Марія Олексіївна сама сиділа на кухні, тримаючи чашку з ромашковим чаєм в руках, коли останній промінь сонця пробився через фіранки й торкнувся її обличчя.

Марія Олексіївна сама сиділа на кухні, тримаючи чашку з ромашковим чаєм в руках, коли останній промінь сонця пробився через фіранки й торкнувся її обличчя.

Вона мовчки поглянула на фотографію доньки, усміхнену і таку живу на знімку, і відчула, як на душі стає важко.

Всі ці роки вона беззастережно віддавала свою любов та турботу одній людині, не помічаючи того, як віддаляється від інших.

Ірина, її донька, завжди була її всесвітом, її гордістю.

Але що ж вона отримала натомість?

Як неважко було зрозуміти, що справжня цінність поряд — це не те, що було віддано, а те, що залишилося.

Марія Олексіївна змахнула рукою, відганяючи самотній промінь вечірнього сонця, що вперто пробивався крізь тюль і падав на її обличчя.

Фотографія її доньки багато років стояла у неї перед очима, вона завжди дивилася на неї: в хвилини щастя, і в хвилини смутку. Раділа, що має такий надійний тил, який ніколи не підведе її на старості років.

Це була світлина її доньки — Ірини, усміхненої, з блиском в очах, зроблена багато років тому, ще до її від’їзду.

Усе життя Марії Олексіївни, здавалося, було виткане з турботи.

Вона була мамою двох дітей — сина Сергія та доньки Ірину, але її любов і турбота були нерівномірно розподілені, на жаль.

З самого дитинства Іринка була для неї центром всесвіту.

«Моя Іринка — квіточка, моя гордість, — думала вона, пригадуючи кожен її успіх, кожну усмішку. — Вона повинна мати все найкраще в цьому житті».

Сергій, старший на три роки, ріс самостійним, майже непомітним.

Він сам навчався, сам знаходив собі заняття, а коли приходив зі школи, часто чув:

«Сергійку, не заважай Іринці, вона готується до уроків».

Хлопчик звикав до того, що його потреби завжди були на другому плані. Він рано зрозумів: щоб отримати увагу, треба її вибороти.

Тому він наполегливо працював, вступив до університету в іншому місті, а після його закінчення так і залишився там, створивши свою сім’ю.

Він телефонував матері щотижня, питав про здоров’я, надсилав гроші, але приїжджав рідко.

Відстань була великою, та й відчуття, що він не є головним, не зникало.

Іра ж, навпаки, звикла до постійної опіки. Мати завжди знаходила час для неї.

Допомагала з уроками, готувала її улюблені страви, купувала найкращі сукні.

Марія Олексіївна працювала на двох роботах, щоб Іра могла займатися музикою, а потім — вивчати іноземні мови.

«Ти повинна вибратися в кращий світ, донечко. Ти маєш побачити світ, — говорила вона, віддаючи останні заощадження на чергові курси. — У тебе велике майбутнє, я вірю в тебе, люба моя».

Іра справді вирвалася. Вона поїхала до Німеччини на навчання за обміном, познайомилася там з молодим чоловіком і залишилася.

Спочатку Марія Олексіївна була неймовірно рада за доньку.

Вона розповідала всім сусідам:

«Моя Іринка тепер у Європі! Живе, як королева!»

Але з часом дзвінки ставали все рідшими, а приїзди додому взагалі припинилися.

Іра знаходила тисячі причин:

«Мамо, це дуже дорого», «Мамо, у мене зараз немає відпустки», «Мамо, ми ремонтуємо дім».

Минуло десять років.

Марія Олексіївна остаточно вийшла на пенсію. Її здоров’я, яке вона не берегла роками важкої праці, почало давати своє.

Вона почала відчувати себе недобре.

Мати жила у своїй двокімнатній квартирі, що була повна спогадів, але відчувала себе в ній дуже самотньою і нікому не потрібною.

Телефони ставали для неї єдиним зв’язком із зовнішнім світом.

Одного разу, після чергової розмови з Ірою, яка знову розповідала про своє щасливе життя і не виявила жодного бажання приїхати, Марія Олексіївна відчула, як у її душі зародилася гіркота.

Усе життя вона віддала Ірині. Усе!

І що отримала натомість?

Рідкісні дзвінки і відчуття порожнечі.

Того ж вечора вона набрала номер сина.

