У Марії Захарівни не стало колишнього чоловіка Михайла. Вони хоч і були розлучені, але дуже добре ладнали й спілкувалися. Марія була частою гостею на могилці колишнього чоловіка. – Ось, Мишко, як ти й хотів, поховали тебе гідно, – казала вона. – Син твій постарався… А пам’ятник який великий і гарний поставив тобі! Квіти завжди у тебе є. Все як ти хотів. Не хвилюйся, я на тебе не ображаюся… Пройшло багато часу. Марія знову вирішила відвідати Михайла на цвинтарі. Ще здалеку побачила вона, що біля могилки стоїть якийсь чоловіка з сивиною. Він стояв і щось говорив… Марія придивилася й застигла від несподіванки.
У Марії Захарівни не стало колишнього чоловіка Михайла. Вони хоч і були розлучені, але дуже добре ладнали й спілкувалися. Марія була частою гостею на могилці колишнього чоловіка. – Ось, Мишко, як ти й хотів, поховали тебе гідно, – казала вона. – Син твій постарався… А пам’ятник який великий і гарний поставив тобі! Квіти завжди у тебе є. Все як ти хотів. Не хвилюйся, я на тебе не ображаюся… Пройшло багато часу. Марія знову вирішила відвідати Михайла на цвинтарі. Ще здалеку побачила вона, що біля могилки стоїть якийсь чоловіка з сивиною. Він стояв і щось говорив… Марія придивилася й застигла від несподіванки.
Непередбачувані долі людські.
Все буває в житті. І низка втрат і бід раптом закінчується, на зміну приходить щастя, про яке навіть і не мріяли. Так сталося і з Марією Захарівною…
Не спиться іноді їй, все таки вік, тоді й спливає в пам’яті її життя минуле і про нинішнє теж думає…
…Колись у молодості вийшла заміж Марія за Михайла. Кохали вони один одного. Принаймні про себе так думала вона і знала, що її чоловік для неї єдине кохання.
Збудував Михайло будинок, розраховуючи на те, що з’являться діти.
Господарством займалися разом. Бувало попораються по господарству, на городі, сядуть на лавку і думками, і мріями своїми діляться.
– Я ось тут подумав, – казав Михайло. – Треба було б прибудову ще до хати зробити. Будинок наш з тобою хоч і міцний, але замалий, діти підуть, розвернутися їм ніде буде.
Обіймала чоловіка Марія, гарний він у неї, тямущий.
Так і сиділи частенько біля будинку, а Михайла ще одне питання непокоїло, хоч і молоді були.
– Якщо трапиться таке в моєму житті, – казав чоловік. – Що першим я піду в засвіти, ти мене поховай за всіма правилами, гідно.
– Так, що ти, Мишко?! Про що ти говориш, нам ще жити і жити, ти молодий, а про це думаєш, з чого б?! – дивувалася Марія.
– Коли я навчався у школі, бачив, як одного діда ховали, може, бездомного. Викопали могилку і хрестик, збитий з палиць, поставили, ні таблички тобі з ім’ям-прізвищем, ні квіточки.
Чомусь залишилося назавжди це в мене в пам’яті, ось і боюсь такого. Так що, Маріє, якщо щось…
– Ну що ти, Мишко! – говорила дружина, обіймаючи його, заспокоювала. – Поки рано про це думати. Ну а коли прийде такий час, все як треба буде зроблено.
Тільки ось після цього Марія раптом задумалася, що змолоду треба збирати гроші на старість та поминки.
Кожна людина має своє хобі чи захоплення. Воно і рухає людиною, змушує діяти, а не сидіти склавши руки, досягати поставленої мети.
Була така мета у Марії Захарівни. Вже й постаріла вона, жила на самоті, гроші складала вже собі на поминки.
Хотіла бути впевнена, що поховають її, як треба. Так і засіла ця думка в голові з того часу.
Гроші звичайно зберігала вдома, акуратно складаючи, ховала в затишному місці.
Ні рідні, ні близьких не мали Марія Захарівна. За своє життя багато назбирала грошей, раділа, але так і відкладала, увійшло в звичку.
Роки йдуть, а що там буде далі, вона не знала. Не змогла народити Марія дітей, не дав Бог. От і жила на самоті.
Так розпорядилася доля, що не вона ховала свого Михайла, а інша жінка.
Пішов від неї чоловік.
І не тому, що не любив, але таке буває у житті. Зовсім ще молодими були, коли Михайло працював водієм і по роботі поїхав у сусіднє село, допомогти із збиранням врожаю.
