─ Ось додумалися старі, ─ думала вона, ─ ну-ну, подивимося, що з цього вийде. Навряд чи до Нового року витримають. Прямо, як діти… Всю дорогу Ірина ганяла в голові подібні думки, будувала найрізноманітніші варіанти розвитку подій, але в глибині душі майже раділа, що мама не їде додому на сусідньому сидінні…
─ Ну що, час їхати за матір’ю, ─ з тугою в голосі сказав Віктор, ─ може, якось без мене?
─Гаразд, не напружуйся, сама заберу, ─ відповіла Ірина, а сама подумала: «Як швидко пролетіло літо…»
Наступного дня зранку вона приготувала чоловікові та синові їжі на два дні і поїхала в село. Туди щовесни Ірина відвозила свою маму на весь дачний сезон. Ольга Петрівна все літо займалася городом, закатувала банки, зустрічала родину дочки щовихідних і, наскільки могла, забезпечувала їм відпочинок.
─ Дача функціонує нормально і під невсипущою цілодобовою охороною, ─ жартував зять.
Ціле літо він насолоджувався відсутністю тещі у своїй чотирикімнатній квартирі. Його завжди дратували її зауваження, поради і навіть звичайні висловлювання.
В ідеалі ─ теща повинна була мовчати і бути вдячною, що живе на всьому готовому. Але Ольга Петрівна вважала інакше, тому час від часу в родині траплялися конфлікти.
До великих скандалів справа не доходила, але напруга постійно витала в повітрі. Тому всі з нетерпінням чекали початку весни, щоб відвезти «порушницю спокою» на дачу.
Коли Ольга Петрівна залишала сімейне гніздечко, там відразу ставало легше дихати, домочадці відчували себе вільніше. У всякому разі так їм здавалося.
І ось знову…
Осінь підкралася непомітно і настав час повертати маму в її кімнату, в їхню квартиру, в своє життя. Настрій був відповідним.
Ірина вела машину спокійно, не додаючи швидкості. Вона, як і Віктор, не дуже раділа, що мама знову з’явиться в їхній квартирі. Чому так?
Вона ніколи не була особливо шкідливою, злою або настирливою. Доглядати за нею поки що не доводиться. Навпаки: і обід приготує, і сина зі школи зустріне, нагодує, простежить, щоб уроки робив. І в сімейне життя не втручається. А все одно заважає.
Своєю невгамовністю, поглядом на життя, реакцією на всілякі події. І весь час дивується:
─ Як ви так можете?
А це добряче дратує. От якби мовчала… Настанови свої відкинула… Думку притримала… Але ні!
Не може терпіти наш спосіб життя, критикує звички… І коли це скінчиться? Доведеться терпіти до квітня. Нікуди не дінешся. Не викинеш же матір на вулицю!
Ольга Петрівна помітила машину дочки здалеку. Вийшла назустріч:
─ Привіт, донечко! А я як відчувала, що ти сьогодні приїдеш, пирогів напекла.
─ Привіт, мамо. Які пироги? Часу зовсім немає. Ти все зібрала?
─ Нічого не збирала…
─ Ну ти даєш, мамо. Я думала: завантажимося і поїдемо, а ти
─ Я нікуди не поїду, Іро. Вирішила на зиму тут залишитися. Не хочу більше вам заважати.
─ Ну, по-перше, ти нікому не заважаєш, а по-друге, як це ─ зимувати? А дрова? Та й пічка нікудишня. За водою ─ по морозу. Ні, це неможливо. Поїдемо додому.
─ Ні, не поїду. Досить мучити вас і себе. Або ти думаєш, що я не бачу, як ви весни чекаєте, щоб від мене позбутися? Дуже непросто відчувати себе тягарем, розумієш?
─ Та як ти тут жити збираєшся? До магазину далеко, одні старі навколо, лікарня за тридцять кілометрів. Це все нам на зло? Збирайся, кажу. Я допоможу.
─ Я залишаюся і крапка. Не вмовляй. А змушувати мене ─ справа безнадійна, ти ж знаєш…
─ Мамо, ну одумайся! Хочеш ще тут побути, так я за тобою в кінці жовтня приїду.
─ Не треба. Не приїжджай. І за мене не хвилюйся. Ми тут всі разом вирішили зиму зимувати. Так що не пропаду.
─ У якому сенсі? Хто це ─ «ми»?
─ Нас тут вісім старих. Троє місцевих, а решту, як мене, на літо завозять. А потім, зціпивши зуби, везуть назад. Ось так.
Вирішили ми з листопада разом жити. Виберемо найтепліший будинок. Дров з восьми дворів цілком вистачить. Жінки ─ по дому справлятися будуть, а чоловіки ─ їх у нас четверо, за водою, в магазин сходять. Виживемо, нам не вперше труднощі долати. Ще й веселіше разом.
Тож, донечко, залиш вмовляння. Я нікуди не поїду. Адже зимовий план я сама і запропонувала. А тепер що ─ в кущі?
Ні! Зробимо, як задумали. Сподіваюся, ніхто не втече.
Ірина зрозуміла, що наполягати марно. Посидівши недовго з матір’ю за чаєм з пирогами, вона навантажила машину овочами і поїхала додому.
