Значить, так тому і бути! Що ж, тепер мабуть думати про маленького треба, про життя. А де троє, там і четверо. Треба ж, думала вже все, вже сорок скоро, а тут на тобі! А Марат же як зрадіє, він ніколи не сумує, і звідки тільки сили у нього і доброти стільки.
Вероніка Григорівна вийшла з кабінету лікаря засмучена. Ще б пак, її побоювання підтвердилися, вона знову чекає дитину.
Є багато жінок, які тільки й мріють про це. Вони лікуються, платять великі гроші, аби тільки почути цю фразу – у вас буде дитина. І навіть якщо всі їхні зусилля марні, вони все одно сподіваються і молять Господа, щоб послав їм малюка. А вона!
Очі Вероніки застилали сльози.
Перша їхня дочка – Діана, з’явилася на світ у них з Маратом шістнадцять років тому. Вероніці тоді було дев’ятнадцять, вона працювала перукарем. Марат зайшов до них у салон і відразу:
– Дівчата, ну хто з такого, як я, зможе красеня зробити? Відразу одружуся!
Її напарниці захихикали:
– У нас в салоні всі за записом.
А до Вероніки в ту зміну якраз клієнт не прийшов, вона без діла сидить. Подивилася на нього – важкий клієнт, у хлопця волосся густе, та ще й кучеряве. Стара стрижка явно йому не пасує. Сам невисокий, кремезний, а обличчя добре, очі веселі. І абсолютно незрозуміло чому, цей хлопець їй відразу сподобався.
– Чоловіче, проходьте до мене, сідайте, я вільна, – запропонувала Вероніка. І тут же густо почервоніла, дівчата розсміялися – вона вільна! А цей хлопець радісно сів у крісло.
– Не бійся, красуне, нехай сміються, вони тобі ще заздритимуть!
Вероніка мила його густе волосся, і її немов струмом било від дотиків до нього, а він жартував:
– Ой, вода холодна, пожалій, увімкни гарячу, голову мені застудиш!
Потім вона йому витирала мокре волосся рушником, а в голові билася нав’язлива думка – він і справді буде моїм чоловіком, буде, буде!
Вона тут же себе зупиняла – що за маячня, я його вперше в житті бачу! Але дивне передчуття не залишало Вероніку.
Стрижка вийшла просто чудова, хлопець, побачивши себе в дзеркалі, втратив дар мови. І було від чого, з цією стрижкою він з непоказного простака перетворився на крутого, брутального хлопця, і звідки це взялося.
– Ух ти! А я тобі повірив, я дивлюся, ти і справді хочеш за мене заміж, так, дівчата? – він поглянув на її ім’я на кишеньці халатика.
– Вероніка, правильно? А мене Марат звати, і я при всіх запрошую тебе завтра на вечерю в кафе “Калина”, знаєш його, в парку через дорогу? Підеш?
Подруги захоплено завищали:
– Звичайно піде, Веронічко, погоджуйся, погоджуйся!
Марат підняв руку:
– Дівчата, тихо, ми потім вас усіх запросимо на наше з Веронікою весілля, я обіцяю! Але поки я запрошую одну Вероніку, нехай вона відповість. Підеш, Вероніко? Я завтра ввечері за тобою заїду після роботи, добре?
Вероніка збентежено озирнулася на подруг, потім знову на Марата, і … погодилася.
Увечері наступного дня до салону під’їхала машина. Марат взяв Вероніку за руку, і з цього моменту вони більше не розлучалися.
Весілля відсвяткували у “Калині”. Жити після весілля стали у Марата, у нього була затишна двокімнатна квартира в цегляній п’ятиповерхівці. У ній вони і зараз живуть з трьома доньками, на нову квартиру поки не накопичили.
Слідом за Діаночкою з’явилася Белла. Марат обожнює дружину і дочок. Працює з ранку до ночі, тільки щоб у його дівчаток все було. Після появи третьої дочки – Лілії, Вероніка вирішила, що як тільки малятко підросте, їй теж треба повернутися на роботу. Марату одному важко на таку велику сім’ю заробляти.
Розуміла, що Марат сина хоче, але у них вже три дочки, їх треба виростити, навчити, так хочеться, щоб вони жили в любові і достатку…
Марат вночі поїхав завантажувати товар, він поставляє продукти в ресторани міста. Донечки заснули, а Вероніка ніяк не могла заснути, хоча і втомилася в салоні більше, ніж зазвичай. Не дивно, весь день на ногах в її положенні.
Як же тепер вчинити? Вероніка плакала вголос, ну що робити? Куди їм зараз ще одна дитина, дівчатка і так погано одягнені. Діана тільки в коледж вступила, Белла і Лілечка школярки, їх ще ростити і ростити.
