Лідія Петрівна не могла повірити своєму щастю. Путівка в санаторій! Справжній санаторій у Трускавці, про який вона стільки чула від подруг.

Лідія Петрівна не могла повірити своєму щастю. Путівка в санаторій! Справжній санаторій у Трускавці, про який вона стільки чула від подруг.

Тридцять років відпрацювала в бухгалтерії, час і відпочити як слід, — примовляла вона, розкладаючи на ліжку речі.

Новий купальник (коли ще в басейн сходиш?), зручні капці для процедур, пара ошатних суконь для вечірніх посиденьок.

-Лідіє, ти що, справді поїдеш? — дивувалася сусідка Валентина. — Одна?

– А що такого? Мені всього п’ятдесят вісім, між іншим. Та й не одна я там буду — ціла група від нашого заводу їде.

Вона так раділа майбутній поїздці, що навіть купила нову валізу — червону, на коліщатках. І тепер методично складала в неї речі, раз у раз звіряючись зі списком.

– Капці, халат, рушник. Що ще забула?
Два тижні до від’їзду. Всього два тижні — і ,привіт Трускавець.

Холодний лютневий вітер ганяв по двору уривки газет і поліетиленові пакети. Рідкісні перехожі, закутуючись у коміри, поспішали у своїх справах. І тільки біля під’їзду самотня постать жінки завмерла, дивлячись на щось удалині.

Лідія Петрівна стояла, не в силах відірвати погляд від дивної картини: по двору, ледве переставляючи лапи, брів худий бездомний собака. У зубах він дбайливо ніс якийсь пакет. Люди розбігалися в сторони, побачивши брудну тварину. Хтось навіть перейшов на інший бік дороги.

– Ох, бідолашний, — прошепотіла Лідія Петрівна. — І що ж ти там таке тягнеш?

Вона зробила крок у бік собаки, але той, помітивши рух, відскочив і, міцніше стиснувши пакет у зубах, пішов геть.

– Зачекай! — крикнула жінка услід. — Я не ображу.

Але собака вже зник за рогом будинку.
Щось защеміло в грудях у Лідії Петрівни. Щось неспокійне, тривожне.

Цю собаку вона бачила і раніше. Часто помічала його біля сміттєвих баків —худуого, з згаслим поглядом. Двірники ганяли його, розмахуючи мітлами, а він все одно повертався — голод не тітка.

Лідія Петрівна іноді виносила йому залишки їжі, але близько не підходила. Просто залишала пакет і спостерігала здалеку, як обережно собака підкрадається до нього, озираючись по сторонах.

– Знову ця шавка тут тиняється, — бурчала баба Зіна. — Коли вже службу викличуть? Того й дивись, кого-небудь покусає.

Але собака нікого не кусав. Просто жив своїм нелегким життям — ховався від дощу під гаражами, грівся на теплих люках, коли було особливо холодно, і нікого не чіпав.

Лідія Петрівна,розгледіла стать собаки і навіть кличку їй придумала — Найда, хоч і називала так про себе.

А потім Найда кудись зникла. Два тижні її не було видно, і Лідія Петрівна навіть занепокоїлася. І ось тепер ця зустріч.
Вона повернулася в квартиру, але думки про собаку не давали спокою. Сіла складати речі.

– Господи, та що ж таке! — Лідія Петрівна відклала речі. — Не можу більше.
Вона накинула пальто і вибігла на вулицю. У найближчому магазині купила палицю докторської ковбаси.

«Може, ще побачу її», — думала вона, вдивляючись у сутінки зимового вечора.
І точно — собака виявилася за гаражами. Вона лежала, згорнувшись клубочком, а поруч — той самий пакет.

– Гей, хороша, — тихо покликала Лідія Петрівна. — Хочеш їсти?

Собака підняла голову і тривожно дивилася на жінку. В очах читався страх і щось ще. Щось схоже на благання про допомогу.

Лідія Петрівна дістала ковбасу, відламала шматочок і кинула собаці. Та принюхалася, але не зрушила з місця.

– Ну ж бо, їж, — вмовляла жінка. — Бачиш, яка смачна.

Вона кинула ще шматочок, ближче. Собака проводжала його голодним поглядом, але залишилася лежати, немов охороняючи свій пакет.

«Та що ж там таке?» — дивувалася Лідія Петрівна.
Вона присіла навпочіпки, намагаючись не робити різких рухів. І тут з пакета долинув тихий писк.

— Боже мій! — сплеснула руками жінка. — Та там же…

Собака напружилася, готова в будь-який момент схопити пакет і втекти.

— Тихо-тихо, — заспокійливо промовила Лідія Петрівна. — Давай подивимося, що у тебе там? Я допоможу.

Вона повільно простягнула руку до пакета. Собака заричала, але якось невпевнено, немов розуміючи, що допомога дійсно потрібна.

У пакеті, загорнуте у брудну ганчірку, лежало крихітне кошеня. Зовсім мале, воно відчайдушно пищало, вимагаючи їжі та тепла.

— Господи, — прошепотіла Лідія Петрівна. — У кого ж це рука піднялася викинути такого малюка?

