримала диплом. Спробувала знайти роботу. Але, як виявилося, дизайнер інтер’єру – далеко не найпопулярніша професія. Юля брала невеликі приватні замовлення.

Серйозні проєкти вчорашньої студентки зі зрозумілих причин ніхто не пропонував. Часу на виконання приватних замовлень йшло багато, а оплата – мізерна.

– Юль, чого ти мучишся? Я добре заробляю. Може, поки з пошуком роботи взяти тайм-аут? Відпочивай, займайся будинком. І взагалі, час би вже нам і спадкоємцями обзаводитися, – якось сказав Максим.

Юля не погодилася. Дівчина припинила марні спроби пошуку роботи, але й на домогосподарку теж не перетворилася.

Готувала Юля не смачно, та й вчитися особливо не прагнула. Якось так повелося, що Макс обідав на роботі в кафе, а ввечері вони замовляли роли, піцу, або ходили в ресторан – за настроєм.

– Максе, може до Туреччини з’їздимо? – якось запропонувала Юля.

– Ні, Юлю, вибач. Нині, ніяк не можу. Два нових контракти, перемовини. У відрядження також треба з’їздити.

– Ну, мені ж нудно! – вередувала Юля.

– Займися чимось. Пройдись крамницями, –  тобі ж подобається, –  з усмішкою відповів Максим.

– Набридли крамниці. Нудно… – не вгамовувалася Юля.

Максим усміхнувся, уважно подивившись на дружину.

– А я знаю, як розвіяти твою нудьгу та тугу. – загадково сказав він.

– І як же? – з недовірою спитала дівчина.

– Треба нам  дитину. Буде тобі заняття, – сказав Макс, посміхнувся і обійняв дружину.

Тільки  довгоочікуваний первісток у подружжя ніяк не виходив. Обидва обстежилися, все гаразд, але нічого не відбувалося.

– Юль, я вчора з Мишком розмовляв… – якось увечері сказав Максим.

– З яким ще Мишком? – Не зрозуміла Юля.

– Ну з Вороновим. У них, виявляється, названий син. Вони його з будинку малюка взяли. У його дружини якісь проблеми, щодо жіночої частини.

– А так і не скажеш… Пацан – прямо копія Мишко.

– І що ти пропонуєш? – недовірливо спитала Юля.

– Я подумав, може, нам теж із дитячого будинку взяти. Ну, якщо зі своїми не виходить. Теж візьмемо хлопчика. Буде в нього моє прізвище та по батькові.

– А хто на світ привів – ну яка різниця. За документами наш буде і полюбимо його з тобою, як рідного.

Юлі спочатку ідея з усиновленням не сподобалася. Однак потім подумала, що рано чи пізно Максим може піти через відсутність дитини, тому вирішила погодитись…

…Усиновлення виявилося не таким простим, як передбачалося спочатку. Але подружжя оформило всі документи, пройшло необхідні процедури. Багато їздили по дитячих будинках.

Юля відвідувала установи без особливого ентузіазму, а Максим придивлявся до дітей. Чекав, що хтось із малюків, як то кажуть, западе в душу. Одного разу так і сталося.

Під час чергового візиту до будинку малюка Максим звернув увагу на маленьку дівчинку, що стояла осторонь від  інших дітей. Він узяв плюшевого ведмедика з-поміж привезених подарунків і підійшов до дівчинки.

– Привіт! Дивись, який ведмедик. Ти не боїшся ведмедів? – лагідно спитав він у малечі і простяг іграшку.

Дівчинка нічого не відповіла, просто взяла рожевого ведмедика, притиснула до себе, глянула на Максима і посміхнулася.

Максим зрозумів, що саме такою він уявляв собі доньку – маленькою, з ямочками на щоках і білявим волоссям.

Юля сприйняла рішення удочерити саме Варю, так звали дівчинку, байдуже.

– Ми наче хлопчика хотіли…

– Ні, Юлько, ця дівчинка просто скарб. Мені здалося, що вона навіть на тебе чимось схожа… – натхненно говорив Максим.

– Ну не знаю… – знизала плечима жінка.

– Кажу тобі, схожа. Буде такою ж красунею, як ти! – з усмішкою відповів Максим.

Так у їх сім’ї з’явилася маленька Варя. Бабусі та дідусі новину сприйняли не без подиву, але з великою радістю. Максим був щасливий, і Юля теж, здавалося, піклувалась про дитину.

– Треба їй купити речей, бо мені з нею на дитячий майданчик соромно вийти.

