Вже було дуже пізно, на вулиці йшов дощ. Марія Федорівна збиралася спати, як раптом хтось постукав у двері. – Кого це там принесло по темряві й по дощу?! – бурчала жінка, відкриваючи двері. – Маріє Федорівно, там хтось ходить у мене! – сусідка Ірина стояла аж побіліла. Вискочив син Марії Федорівни Антон і побіг до сусідки. За деякий час він повернувся. – Пройдисвіти там ходять якісь, – сказав він. – Треба вам замок новий на двері й ворота бажано поставити. Одягайтеся, Ірино, я проведу… Але Ірина стояла і чомусь приголомшена дивилася на Антона, округливши очі! Той застиг від здивування, нічого не розуміючи…
Вже було дуже пізно, на вулиці йшов дощ. Марія Федорівна збиралася спати, як раптом хтось постукав у двері. – Кого це там принесло по темряві й по дощу?! – бурчала жінка, відкриваючи двері. – Маріє Федорівно, там хтось ходить у мене! – сусідка Ірина стояла аж побіліла. Вискочив син Марії Федорівни Антон і побіг до сусідки. За деякий час він повернувся. – Пройдисвіти там ходять якісь, – сказав він. – Треба вам замок новий на двері й ворота бажано поставити. Одягайтеся, Ірино, я проведу… Але Ірина стояла і чомусь приголомшена дивилася на Антона, округливши очі! Той застиг від здивування, нічого не розуміючи…
– Нарешті отримала диплом, їду в село, там нова школа, діток місцевих навчатиму, – раділа Ірина. – А мрії і справді збуваються, я з дитинства мріяла стати вчителькою.
Ірина їхала в автобусі у село до місця роботи і посміхалася, дивлячись у вікно…
…Старий автобус скрипнув і зупинився, Ірина приїхала в село, де мала початися її робота у сільській школі.
Вона спитала у місцевого діда Петра, який чомусь стояв на зупинці і видивлявся когось, приклавши руку до чола.
Сонце світило яскраво, пил ще не влігся від автобуса.
– Здрастуйте, а підкажіть, будь ласка, де тут школа?
Дід уважно глянув на неї, і тут же ж підскочив хлопчина років дванадцяти і випередив діда.
– А от наша школа, – і вказав рукою на велику, нову будівлю вдалині. – Давайте я вас проведу.
Дід тільки й встиг сказати за ними:
– Бач, Мишко, жвавий який, і слова не дав мені сказати! Мабуть молода вчителька приїхала… Дуже молода… І чому вона може навчити діточок?!
Так і не зустрівши нікого для бесіди, він почимчикував до магазину…
– Треба жінкам новину розказати, що нова вчителька в селі з’явилася…
А Мишку дуже сподобалася Ірина Романівна. Так вона представилася.
До школи Мишко не пішов, а сказав:
– Ну от вам і школа! Добре, я побіг…
– Дякую, Мишко! – гукнула вона йому вслід.
Мишко був під враженням. Він біг додому, але, передумавши, звернув до старшого брата в майстерню, поділитися новиною.
– Антоне! Нова вчителька приїхала до нас у школу! Ох і гарна вона! Таких у нас у селі нема! Потім дізнаюся, куди вона поселиться. Ірина Романівна її звуть, – засміявся він і побіг у своїх справах.
Антон з усмішкою глянув на молодшого брата. Різниця у віці між ними велика, майже дев’ять років, але Мишко тямущий хлопець із серйозним поглядом, як у батька.
До всього йому діло є, і любить допомагати всім…
Нову вчительку молодших класів поселили в порожній будинок неподалік від будинку Мишка. Про це він теж швидко дізнався і встиг навіть сказати брату.
– Антоне, а її поселили в будинок покійної бабці Варенички. У неї хвіртка бовтається на одному завісі, і паркан подекуди хитається. Треба було б допомогти…
– У кого у неї? – здивувався брат.
Він уже встиг і забути про нову мешканку.
– Як у кого?! В Ірину Романівни! Їж швидше та й підемо до неї.
Той кивнув головою. Він знав, що молодший брат не відчепиться…
…Невдовзі зайшли вони разом на подвірʼя через уцілілу хвіртку, яка й справді бовталася на одному завісі.
Мишко йшов попереду, Антон з інструментами за ним. У той час на ґанок вийшла молода дівчина в рожевій футболці і стареньких джинсах. Легка косинка, була пов’язана навколо голови, а світле волосся розкинулося по плечах.
– І справді гарна! Мишко молодець, знається бач на дівчатах, – подумав Антон.
Не встиг він і рота відкрити, як Мишко сказав:
– Це мій старший брат, Антон! Ми з ним полагодимо вам хвіртку й паркан.
– Добре, – посміхнулася Ірина й пішла у хату наводити порядок.
– Ну, Антоне, що я казав? Правда гарна?
– Ага, – буркнув під носа брат. – Давай уже справами займатися.
А справ виявилося всього нічого. Відремонтували хвіртку, прибили дошки на паркані. Антон пішов додому, а Мишко зайшов у хату Ірини й весело сказав:
– Ну от тепер все гаразд!
Вона подякувала йому…
…Наступного вечора Антон сидів на ґанку. Мати доїла корову, а поруч сів Мишко.
– Ух, втомився я. Наносив Ірині Романівні води. Там у неї з водою поки що проблеми. Треба б полагодити, бо важко їй.
Антон глянув на брата.
