Ти завжди вмів перетворити звичайний день на пригоду. Просто ми про це забули. Застрягли в побуті, в роботі, в звичці

— Світлано, ти знову відсунулася, — Володимир простягнув руку через холодну порожнечу на ліжку. Його пальці торкнулися плеча дружини, і вона здригнулася, немов від удару струмом.

— Я сплю, — пробурмотіла вона, натягуючи ковдру до підборіддя. Володя лежав, дивлячись у темряву. Третій тиждень поспіль.

Третій тиждень вона відверталася, коли він намагався її обійняти. Третій тиждень відповідала односкладово. Третій тиждень між ними росла стіна мовчання і відчуження.

Вранці він прокинувся від звуку вхідних дверей, що зачинялися. Світлана пішла на роботу, не розбудивши його, не поцілувавши на прощання. Навіть кави не залишила — раніше завжди варила на двох.

Володимир сів на ліжку, потираючи обличчя долонями. Що відбувається? Вони не сварилися. Він не зраджував, не брехав, не забував про річниці. Просто одного дня Світлана стала іншою — холодною, далекою, чужою.

На роботі він не міг зосередитися. Цифри в звітах розпливалися, а в голові крутилося одне питання: чому?

В обід Володя не витримав. Набрав повідомлення: «Привіт. Як справи? Може, пообідаємо разом?»

Відповідь прийшла через годину: «Зайнята. Вибач».

Раніше вона писала «Коханий, не можу, стільки роботи! Кохаю, цілую!» з купою смайликів. Тепер — два слова.

Увечері Володимир купив її улюблені тістечка з французької кондитерської — еклери з заварним кремом. Свєта подякувала, але до чаю не торкнулася.

— Свєто, що відбувається? — він сів навпроти неї за кухонним столом. — Я щось зробив не так?

Вона підняла на нього втомлені очі:

— Ні. Ти нічого не зробив.

— Тоді в чому справа? Ти мене ніби уникаєш. Ми навіть не розмовляємо нормально.

Світлана довго мовчала.

— Володю, я… — вона запнулася, потім видихнула: — Здається, я тебе розлюбила.

Слова вдарили як ляпас. Володимир відчув, як кімната попливла перед очима.

— Що? Як це — розлюбила? Свєто, ми одружені чотири роки!

— Я знаю. Але я більше нічого не відчуваю. Дивлюся на тебе і… порожнеча. Вибач.

Вона встала і пішла в спальню, залишивши його одного з остиглим чаєм і розбитим серцем.

Володимир не спав всю ніч. Лежав на дивані у вітальні — в спальню йти не наважився — і гуглив «дружина розлюбила що робити».

Форуми рясніли порадами: «Дай їй простір», «Почни змінюватися», «Поверни романтику», «Іди до психолога».

До ранку у нього визрів план.

— Світлано, — він застав її на кухні, коли вона поспіхом ковтала каву. — Давай спробуємо почати спочатку.

— У якому сенсі?

— Ніби ми тільки познайомилися. Я запрошую тебе на побачення. Сьогодні ввечері.

Вона скептично підняла брову:

— Володю, ми не підлітки.

— Будь ласка. Один вечір. Якщо не допоможе — я відстану.

Світлана зітхнула:

— Гаразд. Але я нічого не обіцяю.

Весь день Володимир готувався. Відпросився з роботи раніше, склав маршрут, забронював столики, домовився з потрібними людьми. Це мало спрацювати. Повинно було.

О сьомій вечора він стояв біля під’їзду з букетом жовтих тюльпанів — її улюблених.

— Привіт, — посміхнувся він, коли Свєта вийшла з дому. — Мене звати Володимир. А вас?

Вона закотила очі, але куточки губ здригнулися:

— Дуже смішно.

— Я серйозно. Ми ж домовилися — все спочатку. Тож давайте знайомитися. Володя, програміст, люблю каву, наукову фантастику і красивих блондинок.

— Світлана, — вона все-таки посміхнулася. — Маркетолог. Люблю… тюльпани.

— Який збіг! — він простягнув їй букет.
Першою зупинкою був контактний зоопарк. Світлана здивовано обернулася:

— Серйозно?

— А що? На першому побаченні прийнято дивувати.

Спочатку вона соромилася, але коли пухнастий єнот заліз їй на плече і почав перебирати волосся, розреготалася:

— Володю, він мені косу розплітає!

— Може, він перукар у минулому житті, — Володя клацнув її з єнотом на телефон.

Потім вони годували кроликів, і Світлана верещала, коли особливо нахабний намагався залізти до неї в кишеню за морквою. Володя давно не бачив її такою безтурботною.

Наступним пунктом був будинок-перевертень.