Так вийшло, що зустрів Михайло в тому селі своє перше кохання Віру.
Так і вийшло, опинився він у неї в ліжку. Винив звичайно тоді себе сильно, що зрадив дружині, совість брала.
Навіть забути намагався, але… Якось знову відправили його в те село, зустрів він Віру, яка тримала за руку трирічного хлопчика, схожого на нього.
– Віро, а це мій синок? Я ж бачу, схожий на мене, – навіть не питав, а стверджував Михайло.
– Так, Мишко, це твій син Степан.
Він тут же ж пригорнув до себе сина…
…Якось Марія була на подвірʼї. Під’їхав чоловік на своїй вантажній машині, а потім вона побачила, як Михайло зайшов у хвіртку, тримаючи за руку сина.
Вона теж зразу зрозумів, що це його син, бо був дуже схожий на чоловіка.
– Ти пробач мені, Марійко, не думав я, що таке може бути, – стояв навпроти неї він з хлопчиком. – Ось, виявляється, син у мене є, Степан. Пам’ятаєш, я кілька років тому їздив у сусіднє село. Там я зустрів Віру, колишнє кохання, так вийшло… Пробач мені, Марійко.
Дивилася вона на Степана і посміхалася, а по щоках котилися сльози.
Доброю вона була, і раділа, що чоловік має сина, якщо вона не змогла йому народити.
– Добре хоч вийшло в іншої народити йому сина, – думала жінка крізь сльози. – Хай хоча б з іншою чоловік відчує радість батьківства.
Поговорили вони із Михайлом. Довго говорили, нарешті вирішила Марія:
– Дитині батько потрібен. Значить, долі так було завгодно, а я рада, що в тебе є син. Знаєш, Мишко, йди ти від мене і живи зі своїм сином. Розумію і знаю, буде серце твоє туди тягнути. А я вже якось житиму…
Пішов Михайло…
Але Марію не забував, заїжджав, коли один, а коли й зі Степаном. А вона радіє, стіл накриє, частує, пиріжків наготує.
Допомагав Михайло, бо ж чоловічі руки у своїй хаті потрібні були.
Степан ріс, ставав копією свого батька, теж допомагав Марії і шанобливо ставився до неї.
А вона завжди була рада їм.
– Дякую тобі, Маріє, – щоразу дякував Михайло. – Дякую, що з розумінням поставилася і по-людськи до нас ставишся…
…Вже Степан виріс, закінчував школу, коли одного разу в її хату постукала жінка в чорній хустці, і кинулась до неї зі сльозами:
– Немає більше Мишка! Покинув він нас! Поховали…
Довго сиділи вони, заспокоювала Марія Захарівна ту жінку, а сама теж ледь сиділа.
– Віро, покажи мені могилку Михайла, провідаю я його.
Частою гостею була Марія Захарівна на могилці колишнього чоловіка. Розмовляла з ним, ділилася своїми думками.
– Ось, Мишко, як ти й хотів, поховали тебе гідно. Син твій постарався. А пам’ятник який великий і гарний поставив тобі. Квіти завжди у тебе. Все як ти хотів. Не хвилюйся, зла я на тебе не тримаю. Одне лячно, я ж зовсім одна.
Пройшло багато часу.
Вона навіть уві сні бачила Михайла, а він нічого не говорив, тільки посміхався, а потім зникав.
На цей раз вирішила відвідати Михайла на цвинтарі.
Стояв легкий морозець, настала зима. Вона пам’ятала, що Михайло любив підморожені ягоди горобини.
Зірвала вона пару грон червоної горобини і вирушила на цвинтар.
Ще здалеку побачила Марія, що біля могилки Михайла стоїть якийсь високий чоловік. Підійшовши ближче вона роздивилася якогось чоловіка з сивиною на скронях.
Приємний такий, стояв з опущеною головою і говорив.
Вона ще придивилася й застигла від несподіванки…
То був Степан! Але Марія не відволікала його, а той не чув, як вона підійшла.
– Батьку, підкажи, що мені робити, – почула Марія Захарівна тремтячий голос його сина. – Не знаю, що робити, дуже слабий мій син Мишко. Треба ліки, але вони дуже дорогі, не знайти нам таку суму.
Вже й будинок здали в заставу, золото продали і машину, а все не вистачає. А Мишку стає гірше…
Марія не витримала і кахикнула за його спиною. Той обернувся, придивився.
