– Зрозуміло, чому ви Оленку взяли! – вигукнула Світлана. – Заздалегідь все розрахували: і опікунські отримуєте, і пенсію, і ще квартиру здаєте! Так можна і не працювати

Олена відкрила очі і побачила над собою якесь біле полотно. Їй було дуже боляче повертати голову, але дівчинка все ж подивилася праворуч і побачила застелене ліжко, тумбочку, а трохи ближче до дверей – раковину для вмивання.

«Я в лікарні, – здогадалася вона, – а як я сюди потрапила? Ми їхали в місто від тітки Свєти, а що було потім»? – подумала дівчинка і тут же згадала велику машину, яка на величезній швидкості мчала їм назустріч, і мамин крик.

– Прокинулася? – над Оленою схилилася молода жінка в звичайному домашньому халаті.

– Ви не лікар? – запитала дівчинка.

– Ні, я тут з донькою лежу, з Катериною. Їй три роки. Тебе вчора ввечері до нас у палату поклали після операції. Я зараз покличу медсестру.

Жінка підхопила на руки маленьку дівчинку з перебинтованою рукою і вийшла з палати. Через кілька хвилин вона повернулася з літньою медсестрою.

– Прийшла до тями? Ось і молодець. Тобі якраз час перев’язку робити.

– Голова сильно болить, і рука, і нога. Що зі мною? – запитала дівчинка.

– Тебе вчора привезли на швидкій. Нога у тебе права зламана – бачиш: гіпс наклали. А ще на лівій руці глибокі порізи від скла, але лікарі вже все акуратно зашили, заживе, майже не буде видно.

А про решту запитаєш у лікаря. Зараз привезу візок, і поїдемо з тобою на перев’язку. Мене можеш називати тіткою Валею.

– А мама з татом де? – запитала Олена.

– Я не знаю, у нас дитяча лікарня, тебе сюди одну привезли, – відповіла медсестра, поспішно відвернувшись.

Крім того, що перерахувала Валентина, у Олени був струс мозку, а ще зламані два ребра. Про все це якраз зараз лікар говорив Світлані – старшій сестрі батька Олени.

– Дівчинка прийшла до тями, – сказав лікар, – ви можете до неї зайти.

Жінка встала, пішла до дверей, але потім зупинилася:

– Ні, я не можу. Якщо я зараз піду, мені доведеться сказати їй… Ні, нехай Рая скаже.

– Як хочете, але все-таки було б краще, щоб поруч з дівчинкою був хтось близький. І ще: Олена пролежить у нас тижні два, може, три, а потім треба буде вирішувати, куди її виписувати.

Якщо ніхто з родичів не погодиться оформити опіку над дівчинкою, її подальшою долею буде займатися соціальна служба, – сказав лікар.

Родина зібралася у двокімнатній квартирі, де жила Олена з батьками, щоб вирішити, хто візьме над нею опіку.

На сімейну раду прийшли п’ятеро людей, і всі були згодні з тим, що віддавати дочку Віри і Сашка в дитячий будинок не можна.

Старша сестра Віри – Раїса – прийшла без чоловіка. Спокійний і трохи флегматичний Михайло все одно нічого в родині не вирішував.

– Що ви на мене дивитеся? – почала Раїса. – Думаєте, напевно, що якщо ми тут, у місті, живемо, то нам і брати до себе Оленку?

Але у нас хлопці – Вовці шістнадцять, ми за нього в коледжі платимо, а через два роки треба буде Вітьку влаштовувати – йому чотирнадцять.

У нас три кімнати. Мені що, хлопців знову в одну кімнату селити, щоб для Оленки місце виділити? Їй тільки одинадцять, її до вісімнадцяти ще сім років ростити! Ні, ми не можемо.

Родина Олександра – батька Олени – жила в селищі недалеко від міста: старша сестра Світлана і молодший брат Антон.

У родині Світлани всім керував її чоловік, і він уже заздалегідь заявив дружині, що йому в родині її племінниця не потрібна.

– А у нас своїх дітей троє. Куди мені ще четверту? Я і так кручуся як білка в колесі: мию, перу, готую, прибираю.

А я ще й працюю! На одну чоловічу зарплату такий колгосп не нагодуєш. Може все-таки в дитбудинок оформимо? Будемо на канікули до себе забирати по черзі, – запропонувала Світлана.

– Мені що! – заявила Раїса. А ось вам у селищі всі будуть в очі тикати, що племінницю в казенний будинок здали. Так що вам вирішувати.

– Ну, ви даєте! – подала голос Ася – дружина Антона. – Мова йде не про мішок з картоплею і навіть не про бездомне цуценя! Це ж ваша рідна людина!

Дитина вашого брата і вашої сестри! А якби з вами, не дай Боже, таке сталося, ви б хотіли, щоб ваших дітей так футболили?

– Слухай, Ася, – перебила її Раїса, – ти в нашій родині без року тиждень, так що не тобі нам вказувати, що і як робити.

Ася і Антон дійсно одружилися трохи менше року тому. Вони теж жили в селищі: Антон був інженером-електриком, а Ася – Анастасія Олександрівна – викладала англійську мову в селищній школі. І вона дійсно була молода – їй було двадцять сім років.

– Якщо ти така розумна, то ось ви з Антоном і візьміть її собі, – заявила Світлана. – Тільки, думаю, що твій чоловік навряд чи погодиться.

