Олег повернувся додому пізно. Вечері не було, та й взагалі холодильник був підозріло порожній… Зате за столом сиділа його дружина Інна з блокнотом. Вона щось вираховувала… – Я тут подумала, – Інна підвела на нього погляд, і в її голосі пролунала рішучість. – Ми забагато витрачаємо на продукти! – Ціни такі, нічого не вдієш, а їсти ж треба! – сказав Олег. Він зазирнув у морозилку, але там лежав тільки заморожений лід. У шлунку забурчало… – Це можна виправити, – заявила дружина. – Як саме?! – поцікавився Олег, не розуміючи, що відбувається.

Олег повернувся додому пізно. Вечері не було, та й взагалі холодильник був підозріло порожній… Зате за столом сиділа його дружина Інна з блокнотом. Вона щось вираховувала… – Я тут подумала, – Інна підвела на нього погляд, і в її голосі пролунала рішучість. – Ми забагато витрачаємо на продукти! – Ціни такі, нічого не вдієш, а їсти ж треба! – сказав Олег. Він зазирнув у морозилку, але там лежав тільки заморожений лід. У шлунку забурчало… – Це можна виправити, – заявила дружина. – Як саме?! – поцікавився Олег, не розуміючи, що відбувається.

– Знову витратив усю зарплату? – Інна, молода дружина Олега, подивилася на чоловіка, який заносив у квартиру пакети із супермаркету. – Ну, і навіщо це? Що без помідорів не прожити? А чого такий сир дорогий взяв?

Інна ще довго відчитувала чоловіка, а Олег мовчки розбирав пакунки. Він одружився з красунею, але її справжній характер проявився тільки після весілля.

Втім, Інна вміло могла перекласти тему, а від сварки до примирення, як кажуть, один крок.

Особливо коли живеш у невеликій квартирі і до ліжка недалеко. Загалом, Олег після 10 років шлюбу з першою дружиною, яка була негарною, вирішив прикрити очі на характер молодої дружини й із задоволенням насолоджувався молодою красунею, пропускаючи повз вуха її зауваження.

– Значить так, любий… – після чергового примирення та обіцянки Олега більше витрачати на дружину, а не на помідори, Інна взяла з тумбочки телефон і помахала екраном перед чоловіком. – Я твоїй сестрі, Риті, дзвонила. Завтра ми в гості запрошені.

– Завтра робочий день! – здивувався Олег.

– Нічого. Після роботи поїдемо. П’ять зупинок, і ми вже в гостях.

– А що за свято?

– Хіба для візиту до рідні потрібні свята? – замислилася Інна, а потім щось пошукавши в телефоні, оголосила: – День будівельника.

Олег не став уточнювати, яким боком його сестра-швачка відноситься до цього свята: запросили, значить, поїдемо.

Рита зустріла гостей гарно: і картопля, і огірочки, і пиріжки.

– Ти коли це все встигла?! – ахнув Олег, дивлячись на сестру.

– Ну… Я з роботи раніше пішла. Все ж таки брат не так часто зазирає до мене.

Чоловік Рити, Іван, дістав з полиці свою фірмову домашню біленьку, і вечір став ще важчим.

Додому Олег та Інна їхали у гарному настрої.

– Прикольно, що Рита покликала, – сказав Олег, обіймаючи жінку. – Раніше з Лідою, у гості рідко ходили…

– То було з Лідою… – підморгнула Інна. – Завтра о 8-й ми їдемо до Лесі.

– До Лесі?! – Олег аж поперхнувся.

Троюрідна сестра жила на іншому кінці міста, і бачилися з Олегом вони дуже рідко. Приблизно раз на 10 років.

– Ну, так.

– Що за привід?

– У дитини їхньої хрестини. Поїдемо вітати.

– А в них є дитина? Леська народила?

– Дивакувата ти людина… Новини не слухав у Рити? А треба було б…

Після роботи, Інна з Олегом їхали у маршрутці цілих 15 зупинок. Леся була не дуже привітна, з Ритою не порівняти.

Ні пиріжків, ні пряників. Тільки чай, варення й сирна нарізка.

– Мда… Хрестини, а як на поминках, – пробурмотіла Інна. – А може, у вас щось ситніше є? Ми з роботи до вас…

– Суп будете? – схаменулась Леся.

Вона займалася дитиною, а чоловік сидів як гість.

– Давай! – махнула рукою Інна. – І суп, і друге!

Загалом, абияк наїлися. Але Інна ще кілька днів казала, що Леся гостей не вміє зустрічати.

– Ти бачив у Лесі ремонт? Ні, ну це взагалі! Темно й тісно! Навіщо народжували у такому житлі? Бідна їхня дитина!

– А здається все нормально, – знизав плечима Олег.

– Та у нас у порівнянні з ними палац!

– А ти королева, – сказав Олег і перевів тему.

У суботу Інна вирішила відвідати свекруху.

– Люба, а що в нас на сніданок? – потягнувшись, спитав Олег.

Дружина не пустила його в магазин, і холодильник був порожній.

