— Буває, що й без дітей добре, якщо обоє не бажають. – Відгукнувся батько. – Але тут інший випадок. Не розумію я чоловіка твого, дочко. Дружина красуня, розумниця, господиня гідна. Що ще треба? Живи та радуйся, заведи низку дітлахів. Ех! – З’явилася не запилилася! — замість вітання одразу сказала Марина Вікторівна. — І де тебе в суботу рано носило, скажи на милість?

— Діма, я до тата заїду у вихідний.Попереджаю заздалегідь, бо встанеш, а мене немає. — сказала я чоловікові, вже взуючись, щоби піти на роботу.

— Ти дуже часто ходиш до свого батька. Завжди йому щось треба. А в тебе, між іншим, є чоловік, якому ти у вихідні маєш пельмені ліпити. — невдоволено пробурчав Дмитро.

Я нічого не відповіла, тільки похитала головою. Знала, що чоловік щось подібне неодмінно скаже, і щоразу мені були його слова неприємні.

Тато, коли не стало мами, вирощував мене сам. Ми залишилися з ним одні в цілому світі, та ще й бабуся, його теща.

З зятем у неї були стосунки чудові, вона була рада їхньому шлюбу з мамою. Допомагала зі мною, ще маленькою, приходила гостювати, періодично навіть жила. Батько працював, не покладаючи рук, щоб я мала усе найкраще, що він міг мені дати. Адже дівчинку одягати куди дорожче, ніж хлопчика – нам потрібні колготки, бантики, сукні.

Батько ніколи на це не скупився. Бабуся навіть часом бурчала, що він надто мене балує. А тато, гадаю, таким чином заглушував свою тугу за дружиною, що так рано залишила чоловіка та маленьку доньку.

Батько не міг мені її замінити, але він був найкращим татом у цьому світі. Він умів підтримати потрібним словом у потрібний час, умів лаяти так, що хотілося негайно все виправити і ніколи не повторювати своїх помилок. А ще він дуже любив мене. Це я не лише знала, а й завжди відчувала.

Ішов час, я росла, і в якийсь момент батько перейнявся питанням мого житла. Це сталося, коли настав час вступати до інституту.

— Донечка, нам треба поговорити! – сказав тоді тато.

Його волосся вже торкнулася білизна сивини, плечі стулилися, а хода перестала бути молодою і пружною як раніше. Зморшки біля очей залягли глибокі, особливо видно було, коли батько посміхався.

— Про що, тату?

— Не хочу, щоб ти по гуртожитках стрибала, коли навчатимешся. Давай вчинимо так. Бабусина квартира, яку ми зараз здаємо, я заберу собі, переїду. А ти оселишся в тій, де ми зараз удвох з тобою живемо. Як дивишся на таке?

— Мені й з тобою добре, тату. Навіщо роз’їжджатися? – Здивувалася я.

— Ех ти, моя пташка ! — засміявся тато і подивився на мене дуже ніжно й сумно. Це ти зараз порох та вітер, а завтра заміж вискочиш. Ти жінка, у тебе свій кут має бути, адже ти майбутня мати. Я все вирішив.

Я тоді з татом сперечатися не стала, знаючи, що він тільки найкращого для мене бажає. А батько, як у воду, дивився.

На останньому курсі я познайомилася з Дімою. Він до того моменту вже працював, мав свій невеликий бізнес з шиномонтажу, яких приносив досить значні для молодої людини доходи. Я познайомила його з татом, і батько тоді чесно сказав мені, що майбутній зять йому не до вподоби.

М’яко сказав, не рубав з плеча, як завжди. Але я зрозуміла, що папі Дмитро не подобається . Звичайна віра в те, що батько знає як краще, у разі вибору чоловіка, чомусь не спрацювала. Напевно, тому, що я надто сильно закохалася в гарного хлопця із зеленими очима та чарівним  чорним  чубчиком.

Але з обличчя води не пити, звісно. Діма був ввічливий, щедрий, дбайливий. Мені все це дуже подобалося, і підкуповувало  з кожним днем ​​більше і більше.

Після весілля ми перебралися в батькову квартиру, а батько продовжував жити в однокімнатній бабусі.

Діма одразу затіяв ремонт – переклеїв шпалери, поміняв труби. Ми майже не сварилися і в побуті швидко притерлися. Затьмарювало наше безхмарне щастя тільки свекруха.

Мама Дмитра була дуже непростою за характером жінкою. Сина вона виховала сама. Її чоловік зник у невідомому напрямку, коли синові не виповнилося й п’ятьох років. Тоді Марина Вікторівна сьорбнула  лиха, одна піднімаючи дитину. Але подітися не було куди, Діму треба було годувати, одягати, вчити.