Собака тихо заскиглила і ткнулася носом у пакет.

— Ну-ну, все добре. Тепер все буде добре.
Лідія Петрівна рішуче зняла шарф і закутала в нього кошеня.

— Ходімо зі мною. Обох забираю, і ніяких заперечень!

На її подив, собака слухняно підвелася і пішла слідом.

Вдома Лідія Петрівна насамперед зайнялася кошеням. Нагріла молока, знайшла піпетку. Собака не відходила ні на крок, уважно стежачи за кожним рухом.

— Та ти, дивлюся, досвідчена матуся, — посміхнулася жінка. — Тільки ось молока у тебе немає.

Вона налила в блюдце теплого молока і поставила перед собакою. Та жадібно випила все до краплі.

Ніч видалася неспокійною. Кошеня потрібно було годувати кожні дві години. Собака, яку Лідія Петрівна назвала Найдою, не спала зовсім — сиділа поруч з коробкою, де влаштували малюка.

Вигодовувати новонароджене кошеня виявилося непросто. Кожні дві години — годування з піпетки спеціальною сумішшю, яку порадили у ветеринарній аптеці. Після — масаж животика, щоб малюк міг сходити в туалет.

— Господи, та як же його мати-кішка справляється? — зітхала Лідія Петрівна, вкотре піднімаючись серед ночі на писк Щасливчика.

Найда не відходила від коробки з кошеням. Постійно принюхувалася, облизувала його після годування, немов замінюючи кішку-матір.

Вранці пролунав дзвінок із заводу — уточнювали питання щодо поїздки.

— Знаєте, я, мабуть, відмовлюся від путівки, — твердо сказала Лідія Петрівна. — Так-так, через сімейні обставини.

Поклавши слухавку, вона поглянула на своїх нових вихованців. Найда вдячно виляла хвостом.

— Ну що, сім’я? — посміхнулася Лідія Петрівна. — Будемо жити!

Час минав. Кошеня, яке отримало ім’я Марсик, росло не по днях, а по годинах. Найда виявилася дуже вихованою собакою — швидко звикла до нового дому і ніколи не ображала свого прийомного сина.

А Лідія Петрівна раптом зрозуміла, що вперше за довгі роки відчуває себе по-справжньому потрібною. Тепер у неї була турбота, було про кого подумати, кого нагодувати, кого погладити.

Щовечора вона сиділа у своєму улюбленому кріслі, а поруч влаштовувалися Найда і Марсик. За вікном вив вітер, але в квартирі було тепло і затишно.

Сусідки, звичайно, не розуміли. Крутили пальцем біля скроні, пліткували за спиною.

— Зовсім з розуму з’їхала, — хитала головою Валентина. — Путівку в санаторій, та ще й безкоштовну, проміняла на бродячу собаку з кошеням.

— І не кажи, — підтакувала баба Зіна з першого поверху. — Там процедури, харчування чотириразове, а вона що надумала? З собакою гуляти та кошеня з піпетки годувати.

Лідія Петрівна тільки посміхалася, чуючи ці розмови. Хіба можна їм пояснити, що ніякі процедури не зрівняються з муркотінням Марсика? Що немає нічого приємнішого, ніж бачити віддані очі Найди? Що вперше за довгі роки вона відчуває себе по-справжньому живою?

Коли кошеня зміцніло і почало ходити, Лідія Петрівна вирішила дати оголошення — може, знайдуться охочі взяти малюка? Все-таки вік у неї вже не той, та й Найда — як вона до кошеняти ставитиметься, коли той підросте?

Бажаючі знайшлися швидко. Першими прийшли молоде подружжя.

— Ой, який гарненький! — розчулилася дівчина, дивлячись на рудого кошеня.
Але варто було їй простягнути руки, щоб взяти малюка, як Найда встала між ними, тихо і гучно заричавши.

— Ой, мамо! — відсахнулася дівчина. — Ні, нам таке не потрібно. Схоже, з собакою будуть проблеми.

Наступною прийшла літня жінка, божа кульбабка.

— Візьму котика, буде мені компанію складати.
Але Марсик сам не захотів до неї — забився під диван і просидів там, поки жінка не пішла.

— А знаєте що? — сказала якось Лідія Петрівна, дивлячись на своїх вихованців. — Залишайтеся ви обоє у мене. Раз вже доля нас звела.

Найда вдячно виляла хвостом, а Марсик, ніби зрозумівши, про що йдеться, застрибнув господині на коліна і голосно замурчав.

Тепер, проходячи повз сусідів, Лідія Петрівна гордо вела на повідку чисту, доглянуту Найду. А вдома на них чекав рудий хуліган Марсик.

Буває, що щастя приходить несподівано. Іноді — у вигляді бездомної собаки з пакетом у зубах. Головне — не пройти повз, не злякатися, не відвернутися.

А путівка? Що ж, путівку вона віддала молодій дівчині з бухгалтерії — тій, що недавно після лікарні. Нехай поїде, відпочине. У Лідії Петрівни тепер є своя радість — та, яку не купиш ні за які гроші.