— Я туди не піду! — Свєта дивилася на вхід, де все було догори ногами.

— Злякалася?

— Я? Ніколи!

Через п’ять хвилин вони зайшли туди сміючись як діти. Свєта намагалася зробити селфі, але в перевернутому світі навіть це було квестом.

— Дай сюди, — Володя забрав у неї телефон. — У тебе руки не звідти ростуть.

— Сам ти! — вона легенько штовхнула його, і він ледь не впав. — Ой, вибач!

— Так, замах на першому побаченні. Це щось новеньке.

На колесі огляду Світлана замовкла. Вони піднімалися все вище, і місто розстилалося внизу морем вогнів.

— Красиво, — тихо сказала вона.

— Ти красивіша.

Вона повернулася до нього:

— Володю…

— Що? Маю право. Перше побачення ж.

Кабінка погойдувалася на самій верхівці. Світлана раптом взяла його за руку:

— Дякую.

— За що?

— За сьогодні. Я… я забула, який ти.

— Який?

— Турботливий. Смішний. Мій.

Вони спустилися з колеса, тримаючись за руки. Біля виходу їх чекала знайома продавчиня з термосом:

— Володимир! Ось ваше замовлення — глінтвейн, як просили.

— Звідки вона тут? — здивувалася Свєта.

— Тітка Марія з нашого двору. Домовився, щоб принесла. На першому побаченні після колеса огляду належить глінтвейн.

— Навіть влітку?

— Особливо влітку. Це ж незвично.

Вони сиділи на лавочці, передаючи один одному пластиковий стаканчик з глінтвейном. Свєта притиснулася до його плеча:

— Знаєш, я згадала.

— Що?

— За що я тебе полюбила. Ти завжди вмів перетворити звичайний день на пригоду. Просто ми про це забули. Застрягли в побуті, в роботі, в звичці.

— Світлано…

— Дай договорити. Мені здавалося, що почуттів вже нема. Що все, кінець. А вони просто… заснули. Як багаття, в яке не підкладали дрова.

— І що тепер?

Вона повернулася і поцілувала його — вперше за три тижні.

— А тепер будемо підкидати дрова. Кожен день потроху.

Вони йшли додому, і Світлана не відпускала його руку. Біля під’їзду вона зупинилася:

— Володю, а можна ми справді іноді будемо влаштовувати перші побачення?

— Хоч щотижня.

— Ні, це перебір. Але раз на місяць — можна. Щоб не забувати.

— Не забувати що?

— Що кохання — це не константа. Це те, що потрібно створювати щодня. Інакше воно згасає.

Вдома Світлана зварила каву на двох. Поставила чашку перед Володею і сіла поруч — не навпроти, а поруч, торкаючись його коліном.

— Знаєш, що найстрашніше? — сказала вона. — Я реально думала, що все. Що ми з тобою просто сусіди по квартирі.

— А зараз?

— А зараз я згадала, що ти моя людина. Той самий, який готовий відвезти мене до єнота з контактного зоопарку, щоб я посміхнулася.

— Я готовий його навіть завести, якщо треба.

— Не треба! — розсміялася Свєта. — Нам і кота вистачає.

Вони розмовляли до світанку. Про те, як непомітно перетворилися на функцію один для одного. Як перестали помічати. Як прийняли любов за належне, а вона образилася.

— Вибач мене, — сказала Свєта. — За ці три тижні. Я справді думала, що розлюбила. А виявилося — просто втомилася кохати наодинці.

— Ти не кохала наодинці. Я теж кохаю. Просто забув це показувати.

— Будемо нагадувати одне одному?

— Щодня.

Вранці Володя відчув запах кави.

— Не пішла, не попрощавшись, — посміхнувся він.

— Більше ніколи, — вона сіла на край ліжка. — Володю, а давай введемо правило?

— Яке?

— Кожен день робити одне для одного щось маленьке. Ну, щоб дрова підкидати.

— У наше багаття?

—Так. Щоб не згасало.

Володимир притягнув її до себе:

— Давай. Почнемо прямо сьогодні?

— А що ти зробиш?

— Напишу тобі любовну записку і покладу в сумку. А ти?

— А я… приготую той пиріг з вишнею. Який ти любиш.

— Той самий? Який три години печеться?

— Той самий. Для багаття три години — не термін.

Вони засміялися, і ранкове сонце залило кімнату теплим світлом. Багаття знову горіло. Маленьке, ще слабке, але живе. І вони обоє тепер знали — не можна залишати його без нагляду. Не можна забувати підкидати дрова.

Тому що кохання — це не те, що трапляється раз і назавжди. Це те, що створюється щодня, щогодини, щохвилини. Маленькими жестами, словами, вчинками.