— Сергію, синку, це я, — голос Марії Олексіївни був сумним.

— Мамо! Як ти? Все добре? — одразу відповів він, відчувши тривогу в її голосі.

— Я старію, синку. Мені важко, — вона ледь стримувала сльози. — Ноги не слухають, голова вже не та.

— Мамо, ти ж знаєш, я надсилаю тобі гроші, ти можеш найняти когось, щоб тобі трохи допомагали.

— Гроші. Що мені гроші, синку? Мені людина потрібна. Я ж у двокімнатній квартирі, тут двоє людей поміститься. Сергійку, у мене є прохання.

— Кажи, мамо, — він зрозумів, що розмова буде непростою.

— Я хочу, щоб Олена, твоя дружина, доглядала за мною, — Марія Олексіївна сказала це на одному подиху.

У розмові настала довга пауза.

Сергій ніколи не чув від матері такого.

— Мамо, ти ж знаєш, Олена працює. У нас двоє дітей, у неї свій бізнес.

— Я все розумію! — перебила його Марія Олексіївна. — Але ж у мене пенсія! Я буду їй усе віддавати! До копійки! Їй не потрібно буде працювати, вона зможе доглядати за мною, а я буду їй як мати. Ми будемо жити разом. Я буду допомагати, чим зможу. Квартира, пенсія – це ж непогано для молодої сім’ї, правда?

Сергій важко зітхнув.

Він знав свою матір. Вона завжди жила емоціями, незважаючи на реальність.

— Мамо, я поговорю з Оленою. Я тобі зателефоную.

Розмова з Оленою була для Сергія найважчою.

Олена була чудовою дружиною, доброю, розумною, але в її очах він завжди бачив тінь образи, коли мова заходила про його матір.

Свекруха ніколи не сприймала її як рідну, завжди порівнювала з Іриною.

«Моя Іринка так гарно все робить, у неї все виходить, а от у тебе» — ці слова Олена чула роками.

Сергій зайшов на кухню, де Олена сиділа, перевіряючи шкільні завдання їхнього сина.

— Оленко, можна на хвилинку тебе? — запитав він.

Вона підняла очі, відчувши, що сталося щось недобре.

— Мама телефонувала. Вона просить тебе доглядати за нею, — почав Сергій, намагаючись підібрати правильні слова.

Олена відклала ручку і подивилася на чоловіка.

— Просить, щоб я доглядала за нею? А чому не Ірина? — її голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталева рішучість.

— Іра за кордоном, ти ж знаєш, вона й не збирається повертатися в Україну зовсім.

— За кордоном. Зате там є гарні лікарні, фахівці, нехай маму до себе забирає, вона ж все життя останнє віддавала їй, — Олена встала і підійшла до вікна. — Зате вона там живе, як королева, як казала твоя мама. А я тут. З двома дітьми, з роботою.

— Олено, вона сказала, що віддасть тобі всю пенсію.

— Пенсію? — Олена різко обернулася. В її очах було суцільне здивування. — Сергію, ти розумієш, що ти говориш? Я працюю, заробляю, я не можу залишити все і переїхати до неї, щоб бути її доглядальницею! Вона віддала життя Ірині, а тепер, коли їй потрібна допомога, вона просить мене, за якусь пенсію, наче там величезна сума, якась, а не копійки?! Мене, яку вона ніколи не любила? Мене, яку вона завжди критикувала і докоряла мені?

— Оленко, будь ласка, вона старенька, вона не знає, що робити. Вона ж моя рідна мама, як би там не було.

— А я знаю, що робити. Я не буду цього робити! — Олена говорила вже голосніше. — Я не куплюся на її пенсію і її двокімнатну квартиру. Я заробляю в рази більше! За ці гроші вона може найняти собі доглядальницю, хоча я сумніваюся, що хтось погодиться на всю мамину пенсію доглядати місяць за нею, адже це робота непроста, можливо, хіба сусідку якусь попросить. Я буду любити і поважати її як твою матір, але я не буду її доглядальницею. Розумієш? Не буду!

— Але ж.

— Ніяких «але». Я відмовила. Скажи їй так. Так і можеш передати мої слова.

Сльози накотилися на очі Олени. Вона не була доброю людиною.

Вона була просто втомленою і ображеною на свекруху.

Роками вона намагалася заслужити прихильність матері чоловіка, але все було марно.