– Звісно купимо. – відповів Макс.

– Завтра піду з нею по крамницях і все куплю.

– Можливо, у вихідні? Всі разом з’їздимо, і прогуляємось заразом,-  запропонував Максим, але Юля наполягла на своєму.

Максим почував себе неймовірно щасливим. Щодня чоловік намагався закінчити роботу раніше, щоб швидше  поїхати до сім’ї.

– Ну, як мої улюблені дівчата? – уже звично спитав він, якось увійшовши до квартири.

– Так собі! – сердито відповіла Юля.

– А що трапилося? – стурбовано спитав Максим.

– Та набридла вона мені.!Кричить цілий день, вимагає чогось. Взагалі, мені здається, що вона якась неврівноважена! – Злісно випалила Юля.

– Та припини, Юлю. Звичайна дитина. Вона потребує уваги до себе, і це зрозуміло. Ви гуляти ходили?

– Ходили. Вона забруднилася вся! Полізла в пісочницю, спіткнулася і впала! Костюм тільки викинути!

– Юль, де ти бачила чистих дітей? Вони на майданчику всі такі, –  засміявся Максим.

– Ні, не всі. У всіх нормальні, а в нас ця… Безпритульниця… Ще невідомо, хто в неї батьки були. Може пияки,  або беззаконники. Не треба було її брати!

– Юля, вона ніяка не безпритульниця! Як ти взагалі можеш таке казати! Це наша дочка! І щоб я більше такого не чув! – суворо сказав Максим.

Однак, все було марно. Тепер стало традицією – Максим повертався додому в скандал. Чоловік намагався якнайбільше приділяти часу доньці, грав із нею вечорами, купав, читав казки.

І Варя тяглася до нього. Тільки ось на Юлю дивилася з пересторогою. Та й сама жінка ставилася до Варі, як до чужої…

…Цей вечір не став вийнятком. Максим повернувся до спальні. Забруднена сумка валялася на підлозі, Юля стояла біля вікна.

– Юль, це ж просто річ! Ну, хочеш, ми купимо тобі іншу сумку. У чому проблема?!

– Проблема в тому, що вона нам чужа! Можна з’їздити за кордон полікуватися і спробувати мати свого малюка. А її треба віддати в дитячий будинок!

– Юль, я не розумію, як ти так можеш. Вона нам не чужа. Вона своя! Ми взяли на себе відповідальність за цю дитину. Вона нам довіряє. Її вже одного разу відправили до дитячого будинку!

– Там їй і місце! – вигукнула Юля.

– Та ти при своєму розумі?! Щоб я цього більше не чув! – крикнув Максим.

– Значить вибирай, хто тобі дорожчий! Я, чи вона! Відвеземо її завтра в дитячий будинок і скажемо, що вона неврівноважена. А якщо ні, то з цієї квартири піду я!

…Ніч Максим провів у дитячій. Вранці Юля запитала:

– Ти подумав?

– Юль, я доньку нікуди не віддам. Якщо ти не цінуєш нашу родину, можеш робити, як знаєш…

Юля зібрала речі та переїхала до батьків. Спочатку все, що відбувалося, здавалося якимось сном. Але Максим вирішив стояти на своєму. Він найняв для Варі няню, а вечорами займався з донькою сам. Так минуло три місяці.

Юля періодично дзвонила, продовжуючи висувати ультиматуми щодо Варі.

– Ти помиляєшся! Взяти це дівчисько було не слушним рішенням! Одумайся! – Кричала жінка.

Максим слухав і все більше розумів, що він справді помилився, коли одружившись з Юлею. Чоловік подав на розлучення.

– Макс, ти що серйозно хочеш розлучитися через якусь безпритульницю? А, як же я? Я маю з батьками жити?! Я придивилася нам путівки до Еміратів. Мені речі до зими треба купити, я на що житиму? – Кричала Юля в істериці.

– Тебе тільки це турбує? – спитав Максим.

– А що мене ще турбуватиме? Донька асоціалів? Чого ти в неї так учепився?

Розлучення вдалося оформити лише через три місяці. За рішенням суду Варя залишилася жити з батьком.

Чоловік сам займався вихованням доньки. У вихідні допомагала бабуся – мати Макса. Через кілька років чоловік знову одружився з  коханою Людмилою.

З Варею у жінки склалися добрі взаємини. Пізніше у подружжя з’явилася ще одна спільна дочка… Ось така історія. З нашого життя. Всім добра.

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях, щодо вчинку Юлі.