І все це свекруха покірно виконувала, загартовуючи цим свій характер на вітрі негараздів і труднощів. Дмитро був непростим хлопчиком – у садку зібрав усі хвороби, у школі спочатку теж зірок з неба не хватав.

Марина Вікторівна не скупилася на репетиторів, і до старших класів Діма вже претендував на золоту медаль. У результаті він так і не отримав її, але навик вчитися набув раз і на все життя.

Я свекрусі не подобалася лише з однієї причини – не гідна її сина. Буває таке у матерів синів: вкладала, ростила, пестила, плекала, а якась дівчина прийшла і забрала готовий зліплений уже ідеал.

Ідеалом мій чоловік, звичайно, не був, але свекрухи цього було не пояснити. Вона постійно критикувала мене і намагалася вчити як краще мити підлогу, щоб це подобалося її сину, як краще готувати,  як краще одягатися, і так до безкінченності .

І це при тому, що розсварись ми, чи ще краще, розлучись, Марина Вікторівна була б найщасливіша за всіх. Я намагалася зі свекрухою бачитися рідше.

У гості її особливо не кликала, а Діма здебільшого приїжджав до неї сам, як і я до тата. Так було всім комфортніше – дозволяло уникати сварок.

Я знала, що мама дуже важлива для чоловіка і намагалася стримувати своє роздратування. Діма та Марина Вікторівна не втратили за роки тісного зв’язку. Це було б добре, якби не затьмарювало наших із чоловіком стосунків.

Нерідко я вечора проводила одна, тому що чоловік їхав до мами і засиджувався там мало не до пізньої ночі. А у вихідні я намагалася хоча б на пару годин заскочити до батька – допомогти з вбиранням, приготуванням, посидіти з розмовами за філіжанкою чаю з печивом.

— Як живеш, дочко? — спитав тато, коли я в суботу вранці знову приїхала до нього.

Я стояла біля плити, помішуючи локшину. Скуштувавши на сіль, сіла за стіл, переплетивши пальці:

— Як живу. Добре живу, тату. Дитину хочу.

– Дитину? Гарна справа. І мені б онучок не завадив. — усміхнувся батько. — Та в чому ж справа?

— Дмитро, якось не в захваті від перспективи. Не знаю, тату, чесно. Він начебто на словах і хоче, а на ділі. То грошей немає, то ремонт хоче зробити у коридорі, то підбиває дачу купити. І, начебто, має рацію, але я правда давно вже хочу малюка. Адже ми чотири роки одружені. Що це за сім’я без дітей?

— Буває, що й без дітей добре, якщо обоє не бажають. – Відгукнувся батько. – Але тут інший випадок. Не розумію я чоловіка твого, дочко. Дружина красуня, розумниця, господиня гідна. Що ще треба? Живи та радуйся, заведи низку дітлахів. Ех!

Ми проговорили з татом ще години дві. За цей час я встигла зварити локшину, зробити йому оселедця під шубою у великому контейнері, помити плиту і випити три чашки чаю.

— Гаразд, тату, побіжу я. Бо ще вдома  купа справ. Вихідні швидко пролітають.

— Лети, пташко, моя. Не тужи, все вірішиться  якось.

Я посміхнулася, поцілувала батька в щоку, і поспішила додому. Вдома на мене чекав сюрприз в особі свекрухи, що раптово нагрянула.

– З’явилася не запилилася! — замість вітання одразу сказала Марина Вікторівна. — І де тебе в суботу рано носило, скажи на милість?

– Я в тата була. Здрастуйте.

Я поспішила якнайшвидше піти, щоб не вислуховувати купу докорів. На них мати мого чоловіка ніколи не скупилася. Так було й цього разу.

— Гора посуду немитого, вікна брудні настільки, що світла білого не бачити, а вона у батька пропадає!

— Марино Вікторівно, посуд у раковині залишився після сніданку вашого сина. Там лише одна тарілка . Вікна мила три дні тому. А батька свого, вибачте, я відвідувати, як дочка, зобов’язана. Він мене виростив.

— Діма, ти чуєш? Я їй слово, а вона мені десять! — спробувала залучити сина до розмови Марина Вікторівна.

Той щось невиразно пробурмотів і знову уткнувся у телефон

— Я з вами не хочу сперечатися. – Примирливо сказала я.

— Так не сперечайся! Я тебе вдвічі старша. Слухати треба і слухатись, коли мати чоловіка говорить! — гримнула свекруха. — Гаразд, я приїхала з сином поговорити, попросити грошей. Сил моїх немає жити у тому будинку, де я зараз. Дах уже другий рік тече, паркан старий, газовий котел міняти потрібно, зовсім не працює.

— Впевнена, що Діма не відмовить вам у допомозі. Та й руки у нього золоті, багато що зможе зробити сам у вашому будинку. — озвалася я обережно.

