Марія жила в тій хаті сама. Колись простора, тепер вона здавалася порожньою. Але це була її фортеця, її спогади – тут весілля справляли, тут чоловік робив стіни, тут діти бігали босі по подвір’ю. І ось щоночі вона лежала й думала: «Що з тією хатою буде, як мене не стане?»
Марія Петрівна мала дві найбільші цінності в житті: хату, яку з чоловіком збудували ще в молодості, і двох доньок – Галю та Оксану. Її чоловік Микола помер десять років тому, лишивши їй турботу про все: і город, і господарство, і… рішення, яке вона відкладала роками – як поділити хату між доньками.
Галя була старшою – завжди серйозна, працьовита, з характером батька: мовчазна, але рішуча. Залишилась у селі, вийшла заміж за місцевого хлопця, народила двійко дітей. Працювала вчителькою в школі, порядна, але з Марією іноді розмовляла, ніби вона ще одна учениця.
Оксана ж була зовсім інша – м’яка, емоційна, мрійлива. Поїхала до міста, закінчила медучилище, вийшла заміж за чоловіка, якого Марія не зовсім схвалювала, бо «з міських, нічого не вміє толком». У них не було дітей, зате Оксана щонеділі дзвонила матері, а щомісяця приїжджала з пакунками та ліками.
Марія жила в тій хаті сама. Колись простора, тепер вона здавалася порожньою. Але це була її фортеця, її спогади – тут весілля справляли, тут чоловік робив стіни, тут діти бігали босі по подвір’ю. І ось щоночі вона лежала й думала: «Що з тією хатою буде, як мене не стане?»
Одного вечора Марія покликала доньок на розмову. Посадила за стіл, як колись, коли вони були дівчатками, і подала чай з яблучним пирогом.
– Дівчата, я стараюся не думати про смерть, але не можу не думати про вас. У мене тільки одна хата. І ви в мене двоє. І я хочу, щоб ви знали: я не хочу сварок після мене. Я хочу справедливості. Але, Боже мій, я не знаю, що то – справедливість…
Галя одразу насторожилась:
– Мамо, якщо ти натякаєш на заповіт – то хата мала б лишитися мені. Я тут усе життя, я й чоловіка сюди привела, я і за тобою доглядаю.
Оксана розгублено мовчала, а потім тихо:
– А я – що, не дочка? Я теж приїжджаю, я допомагаю, скільки можу…
– Галя, – почала Марія, – ти права, ти тут усе життя. Але й Оксані важко. І мені серце болить, коли бачу, як ви одна на одну дивитесь, наче чужі…
– А може, зробимо так, – перебила Оксана. – Поділимо хату пополам. Я собі зроблю літню кімнату, буду приїжджати, і ніхто не буде чужий.
– Це ж село, тут не поділиш як у місті, – огризнулася Галя. – А ти приїдеш раз на рік, і що? А я тут житиму з тобою бок о бок?
Марія зітхнула. Їй хотілося втекти від цієї розмови. Вона не знала, кого більше шкода – себе, Галю чи Оксану.
Тижні минали, а рішення не було. Галя перестала заходити щодня, а Оксана цього місяця не приїхала. Марія сиділа сама в тиші, варила борщ і не мала з ким його їсти.
Якось прийшла сусідка, тітка Катерина.
– Маріє, в тебе одна хата, але дві душі болять за неї. А може, не ділити розумом хату, а серцем?
– Як це?
– У моєї знайомої було так само. Вона записала хату не по праву старшинства, а по любові. Тій дитині, яка не просто ближче живе, а ближче чує. Але головне – не мовчи. Скажи їм обом, що тебе турбує. Бо мовчання – то корінь всіх образ.
І от Марія знову зібрала доньок. Хвилювалася дуже, бо розуміла, що розмова не буде простою.
– Дівчата, я вирішила. Я запишу хату на Галю. Бо вона тут, вона знає цю землю, цю хату, кожен цвях у стіні. Але в мене буде умова – Оксана завжди матиме в хаті свою кімнату. І якщо трапиться біда, або вона захоче повернутися – її дім тут.
– Мамо… – прошепотіла Оксана зі сльозами. – Я не хочу хати. Я хочу, щоб ти була здорова. І щоб ми всі були разом.
Галя теж мовчала, але в її очах промайнуло щось інше – полегшення.
– Добре, мамо, – сказала вона. – Я не проти. Оксанка – завжди тут бажана.
Минуло кілька років. Марія Петрівна вже майже не вставала з ліжка. Але в її хаті було тепло: Галя приходила щодня, а Оксана – щовихідних. Вони не сварилися, варили разом борщ, а одного разу навіть пекли пиріг за маминим рецептом.
Перед смертю Марія покликала їх обох і сказала:
– Мої донечки. Ви – мої два крила. І хата ця – не не просто цегла. Це місце, де ви повинні бути разом. Бережіть одна одну. Бо я вас обох люблю однаково. А любов – не ділиться, вона множиться.
Коли її не стало, вони довго стояли біля хати. Галя взяла Оксану за руку. Вони були просто сестрами. Без поділу. Без образ. Просто — дві доньки, які мали одну маму й одну хату.
І, може, це й була та справжня справедливість.