– Гаразд, завтра вихідний, займемося. Мишко, я тебе не впізнаю, в тобі прокинулася хазяйська жилка! Дорослішаєш, чи що?
– А як же ж? – гордо сказав брат і легенько підштовхнув старшого. – А мама корову доїть? Може віднесу сусідці молока…
Наступного дня вони лагодили труби в Ірини. Та подякувала їм, навіть запросила на чай, але вони відмовилися і пішли додому…
…Почався навчальний рік. Мишко частенько бачив у школі Ірину, спілкувався з нею, питав, чим допомогти.
Навіть і додому приходив до неї, пригощав пиріжками, які мама передавала.
Ірина розповідала про своїх батьків, а Мишко про село, про мешканців, хто добрий, а хто лихий, а хто й жадібний.
З усіма заочно познайомив!
– Мишко, я хочу запитати про твого брата… Чому він весь час мовчить? Не говорить?
Той усміхнувся.
– Так він такий мовчазний і є. З дитинстві так. Зовсім не говорить.
– Ой, як шкода його. Молодий, гарний хлопець, – з жалем похитала та головою, а Мишко хитро посміхаючись попрощався і помчав додому…
Вже було дуже пізно, на вулиці йшов дощ. Мати Мишка збиралася спати, коли хтось постукав у двері.
– Кого це там принесло по темряві й по дощу?! – бурчала жінка, відкриваючи двері.
– Маріє Федорівно, там хтось ходить у мене! – Ірину аж побіліла.
Вона була мокра від дощу.
Тут же ж вискочив Антон, а слідом Мишко. Антон підійшов до вішалки, взяв куртку і вискочив з хати. За деякий час він повернувся.
Ірина з матір’ю пили чай. Мати дала їй свій теплий халат. Обидві дивилися на нього.
– Пройдисвіти там ходять якісь. Треба вам замок новий на двері й ворота бажано поставити. Одягайтеся, я проведу…
Але Ірина стояла і чомусь приголомшена дивилася на Антона округливши очі.
Той застиг від здивування, нічого не розуміючи.
– А що ви так на мене дивитеся? Як на привида якого…
– А-а-а… Ви… Розмовляєте? А мені Мишко сказав…
Але тут підскочив Мишко і заявив:
– Антоне, я Ірині Романівні сказав, що ти не говориш з дитинства! – він голосно розреготався. – А що, це я просто так пожартував.
Всі засміялися.
– Усім добраніч, – сказала Ірина і вони вийшли з хати з Антоном.
– Заходь, якщо що, Ірино, – сказала вслід мати.
Антон тоді прийшов не так швидко. Вони ще вдома в Ірини розговорилися, жартували, згадували Мишка…
…Ішов час. Підійшли осінні канікули.
– Я до батьків їду на канікули, – сказала Ірина Антону.
– Ну гаразд. Мишко буде пічку протоплювати в тебе в хаті, – сказав той.
Вони вже добре спілкувалися і знали, що подобаються один одному. Але Антон ніяк не наважувався з нею заговорити про це.
Для нього Ірина була все. Дуже подобалася вона йому, гарна й тендітна, начитана, з нею було дуже цікаво.
Ледве дочекався він, коли закінчилися осінні канікули.
Після уроків у школі зі своїми учнями Ірина готувалася до новорічного свята.
Вони вирізали сніжинки, робили іграшки і навіть самі вигадували костюми.
Ірина швейної машинки звісно ж не мала. Тоді Мишко запропонував прийти до них – у матері була машинка.
Вони разом з Марією, закрилися в маленькій кімнаті, допізна шили. Антон завжди чекав, щоб провести Ірину.
Виявилося, що вона хоч і молода, але вміла добре шити – мати навчила.
Її батьки жили в селі й Ірина вміла все – і шити, і в’язати, і навіть підоїти корову.
Мати Мишка від душі раділа й думала:
– Чого Антон тягне? Таку йому дружину й треба. Пропустить же ж, відведуть!
…Одного разу, коли Антон знову повернувся додому, після того, як провів Ірину, мати не витримала:
– Антоне, тобі вже пора одружуватися! Придивись до Ірині. Ну що ти все колами й колами. Дуже гарна дівчина ж!
Антон кивнув головою, мовляв сам бачу і знаю…
У школі пройшло різдвяне свято, настали зимові канікули. Ірина знову зібралася їхати до батьків.
Марія пропонувала разом відсвяткувати новий рік, а Ірина відмовилася – мати в неї занедужала.
Після приїзду з дому, Ірина прийшла в гості й обдарувала всіх подарунками, сувенірами.
Марія пригостила її чаєм, а потім Ірина зібралася додому.
Антон пішов її проводжати.
Того вечора його довго не було. Прийшов він далеко за північ. Мати не спала…
Тепер Антон постійно зустрічав Ірину і пропадав у неї допізна.
– Антоне, – якось сказав Мишко. – Мама каже, чого ти тягнеш? Відведуть у тебе вчительку! Одружуйся вже! Або я скоро виросту і одружуся з нею.
– Ого, оце конкуренція! – засміявся Антон.
Весною, коли почалися канікули, Ірина додому не поїхала.
– Ми вирішили одружитися і незабаром у нас весілля! – заявили Антон з Іриною.
Мати від радості стала їх обіймати й цілувати.
– Нарешті, молодці! – раділа вона. – Досить уже ходити туди-сюди й колами!
– Це Антон злякався, що я виросту й одружуся з Іриною Романівною! – заявив Мишко. – Я йому так і сказав!
Всі весело засміялися. Всі були радісні і щасливі…