– Дізнаємося через годинку. Давненько до твоєї матері не їздили…

Мати Олега була небагатою жінкою, але до приїзду гостей завжди готувалася ґрунтовно: приготувала млинців, насмажила кабачків…

– Ой, ви нас жиром вирішили годувати? – пожартувала Інна.

Свекруха засміялася, але на Олега подивилася з прищуром. Той знизав плечима: мовляв, дружина в мене хороша. А все інше дрібниці.

Додому “молоді” йти не поспішали. У результаті просиділи цілий день, поки господиня не натякнула, що їй пора спати.

– Тиждень у нас видався насичений, – пробурмотів Олег.

…У понеділок він повернувся додому пізно. Вечері не було, та й взагалі холодильник був підозріло порожній, зате за столом сиділа Інна з блокнотом. Вона щось вираховувала.

– Я тут подумала, – дружина підвела на нього погляд, і в її голосі пролунала рішучість. – Ми забагато витрачаємо на продукти!

– Ціни такі, нічого не вдієш. А їсти ж треба! – Олег зазирнув у морозилку, але там лежав тільки заморожений лід.

У шлунку забурчало.

– Це можна виправити.

– Як саме? – поцікавився Олег.

– Дуже просто. Родичів у тебе багато. Якщо правильно скласти графік можна не готувати.

Олег усміхнувся, думаючи, що це жарт. Але ні: Інна розкрила блокнот, де було розписано імена його родичів.

– У понеділок до Лесі, у вівторок до тітки Зої, у середу… – вона перегорнула сторінку. – До Рити й Івана. Ну й на вихідні – до твоєї мами.

– Люба… Це ж… Перебір.

– Перебір – це витрачати на продукти чотири тисячі на тиждень, коли маєш стільки рідних! – впевнено сказала дружина. – До того ж, це спілкування. Людям буде приємно, що ми їх не забуваємо. Ти раніше взагалі з ріднею не спілкувався, сам скаржився! А тепер буде інакше!

Олег хотів заперечити, але передумав. Інна прибрала блокнот і поманила його, відволікаючи від думок про вечерю.

Перші візити проходили гладко: родичів і справді було багато: і більшість раділа гостям. Тітоньки накривали столи, Інна щебетала, нахвалювала котлетки, із задоволенням брала добавку і посміхалася так широко, ніби це справді головне сімейне щастя. Були й ті, хто не запрошував. Таких Інна брала “на олівець”.

Тих, хто приймав не дуже привітно, вона записувала в особливий список скнар.

За кілька тижнів випадкові візити стали системою, а Інна вже підказувала господиням, що приготувати наступного разу:

– Твоя картопля смачна, звичайно, але знаєш, що я люблю? Гречку. Вона легша. Й індичку, якщо можна.

Сказано було наче м’яко, але тим самим тоном, коли не посперечаєшся.

У рідні чоловіка вистачало виховання не виставляти Інну, але приймати брата з дружиною хотілося все менше.

У гості до них теж ніхто не ходив: Олег із дружиною не кликали. Інна щоразу знаходила причину:

– Як ми людей покличемо, якщо в нас місця мало? Та й собачка диван обдерла, ганьба яка… Не те що у вас, краса! – казала вона не червоніючи.

Потім у неї “зламалася плита”, потім “гарячу воду відключили”, а одного разу вона просто відмахнулася:

– Та в нас квартира мала, куди я вас посаджу? На ліжко, чи що? Воно в нас для іншого, – хихикнула Інна.

Незабаром до походів по рідні додалися плітки. Повертаючись із чергового «гостьового дня».

Інна з усмішкою розповідала:

– Рита… Вона, звісно, старається, але салат цей… Боже, хіба це їжа? А у племінника взагалі під’їзд брудний. Сором! Пам’ятаєш, як ми в ліфті мало не застрягли?

Олег слухав мовчки. Він почав розуміти, що це недобре, але стримувався.

Бачачи, що чоловік мовчить, Інна почала пліткувати не тільки з чоловіком.

Сидячи у Лесі на кухні, вона невинно зітхала:

– Слухай, Лесю… А ти знаєш, ми тут до Рити одного разу ходили, то вона сказала, що твої котлети сухуваті. Я, звичайно, їй сказала, що це неправда… Але… Ти тільки не ображайся. Я жирного не їм, але за тебе горою!

Леся витріщила очі, але продовжувати розмову не стала. З Ритою вони були близькі. Але про котлети це було неприємно.

У Рити, Інна теж не мовчала.

– Ось мені днями Леся поскаржилася, що ремонт у тебе вже застарів. Цвіль під шпалерами, з дитиною лячно їхати. Я їй, звісно, сказала, що це нісенітниця, але не дивуйся потім.

Все це Інна говорила таким тоном, ніби боронила співрозмовника, і люди вірили. Почалися приховані образи, недомовки. І все ж рубати з плеча ніхто не хотів, та ще й ювілей у Рити намічався.

Того дня Рита і Леся сиділи на кухні, обговорюючи список гостей, і Рита обмовилася:

– Я Олега вирішила не кликати.

– Так?

