Минуло двадцять років. Ігор жив сам, уже посивілий, тихий, з постійною тривогою в очах, як у людини, яка щось втратила назавжди.

Коли Ігор пішов із сім’ї, синові було лише шість. Малий Андрій тоді стояв на підвіконні й кричав: «Тату, не йди!», а той лише відвернувся, аби не бачити ці сльози, бо сам ледве стримував свої. Йому і справді було дуже важко, але він розумів, що з дружиною у них нема майбутнього.

Ігор поїхав з міста, почав усе з нуля, згодом одружився вдруге, але дітей більше не мав. Серце його час від часу нагадувало про Андрія: у свята, коли бачив хлопчаків на вулиці, або коли несподівано знаходив стару світлину, де син тримає його за руку біля ялинки.

Він кілька разів намагався повернутися в життя сина – дзвонив, писав листи, привозив подарунки на день народження. Але колишня дружина була стіна. І сам Андрій, коли виріс, жодного разу не передзвонив, не написав, не дав зрозуміти, що пам’ятає чи чекає.

Минуло двадцять років. Ігор жив сам, уже посивілий, тихий, з постійною тривогою в очах, як у людини, яка щось втратила назавжди.

Одного разу, в серпні, задзвонив телефон. Невідомий номер. Ігор взяв слухавку без особливих надій.

– Алло.

– Це ти, Ігорю Миколайовичу?

Голос був знайомим, глибоким, але холодним.

– Так, це я… А хто говорить?

– Андрій. Твій син.

Ігор сів. Серце заколотилось.

– Андрій… Синку, ти не уявляєш, як я радий… Я…

– Не треба емоцій. Я не дзвоню миритися. Я одружуюсь. І тебе не буде на весіллі.

Тиша. Така тиша, що здавалося, навіть телефон знітився.

– Я розумію… – прошепотів Ігор.

– Але. – Андрій підкреслив кожне слово. – Ти можеш зробити щось, щоб хоч трохи компенсувати те, що залишив нас тоді. Весілля велике. Багато витрат. Якщо хочеш, можеш допомогти фінансово. Сума – 120 тисяч гривень. Можеш переказати на картку. Я надішлю номер.

– І все?

– Так. Нам не потрібні твої тости чи фото. Просто чек. Це… як компенсація.

– А я можу хоч… подивитись на тебе? Побажати щастя? Навіть здалеку?

– Це не потрібно. Весілля – для родини. А ти – більше не родина.

Після дзвінка Ігор сидів на кухні до ночі. Перед ним стояла чашка холодного чаю, а в голові крутились одні й ті ж слова: “Просто чек… компенсація… не родина”.

Було боляче. Принизливо. І дуже самотньо. Але десь глибоко він розумів: мав шанс – і втратив. Колись. Не тепер.

Наступного ранку він зібрав усі свої заощадження. Там було майже все – якісь гривні з пенсії, трохи відкладених на “на чорний день”, ще залишок з продажу дачі. Порахував – виходило 121 тисяча.

Він перевів усе. І навіть не написав нічого в коментарях до переказу

Весілля було гучне. У ресторані на околиці міста, з живою музикою, гостями, фото-зоною й білими трояндами.

Ігор стояв далі – за парканом, на пагорбі, біля дерева. Він не бачив обличчя сина, лише силует: костюм, наречена поруч, келих у руці. Якесь дежавю, ніби дивився чуже кіно, де мав би грати головну роль, а його вирізали ще до титрів.

На ранок після весілля Андрій знайшов у себе в поштовій скриньці конверт. Без зворотної адреси. Усередині – лише один аркуш.

Сину. Я не прошу пробачення. Бо розумію, що запізно. Але я дякую, що ти подзвонив. Для мене це був не рахунок, а шанс, нехай і болючий.

Андрій довго тримав листа в руках. Наречена питала, що це, але він не відповів. Вийшов на балкон. Там уже жовтіло листя, дув тихий вітер.

І раптом – на мить – йому здалося, що десь у тиші лунав дитячий голос:

«Тату, не йди…»

Він сів і нарешті заплакав.

Чому? Сам не знав.

Може, бо не запросив того, хто колись пішов, і навіть не захотів його зрозуміти.

А може – бо зрозумів, що не завжди гроші – це просто цифри.

І що іноді один переказ – це ціле серце. Без обіймів. Але з любов’ю.