Розмови про  житло  Марини Вікторівни були в нашому будинку не новими. Щоразу, приїжджаючи до нас у гості, жінка заводила цю плівку. Дім і справді був у неї старенький, але вона значно перебільшувала «нелюдські умови» свого існування.

Я була там кілька разів. Так, дещо підшаманити було б непогано, звичайно. Але ж завжди з приватними будинками так – вони вимагають роботи цілий рік, як і город, як і живність, якщо ту завести.

Далі Марина Вікторівна, на щастя, інтерес до мене зовсім втратила. Чоловік мій навіть не глянув на мене. Вони засіли на кухні, і тихо говорили про щось. У результаті свекруха пробула в нас до пізнього вечора.

Дмитро навіть жодного разу до мене не зазирнув, поцікавитися як я. Мене дуже образило таке його ставлення. Він і забув, що після обіду ми планували поїхати до торгового центру  подивитися мені нову шапку на осінь. Одна я їхати не хотіла, і якщо чоловік так захоплено розмовляв з матір’ю, то я лягла на дивані з книжкою, і провалилася в світ героїв.

Коли свекруха пішла, чоловік нарешті вирішив прийти до мене.

— Могла б із ввічливості з мамою бодай чаю попити.

— Щоб знову її закиди слухати? Ні, дякую. Мені й п’яти хвилин вистачило. А що там, правда з будинком, все в неї настільки погано?

– Твій батько має з’їхати зі своєї квартири, туди заїде моя мама – Заявив мені чоловік

Я вухам своїм не повірила:

— Це чого б раптом?

— Із того, що вона моя мати. А твій батько її молодший на сім років майже, він і на зйомній  поживе, не зламається.

— А твоя на зйомній пожити, зламається? Батько живе у бабусиній квартирі, він теж не молодий. Твоя мати нам з татом, вже пробач, чужа людина.

– Я все вирішив! — Діма  навіть ногою тупнув для переконливості.

— Тоді збирай свої речі і йди звідси. – викарбувала я.

— Ну, і піду! — чоловік  зло схопив сумку, почав без розбору кидати туди свої речі.

Коли він пішов, справа була опівночі. Я залишилася одна в порожній трикімнатній квартирі, і довго сиділа на кухні, наливши собі міцного солодкого чаю. Мені не вірилося, що все у нас із чоловіком закінчилося саме так. Що він наважився запропонувати вигнати мого батька,з його ж квартири.

Я б зрозуміла, якби він поїхав допомогти з ремонтом будинку своєї матері або дав їй грошей, але те, що сказав він, було явним перебором. Тепер я раптом виразно зрозуміла, як добре, що дітей ми з ним не завели. Не моя це була людина. Не вжилися б ми з ним, і рано чи пізно все розсипалося б, немов картковий будиночок.

Вранці я поїхала до тата – поговорити. Батько мовчки вислухав мою розповідь, похитавши головою:

— Я тобі, Лідо, казав, що слизький тип  цей твій Діма . Ось вилізла натура назовні, подивися. І не соромно навіть напевно, вважає, що він правий скрізь.

— У тому й річ, тату. Він з такою впевненістю це сказав, я вразилася. Спочатку навіть подумала – може жартує? А він серйозно досконалий.

— Ну і що вирішила? Пробачиш чи все?

–  Все, тату. У понеділок подам одразу документи на розірвання шлюбу. Вчора сиділа ввечері, думала, що на краще не завели ми з ним дітей.

– Твоя правда, дочко. Я твоє рішення підтримую та схвалюю. Ти гідна найкращого. Знайдеться ще гідний чоловік, з яким ти будеш щасливою і діток народиш.

Батько міцно обійняв мене, поцілував. Я розплакалася, не витримавши. Все ж таки неприємно це, важко, та й чотирьох років, втрачених, по суті, марно, дуже і дуже шкода. Але краще запізно, ніж ніколи. Добре, що маски з Дмитра  злетіли, і я побачила хто мій чоловік насправді.

Після я дізналася, що чоловік мій переїхав до своєї матері в її кволий будиночок.

З того моменту, як він переступив поріг моєї квартири, Діма жодного разу не писав і не дзвонив мені. Я теж мовчала, а отримавши документи про розірвання шлюбу, і зовсім намагалася колишнього чоловіка забути.

Вихідні зазвичай проводила у тата, по буднях вечорами захопилася в’язанням. Спиці та пряжа заспокоювали мене, і я творила зі своєї самотності щось прекрасне. До речі, бути однією виявилося цілком комфортно – два яйця на сніданок, улюблений фільм перед сном, а в будинку стало куди чистіше та спокійніше.

Я насолоджувалась цією свободою, розбираючись у собі – чого я дійсно хочу і як цього досягти. Щоб дійти, куди хочеш, потрібно чітко розуміти пункт свого призначення.