– Мам, ти ж розумієш… Тісно нам усім тут, – почав говорити син якось ввечері, не дивлячись у вічі. – Може, побудеш поки в тітки Галі? У неї хата велика, вона сама живе.

Ганна повернулася з Іспанії після шістнадцяти років важкої праці. Виносила чуже сміття, витирала пил, готувала, годувала чужих дітей, а у вільний час – плакала за своїми. Вона поїхала, коли молодшій доньці було десять а синові – дванадцять. Поїхала не з легкої душі, а з розпачу – не було за що жити, чоловік помер, а борги по комуналці росли, мов ті бур’яни за парканом.

Ганна багато чого витерпіла за ті роки. Але будинок у селі — той, що вона добудовувала своїми грошима – був її гордістю. Вона присилала гроші на цеглу, на дах, на вікна й на сучасні меблі. Все уявляла: ось колись повернеться – і буде жити з дітьми й онуками, пекти пироги, працювати в саду.

Коли вона нарешті приїхала – сива, з валізою й подарунками – її зустріли без обіймів. У хаті жили вже син із невісткою та двоє дітей. Їхня дочка Марія – вже заміжня – жила в райцентрі.

– Мам, ти ж розумієш… Тісно нам усім тут, – почав говорити син якось ввечері, не дивлячись у вічі. – Може, побудеш поки в тітки Галі? У неї хата велика, вона сама живе.

– У своїй хаті мені нема місця? – спитала тоді Ганна, відчуваючи, як десь усередині рветься щось тонке й важливе.

– Ну… вона вже не зовсім ваша. Ми ж тут давно живемо, перебудували все… – додала невістка, підкреслюючи слово “ми”.

Ганна мовчки вийшла на вулицю. Ніч була свіжа, зоряна, а в грудях – гіркий полин. Вона пішла до Галі, мов утікач. Спала на дивані, мов чужа. Потім зібрала речі й вирішила поїхати – не в Іспанію, ні. В душі щось обірвалося. Вона зібрала залишки заощаджень і поїхала на тиждень у Трускавець. Їй треба було подумати. Не про дітей – вони вже дорослі, вже вибрали своє життя без неї. Їй треба було подумати про себе.

У санаторії Ганна ходила на процедури, пила “Нафтусю” і намагалася знайти спокій. В один із вечорів вона присіла на лавку біля бювету. До неї підійшов чоловік – сивий, підтягнутий, з добрими очима.

– Дозвольте приєднатися? – запитав він.

– Будь ласка, – відповіла вона спокійно.

Так вона познайомилася з Олександром. Він був з Києва. Пенсіонер, колишній інженер, самотній. Вони розговорилися. Виявилося, що в обох дорослі діти, і в обох – подібне відчуття непотрібності.

– Я для сина – просто “старий з пенсією”, – сміявся Олександр гірко. – Добре, що хоч сам до цього дійшов.

Ганна слухала й кивала. Вони гуляли парком, говорили про книги, про кіно, про молодість. Вперше за багато років їй було просто легко. Вона сміялася, а вночі довго лежала, згадуючи його очі й лагідний голос.

За кілька днів вони вже сиділи разом на сніданках і вечірніх концертах. Люди почали перемовлятися: “Дивись, он пара яка – гарна, хоч і не молода”.

На шостий день Олександр запросив Ганну в кафе. Вони пили каву, і він раптом сказав:

– Знаєш, Ганно, я дивився на тебе і думав: чого ми всі чекаємо? А може, варто просто взяти й не чекати?

Ганна припідняла брову.

– Хочеш… прикрасити мою старість? – сказав він просто. – Без ілюзій, але з теплом. Я маю будинок в передмісті. 

Вона не знала, що відповісти, бо після кількох днів знайомства ця пропозиція виглядала як жарт:

– А якщо я ще не готова?

– Розумію. Але іноді доля дає другий шанс. І його не треба відкладати. Якщо хочеш, приїдь до мене, сама на все подивишся, а тоді приймеш рішення.

Вона поїхала додому – до тітки Галі. А звідти – до Марії, дочки. Та прийняла її прохолодно, зайнята своїм життям. У телефоні Ганна довго шукала номер Олександра. А потім набрала.

– Якщо твоя пропозиція ще в силі – я згодна.

Олександр відразу запропонував розписатися.

Син дізнався через знайомих, що мама заміж вийшла. Думав, що мама просто так у когось живе, і навіть видихнув з полегшенням. Подзвонив відразу.

– Мам, ти чого не сказала? – зніяковіло бурмотів.

– А ти коли востаннє питав, як я? – спокійно відповіла вона.

– Ну, ми думали… ти з нами… – почав виправдовуватись.

– Ви думали про себе. А я – про себе вже теж почала думати.

Він замовк.

– Мам, ну якщо що… приїжджай.

– Дякую, синку. Але в мене тепер є дім. 

Дочка маму не зрозуміла і не підтримала, так і сказала, що «такого» вона від неї аж ніяк не сподівалася.

Ганна на дітей не зважала, а що вони хотіли – щоб вона жила в старій літній кухні і до кінця життя була їм прислугою? Ні, тепер вона вирішила жити для себе. Бо навіть у зрілому віці життя може подарувати щастя – другий шанс на любов, на тепло, на себе.