— Я завжди намагалася бути хорошою невісткою, — схлипнула вона. — Але вона ніколи мене не сприймала. Ніколи. Я не хочу віддавати останні роки свого життя людині, яка бачила в мені лише байдужу їй людину.

Сергій мовчки подивився на дружину, він її не засуджував, він її дуже добре розумів, просто жалкував маму, адже розумів, що вона старіє і їй все важче і важче буде.

Він розумів, що дружина права. І його душа не могла прийняти вірне рішення, адже, як би там не було, він шкодував їх обох.

Він любив матір, але й Олена була його сім’єю, його світом. І він не міг вмовити її робити те, чого вона не хоче.

Наступного дня Сергій зателефонував матері.

— Мамо, я розмовляв з Оленою. Вона не може.

— Чому? — голос Марії Олексіївни став крижаним. — Вона ж тебе не любить? Вона проти? Я ж їй всю пенсію!

— Мамо, це не в грошах справа. Вона сказала, що не може залишити роботу, що у нас діти.

— Ти їй розкажи про квартиру! Про двокімнатну квартиру! — Марія Олексіївна почала вже кричати. — Це ж її майбутнє! Я її за це і квартиру відпишу, тільки хай доглядає!

— Мамо, зупинися! Олена не хоче! Вона не буде! Ти повинна зрозуміти, що вона має своє життя! Вона вже зробила свій вибір. Ти навіть не розумієш, що справа не в грошах і не в квартирі, вона відчуває, що нічого не винна тобі і не хоче за тобою доглядати і такий вибір її, вона на нього має право

— Своє життя? Я їй життя дала! Я сина виростила – хорошого чоловіка їй, а тепер я нікому не потрібна зовсім, так? Донька мене забула, а ти хочеш, щоб я провела свою старість на самоті? Ти що, мені не син хіба?

Сергій мовчки слухав її і відчував, що йому шкода матір свою.

Він не знав, що відповісти.

Він був між матір’ю і дружиною, між почуттям обов’язку і справедливістю.

— Мамо, я допоможу тобі знайти хорошу доглядальницю, — тихо промовив він. — Ми будемо приїжджати частіше.

— Не треба мені нікого! — вигукнула вона. — Мені потрібна рідна людина! Рідна! А ти мені вже не син, ти мене дуже підвів і розчарував!

Мати поклала телефон.

Сергій ще довго тримав телефон у руці, дивлячись у порожнечу.

Він відчував важкість на душі, а почуття провини.

Минув рік.

Марія Олексіївна найняла собі доглядальницю, як і пропонував син.

Це була добра, але чужа жінка, яка виконувала свою роботу, не більше.

Вона годувала її, допомагала по господарству, але не було душевного тепла, яке так потрібне старій людині.

Іра так і не приїхала. Вона телефонувала матері, але розмови були короткими і поверхневими.

Донька не знала, що насправді відбувається в житті її матері, не хотіла знати.

Сергій і Олена приїхали, як і обіцяли, але Марія Олексіївна зустріла їх холодно.

Вона не розмовляла з Оленою, а Сергієві раз у раз дорікала:

«Ось, бачиш, що ти наробив? Залишив мене одну на старості років».

Одного вечора, сидячи на кухні, Марія Олексіївна знову дивилася на фотографію Іри.

Вона згадала скільки всього добра зробила для доньки, усі безсонні ночі, усі заощадження, віддані на щастя доньки. І вперше в житті вона відчула не гордість, а гірке розчарування.

«Заради кого я жила? — промайнула думка. — Заради неї, яка мене забула? А мій Сергій – він завжди був поруч, а я його відштовхувала. Я його невістку відштовхувала. А тепер я одна. Зовсім одна».

Сльози потекли по її щоках.

Вона зрозуміла, що сама винна у своєму горі.

Вона віддала всю свою любов одній дитині, залишивши іншу без тепла, а тепер пожинає плоди своєї нерозсудливості.

Вона хотіла повернути час назад, сказати Сергієві, що любить його, обійняти Олену і попросити вибачення за свою поведінку.

Але було пізно.

Її квартира, її пенсія, її двокімнатна квартира — усе це не могло замінити того, що вона втратила: сім’ї.

Але час назад не повернеш.

Що робити матері? Як доживати свою старість?

Чи можна засуджувати сина й невістку, що таки відвернулися від матері на страості літ?