─ Ось додумалися старі, ─ думала вона, ─ ну-ну, подивимося, що з цього вийде. Навряд чи до Нового року витримають. Прямо, як діти…
Всю дорогу Ірина ганяла в голові подібні думки, будувала найрізноманітніші варіанти розвитку подій, але в глибині душі майже раділа, що мама не їде додому на сусідньому сидінні…
Кілька разів Ірина намагалася напоумити маму. Але Ольга Петрівна ні в яку не погоджувалася повертатися до міста. Так пролетів вересень.
Син Ірини ходив до сьомого класу. Раніше мати була спокійна: хлопчик прийде зі школи, бабуся його нагодує, простежить, чим він займається. Тепер син був залишений сам на сам.
Всі турботи по дому теж лягли на плечі Ірини. І вона відразу відчула, що це таке, коли тобі ніхто не допомагає.
Влітку це було не так помітно, а ось коли син повернувся з табору і почалася школа, Ірина ледве встигала справлятися з усіма домашніми справами. Вона постійно нервувала, злилася, зривалася на чоловіка і сина.
Віктор навіть сказав одного разу:
─ Краще б теща була вдома. Було якось спокійніше.
А у Ольги Петрівни все складалося чудово. Всі вісім старих оселилися у великому котеджі. Побутові проблеми практично були відсутні.
Жінки по черзі чергували на кухні. Готували просто і смачно. Чоловіки підтримували порядок у дворі, підтоплювали будинок, якщо було прохолодно. Основне опалення забезпечувалося завдяки паровому котлу.
У магазин ходили разом, попередньо склавши список. Купувати багато не було потреби, тому що всім літнім людям діти привезли купу необхідних продуктів.
Вечорами літні люди сідали пити чай і починалися спогади. Кожному було що розповісти, чим поділитися. А коли теми для розмов вичерпалися, Галина Іванівна ─ найпрогресивніша пенсіонерка, запропонувала відкрити спільний акаунт в інстаграмі і розповідати там, як вони живуть в селі.
Благо, фотографій вистачало, адже у кожного з членів імпровізованої комуни був телефон.
Іноді в гості до літніх людей приїжджали родичі. Виходило, що один відвідувач відвідував відразу всіх.
Ось і зараз приїхав син однієї жінки, розповів, що у них з дружиною народилися двійнята. Правда, дітки з’явилися на світ раніше часу і поки перебувають у лікарні разом з мамою.
─ Був у них вчора. У палаті холодно. Малюкам навіть вовняні шкарпетки довелося купити ─ ніжки мерзнуть, ─ ділився гість з літніми людьми.
Всі слухали, співпереживали.
─ А ще там є діти-відмовники. Виявляється, дуже багато хто залишає дітей, ─ продовжував чоловік, ─ їм ніхто шкарпетки не принесе. Шкода їх. Хочу купити кілька пар, завезти.
─ Навіщо купувати? Я зв’яжу шкарпетки до твого від’їзду. Вони ж зовсім крихітні.
─ І я допоможу, і я…, ─ відгукнулися інші жінки.
Так і з’явилося у стареньких спільне заняття: в’язати дитячі шкарпетки. Причому ті, хто не вміли цього робити, досить швидко навчилися.
Словом, зв’язали шкарпетки для дитячої лікарні про запас. Заняття захопило і тоді жінки вирішили, що для дітей-сиріт у сусідньому селищі шкарпетки теж будуть доречні. Зв’язалися з дитячим будинком, домовилися і за роботу.
А чоловіки взялися майструвати іграшки. Хто дерев’яні, хто металеві головоломки, а хто ─ смішних чоловічків з крапельниць (їх набрали в лікарні).
Так за домашніми турботами, рукоділлям і вечірніми посиденьками, старі не помітили, як минула осінь. Все частіше падав на землю м’який сніжок, все частіше наступали морозні дні. Наближався Новий рік.
Сторінка в Інстаграмі літніх людей ставала популярною. Люди підтримували їхні починання, лайкали фотографії, часто писали коментарі. Питали про життя, цікавилися, як ця дружна літня родина збирається зустрічати Новий рік.
─ А правда, давайте щось придумаємо! Незвичайне! ─ запропонувала Ольга Петрівна.
У підсумку вирішили прикрасити ялинку, яка росла поруч з будинком. Розпалити багаття.
А в цей час майже в усіх сім’ях, куди не повернулися літні батьки, зрів один і той же план: поїхати на Новий рік у село, порадувати старих.
І діти разом з вихователями з дитячого будинку, який знаходився в сусідньому селищі, теж вирішили зробити старим сюрприз.
31 грудня літні господині готували святковий стіл. Чоловіки споруджували багаття. Потім ті, хто закінчив свої справи, стали прикрашати ялинку. Іграшок, зрозуміло, не було. Замість них вішали цукерки, паперові сніжинки і ліхтарики. Виявилося, що всі пам’ятали, як їх правильно зробити.
А ближче до вечора почалися дива. У двір одна за одною заїжджали машини. Потім під’їхав шкільний автобус. Появу кожного гостя зустрічали оваціями, щасливими вигуками. Радість буквально плескалася в повітрі.
Обличчя старих сяяли від щастя! І його було так багато, що всі відчували неймовірний внутрішній підйом.
А потім були танці біля ялинки, шикарне багаття, що зігрівало всіх і кожного.
І діти, і дорослі були в захваті. Багато з них ніколи раніше не відчували таких емоцій. Емоцій, подарованих любов’ю…