Ні, вона не буде Марату нічого говорити, сама рішення прийме. Марат і так намагається, вдома майже не буває, ну як вона може на нього ще одного малюка повісити.
Вероніка уявила маленьке дитя, і сльози знову полилися струмком. Ну не зможе вона, і так страшно, і так погано, що ж їй робити.
Вранці молодші дівчатка втекли до школи. Вероніка збиралася на роботу, треба буде на завтра з подругою помінятися. Або ні, краще на післязавтра, від цих думок у Вероніки відразу ж серце починало тріпотіти.
У кухню увійшла Діана, вона збирається на заняття в коледжі. Налила чаю, намастила хліб маслом, зверху поклала тонкий шматочок сиру. Вероніка відвернулася до вікна, щоб дочка не бачила її заплаканих очей.
– Мамо! – голос у Діани серйозний. – Мамо, я все чула, як ти вночі плакала. І я все зрозуміла, мамочко, ти так не роби, ну будь ласка, залиш нам маленького. Це ж наша сестричка або братик, вона ж наша!
Як ми без неї жити будемо, вона ж уже є! Мамо, я вже все придумала, я на заочний піду, і з малюком тобі допомагати буду. І Белла з Лілею будуть, матусю, вони вже не маленькі, тільки не треба, не роби так!
У Вероніки серце затремтіло. “Чула донечка, доросла стала, все зрозуміла і розсудила. Тепер не вдасться одній все вирішити, та може, і добре це. Дякую донечці, що втрутилася, не дала гріх на душу взяти.
Значить, так тому і бути! Що ж, тепер мабуть думати про маленького треба, про життя. А де троє, там і четверо. Треба ж, думала вже все, вже сорок скоро, а тут на тобі! А Марат же як зрадіє, він ніколи е сумує, і звідки тільки сили у нього і доброти стільки.”
– Дякую, Діано, дякую, донечко, що матір на шлях істинний наставила, та я б і не змогла так, віриш мамі? Я б і не змогла зробити таке, та ти що! – Вероніка обійняла Діану, по голові гладила, адже що Діана про неї подумала, злякалася, та хіба може вона, мати, піти на таке!
Раніше думати треба було, а зараз вона уже жива, уже їхня улюблена, вона їхня дитина!
З пологового будинку Вероніку з малюком зустрічала вся родина.
Марат ще до свого одруження старшому братові допомагав на ноги встати, той тоді тільки-но одружився. І грошима допомагав, і з ремонтом, як міг, від щирого серця, щиро, по-братськи.
Марат і не думав навіть, не вважав, що брат йому чимось зобов’язаний. А у Тимура останнім часом справи пішли добре, він купив нову машину, квартиру.
А як дізнався Тимур, що у Марата буде четверта дитина, так відразу і приголомшив брата. Тепер у старій квартирі Тимура в секреті від усіх Марат робить ремонт, брат запропонував їм цю квартиру.
Квартира за площею в два рази більша, ніж їхня двокімнатна, в ній цілих чотири кімнати! Ось вони заживуть, та ще краще, ніж раніше! А свою стару Марат братові віддасть, Тимур знайде, що з нею робити.
Вероніка вийшла з блакитним конвертом на руках:
– Ну, татку, приймай нашого синочка!
Марат куточок мереживної тканини двома пальцями підняв, дівчатка тут же свої носики цікаві сунули.
– Ой, тату, ой який він! Братик такий милий, тату, а ти його більше, ніж нас, будеш любити, так? – запитала раптом молодша Ліля, – більше, так?
Марат засміявся, підхопив восьмирічну доньку на руки.
– Та ти що, Лілю, ну хіба таке може бути! Та я своїх дівчаток, квіточок моїх, більше за життя люблю! Мою Вероніку, Діаночку, Беллочку, Лілечку мою обожнюю! А син – це моя опора, нас тепер чоловіків двоє, ми вдвох з ним вас захищатимемо, ось так!
Вероніко, як думаєш, Тимур – гарне ім’я буде для нашого сина?
Вероніка притулилася до чоловіка:
– Дуже гарне, Марат, твій брат – гідна людина.
– Дякую, Вероніко, ти права, у мене хороший брат. Скоро ти ще дещо дізнаєшся, Тимур тобі сам розповість.
Вероніка посміхалася, адже чоловік правильно сказав у той перший день їхнього знайомства, що їй ще всі подруги будуть заздрити.
Не всі, але зараз вона найщасливіша жінка, у неї чудовий чоловік і велика дружна родина.
“Нехай буде благословенний той день, коли я зайшов у той салон! – думав Марат. – Вона і справді мене кохає! А як же Вероніка зрадіє, коли дізнається про подарунок Тимура.
І взагалі, у мене народився син, і я безмежно щасливий!”