– Скільки можна? Вони в мене як на проживанні. Я їм уже м’ясце смажила, і пиріжки, і гречку з індичкою готувала.

Ні дякую, ні зустрічного запрошення. Прийдуть, наїдяться, залишать гору посуду і додому. Набридли! Ми краще без них посидимо.

– Стривай… – здивувалася Леся. – Вони й до вас ходять?

– А до кого ще!

Леся замʼялася, а потім зізналася:

– Вони й у нас день через день стирчать. І… Так, набридли теж.

Так почався ланцюжок розмов. Родичі один за одним ділилися переживаннями: Олег із Інною ходили до всіх – їли, пили, критикували, пліткували. І чим більше люди говорили про це один з одним, тим більше росло роздратування.

– Нема чого цю Інну кликати. Тільки свято зіпсує дівка! – сказав хтось.

Чутки дійшли до Олега. Він занервував, зателефонував матері.

– Мамо, як це Рита мене не кличе?!

– Може, має свої плани, – обережно відповіла мати.

– Які плани?! Я її брат! Що це за новини?!

– Гаразд, подзвоню, – зітхнула мати і набрала номер Рити.

– Що сталося, дочко? Чому ти не запрошуєш Олега?

– Тому що я не хочу, щоб його дружина знову сиділа у мене до півночі, командувала, що саме подавати на стіл і який допотопний ремонт у нас. Все, мамо, годі.

Мати спохмурніла.

– Я думала, що вони тільки до мене приходять.

– Саме так. До тебе, до мене, до Лесі, до Рити… До тіток, до братів! До ВСІХ! Мамо, вони просто обʼїдають усіх по черзі. І потім… Знаєш, що вона про нас наговорила?

– Що?

– Що я дуже рідко стала пиріжки готувати до її приходу, і що треба їх готувати взагалі не так, а з дієтичного борошна. А про тебе вона сказала Лесі, що ти взагалі, економиш на гостях, а собі купуєш дорогі цукерки!

– Правда?! Щиро кажучи, я не думала… А тепер Олег мені сказав, що ти їх на поріг не пускаєш. Що взагалі не будеш на ювілей витрачатися, мовляв, нема чого годувати цю купу людей. Одні збитки, а подарують мало! – заявила мати.

Вони стали порівнювати слова Інни, і картинка склалася: та просто розсварювала їх, щоб ходити до кожного окремо, не побоюючись, що родичі змовляться.

– Ах ось як… – процідила Ріта. – Ну, нічого. Я маю ідею. Нехай ювілей буде у них. Якщо вони такі любителі гостей, нехай спробують хоч раз прийняти всіх.

Ідею підтримали миттєво. Мати зателефонувала Олегу:

– Сину, слухай уважно. У Рити щось трапилося дома, і вона вирішила відзначити ювілей у вас. Заодно ваше новосілля відзначимо, ніхто ще у вас не бував. Усі прийдуть. Якщо відмовитеся – вважайте, що ви більше не рідня!

Олег розгубився:

– Мамо, та як це у нас? А в нас…

– Жодних «але», Олеже. Все, передай слухавку дружині.

Інна спершу намагалася заперечувати:

– У нас квартира мала, собачка …

– Ми це знаємо і не боїмося. Готуйтеся.

У квартирі запала тиша.

– Ну то й що? Я витрачатися не хочу! – нарешті сказала Інна.

– Впораємося. Купимо торт, зробимо канапки, – сказав Олег.

У день ювілею їхня квартира перетворилася на вокзал. Рідня йшла потоком. Інна металася між кухнею та гостями. Вона дозволила чоловікові купити дешевий сир, ковбасу та щось до чаю.

Гості ж принесли своє. Хто банку меду, хто горіхи, хто домашню ковбасу, салати з горіхами. І все це Інна не їла, вона навіть пошкодувала, що казала рідні чоловіка про свою непереносимість на мед із горіхами. Як на зло, вся їжа була такою, що їй й не скуштувати!

– Це що взагалі таке? – шепотіла вона чоловікові крізь зуби.

– Їжа. Ти ж не хотіла витрачатися на чужий ювілей, сухо відповів Олег.

Інна стримувалася, але злість збиралася. Діти бігали по ліжку за собакою, дорослі голосно сміялися, єхидно обговорюючи ремонт і розмір квартири Олега та Інни, ділилися тим, хто і як часто приймав гостей минулого місяця. Загалом, господині було не по собі.

Тільки опівночі гості почали розходитися, і Інна вперше побачила свою квартиру такою: гори немитого посуду, брудний стіл із заляпаним скатертиною, порожній холодильник…

– Ну, тепер розумієш, чому нас перестали кликати? Подобається бути господинею?

Інна не відповіла.

Наступного дня вона навіть не розмовляла про нові візити. А через тиждень, звичним тоном запропонувала:

– Може, до мами в неділю?

Олег глянув на неї і похитав головою.

– Краще вдома.

Дивно, але дружина не сперечалася. Вона просто мовчки прибрала блокнот із «графіком» у шухляду столу і більше його не діставала…