– Чому не погоджуся? Погоджуся, – сказав Антон. – Я вважаю, що Ася права.

– А чому ти мовчав? – здивувалася Раїса. – Чому відразу не сказав?

– Просто чекав, коли ви всі висловитеся, так би мовити, за старшинством. А взагалі ми з Асею ще вчора вирішили, що якщо ви всі відмовитеся, то ми Олену до себе заберемо. Ми вже подивилися в Інтернеті, які документи оформляти треба.

Наступного дня Ася прийшла до лікарні. Їй було страшно: перш ніж сказати Олені, що тепер вона буде жити у них з Антоном, треба буде повідомити дівчинці про те, що батьків у неї більше немає.

Але їй не довелося цього робити: напередодні її сусідку по палаті в коридорі зупинила інша жінка і запитала, чи тут лежить дівчинка після ДТП.

– Неймовірно! – сказала вона співчутливо, – одна мить, і все. І дитина залишилася без батька і матері.

Двері в палату були прочинені, і Олена це почула. У дівчинки почалася істерика, її ледве заспокоїли, і тепер вона лежала, дивлячись у стелю, відмовляючись спілкуватися.

Ася увійшла в палату і сіла на стілець поруч з ліжком. Вона нічого не говорила, не втішала, не заспокоювала, а просто сиділа поруч і гладила руку дівчинки. Іноді другою рукою вона витирала сльози, які текли по її щоках.

– Я прийду до тебе завтра, – сказала вона Олені перед тим, як піти. – А ще Антон питає, чи можна він прийде зі мною?

– Так, – погодилася Олена.

Проблем з оформленням документів не виникло, Олена стала жити в селищі, в будинку Антона і Асі.

У вересні вона пішла в шостий клас. Тепер вони з Асею майже завжди ходили до школи і зі школи разом.

Олена і раніше добре вчилася, і тепер, з підтримкою Асі, вона не відчувала великих труднощів.

Звичайно, дівчинка не забула батьків і сумувала за ними, але Ася й Антон намагалися наповнити її життя корисними справами та радісними подіями.

Здавалося б, усі мають бути задоволені. Але так не буває.

Якось до Асі прийшла Світлана.

– Ася, мені сьогодні Рая дзвонила, вона сказала, що ви здаєте квартиру Віри і Сашка, – повідомила вона. – Рая вчора проходила повз їхній будинок і побачила світло у вікнах. Запитала у сусідки, і та їй сказала.

– Здаємо, – підтвердила Ася. – А що тебе дивує?

– А з рідними поділитися не хочете? – поцікавилася Світлана. – І Рая теж так вважає.

– Світлано, я не зрозуміла – а чому ми повинні з вами ділитися? Хіба це ваша квартира? Інша справа, якби у Віри або Сашка були живі батьки, і вони були б пенсіонерами, тоді – так, звичайно, вони мали б право на певну частину. А так ця квартира належить Олені.

– Зрозуміло, чому ви Оленку взяли! – вигукнула Світлана. – Заздалегідь все розрахували: і опікунські отримуєте, і пенсію, і ще квартиру здаєте! Так можна і не працювати!

– Світлано, а ми працюємо, – відповіла Ася. – І живемо на свої, у тебе не позичаємо.

Минуло чотири роки.

Олена склала іспити за дев’ятий клас на всі п’ятірки. Сьогодні вона хотіла сказати Асі та Антону, що хоче вступати до медичного коледжу.

– Зачекай, Олено, ти ж мріяла стати дитячим лікарем. Передумала? – запитала Ася.

– Ні. Просто для цього потрібно ще два роки вчитися в школі, а потім шість років в університеті. Я не хочу сидіти у вас на шиї так довго, – відповіла Олена.

– А з чого ти вирішила, що сидиш у нас на шиї? Хіба ми не одна сім’я: ти, я, Антон, Микитка– на той час у Асі та Антона вже був дворічний син. – До того ж – у тебе відмінний атестат. Навіщо тобі коледж?

– Тітка Рая сказала, що мені треба здобувати спеціальність і самій заробляти собі на хліб, – пояснила Олена. – А сама я вивчитися на лікаря не зможу – хто мене утримуватиме?

– Ну, Олено, і каша у тебе в голові! Слухай уважно: ми з Антоном всі ці роки отримуємо від держави так звані опікунські – ці гроші йдуть у бюджет нашої родини.

Крім того, тобі виплачують пенсію по втраті годувальника – причому в збільшеному розмірі, так як ти втратила обох батьків. Ці гроші зараховуються на твій рахунок і не витрачаються.

Потім: твою квартиру за дозволом опіки ми здаємо, і ці гроші теж йдуть тобі на рахунок. Звідти виплачується тільки податок державі, тому що договір найму оформлений офіційно.

Так що ти можеш спокійно вчитися всі шість років, проблем не буде. Завтра зайдемо до директора, напишемо заяву в десятий клас.

Від тебе буде потрібно тільки одне: відмінно скласти іспити в одинадцятому класі. Не треба відмовлятися від мрії. А тітку Раю не слухай. Дорослі теж не завжди праві.

P. S. Все так і сталося: через два роки Олена успішно склала іспити, за допомогою Антона і Асі відремонтувала свою міську квартиру, а у вересні стала студенткою першого курсу медичного університету.