– Степане, це я тітка Марійка, пам’ятаєш, ти мене так називав у дитинстві. Давно вже ми не бачились.
– Тітка Марія, Марія Захарівна, та як же ж не пам’ятаю, привіт! Як вас не пам’ятати?! Ви нас із батьком смачним чаєм пригощали, смачними пиріжками з варенням.
А мама моя не могла такі смачні пиріжки готувати, хоч я й просив.
А батько завжди казав, що тільки в Марії й виходять такі пиріжки.
Марія Захарівна зітхнула й подумала про себе.
– Значить, пам’ятав Мишко мене, не забував, а Степанові вголос сказала:
– Ти мені пробач, що я мимоволі підслухала твою розмову з батьком. Щось мене сьогодні теж сюди потягло на могилку.
Степан дістав із кишені фото сина. На неї дивився онук чоловіка і теж Мишко. Назвали його на честь діда.
Чимось невловимо схожий він був на нього, посміхався.
– Степане, скажи суму, якої бракує. Тепер все буде добре, повір мені. Я маю гроші, я тобі дам їх. Ходімо зараз же.
Звичайно, намагався відмовитися Степан, але не зміг. Як відмовитися, якщо треба?
Отак, гроші, які Марія Захарівна збирала все життя, віддала Степанові…
– Ось тримай! І поспіши швидше до сина…
Онук, хоч і не рідний їй по крові, але все ж свій.
…Минув час. Якось хтось постукав у двері Марії Захарівни. Вона відчинила.
На порозі стояв Степан з Михайлом, обоє посміхалися.
– Господи, як ви обоє схожі на Михайла в молодості!
– Доброго дня, бабусю, – ступив Мишко до неї й обійняв. – Нарешті ми познайомилися. Сподіваюся, ти не відмовишся зі мною спілкуватися, – посміхався хлопець.
Марія Захарівна плакала від щастя, від уваги, від добрих слів, таких рідних і теплих.
Онук Михайла виявився настільки рідним, що Марія й не очікувала такого.
– Маріє Захарівно, ми пропонуємо з Мишком поїхати до нас у гості, дружина моя Катя чекає нас.
Коли вона це почула, то розплакалася ще більше.
– Так, хіба ж я могла уявити таке?! Мені це не сниться?! – питала вона крізь сльози.
– Бабусю, не плач. Ти тепер моя справжня бабуся. Ти для мене багато зробила.
– Ну що, ти внучику. Мені навіть незручно це чути, тим більше нічого особливого я не зробила, а просто допомогла своєму онуку.
Але Марія Захарівна стільки почула гарних і теплих слів від Степана й Мишка,що їй здавалося, що це сон. Але вони вмовили Марію Захарівну одразу поїхати з ними і познайомитися з Катею.
– Бабусю, я одужав і знову займаюся спортом. Приїду, побачиш, скільки в мене медалей! – хвалився онук. – Незабаром у мене змагання, я свою перемогу присвячу тобі!
Катя прийняла Марію Захарівну теж тепло, як рідну. За столом вона не почувала себе чужою. Навпаки, здавалося, що вона у колі своєї родини, своїх близьких.
– Маріє Захарівно, ми вас нікуди не відпустимо, – уже казав Степан, як рідній матері. – Одній не варто жити, вік вже, важко. А нам із міста їздити часто незручно.
Краще будете жити з нами. Будинок у нас великий, кімната вже готова.
Хочете на грядках поратися, будь ласка, за домом у нас город. Катя навіть рада буде, – сміявся той, дивлячись на дружину.
А вона погоджувалася й посміхалася.
Так і залишилася жити Марія Захарівна у домі Степана і Каті. Мишко частенько шепотівся по секрету з бабусею, радився…
– Бабусю, як шкода, що тебе в мене раніше не було. Ти стільки багато знаєш, ще й такі слушні поради мені даєш, ну прямо круто! – сміявся онук.
Марія Захарівна знайшла сім’ю, але так само й продовжувала збирати гроші.
Перед нею тепер стояла інша ціль.
– Мишко виросте й одружиться, йому потрібні будуть гроші, – думала вона. – А правнуки підуть, їм теж подарунки потрібні будуть…
Тепер вона дивилася вперед, про самотність не думала.
– Я тільки жити по-справжньому почала… Мені доля відкрила щасливі двері, дала можливість допомогти.
Яке ж це щастя почуватися потрібною!
Тепер я думаю, що це найголовніше, для чого народжується людина…
…Зараз Марія Захарівна так щасливо й живе у набутій родині серед близьких і рідних…