– Доню, важко тобі буде у них жити, – просто казала, не наголошувала, чому саме так думає, вона скоріше відчувала, що так буде.
«Де б ти була, якби не я», – ось так гордо завжди казав мені чоловік. Він чомусь вважав, що я ніколи б не покинула свої гумові тапочки і пічне опалення та господарку, якби не він, міський хлопчина.
Родина у нас була бідна, але мама мене просила не йти заміж за Олексія.
– Доню, важко тобі буде у них жити, – просто казала, не наголошувала, чому саме так думає, вона скоріше відчувала, що так буде.
Радила вийти заміж за однокласника Василя, бо він хлопець робітний.
Але як я могла на когось дивитися, коли я була така закохана в Олексія, в його хвилясте волосся, яке спадало на його карі очі. А як він на гітарі грав і які пісні співав, дивлячись просто на мене. Та хто від такого відмовиться?
От і я не змогла.
Поїхали ми жити в місто, до його батьків. Ті мене прийняли не дуже, а з часом стосунки погіршилися, бо жити в двокімнатній квартирі в чотирьох, то забагато.
Тоді ми вирішили відкладати на оренду. Обоє працювали, я не дозволяла собі навіть чаю в морозний ранок купити, бігла на роботу і там пила, ні нового пальта чи чобіт, все як було дівоче, то в те й влазила.
Свекруха теж була економна. Але навіть вона була проти тих продуктів, які купував Олексій.
– Сину, не можна купувати на акції продукти в яких вже термін придатності вийшов. Так не можна, ви ж маєте бути здорові.
– Мамо, нічого ж не станеться, то тільки один день як термін вийшов, все це можна їсти.
– Тоді вже збирайте на свою квартиру, раз ви так запалилися, а не орендуйте житло, живіть у нас.
Вона нас і підгодовувала, мене дуже виручала її картопля чи гречка. Вона варила дуже багато і казала, що не можуть з батьком з’їсти.
– Бачиш, мамо, яка ти не економна, – тішився Олексій і наминав за двох.
Ми не думали про дітей, ми думали про квартиру.
А далі думали про ремонт.
А далі вже планували, але нічого не виходило.
Пройшло десять років, ми жили в своїй квартирі, але звичка економити не пропала. Я ходила в чоботах, яким було десять років, в пальті якому було сім років, джинси мені служили мінімум три роки, доки вони не протиралися.
І я так звикла до такого життя на акційних продуктах, що вважала себе навіть дуже щасливою жінкою, яка вдало вийшла заміж.
Єдине на що ми тепер витрачалися, то на костюми для Олексія, бо він працював в офісі і треба було відповідати вимогам.
Та й взагалі мій чоловік чудово виглядав, що не скажеш про мене. Єдине про що я могла спілкуватися, то як мені пощастило купити щось смачне на акції.
Я нарізала все це тоненькими дольками і приносила чоловікові, він смакував і хвалив мене і я могла з’їсти кілька шматків сиру чи м’яса, більше не можна, бо треба задоволення розтягувати.
Я вмію це робити, я не їм шоколад, він тане у мене на язику, я відчуваю всю цю феєрію смаку до останньої краплинки.
Ось такі у мене були радості у цьому шлюбі. Я не була відірваною від життя, адже я дивилася фільми в інтернеті. Книги читала в інтернеті чи брала з бібліотеки, що ще хотіти від життя?
А потім мій світ перевернувся.
Якось я йшла пішки додому, вирішила економити на проїзді, бо ходити корисно для здоров’я, якраз зловлю двох зайців: і зекономлю на проїзді і поправлю здоров’я.
Отак я йшла і милувалася містом, як побачила у вікні кафе Олексія. Він був з якоюсь жінкою. Мене вразило те, що він годував її полуницею в шоколаді.
Я ковтала слину, яка заповнила рот, я про таке тільки читала в книгах чи бачила у фільмі, а тут ось на власні очі бачу.
І я зайшла до того кафе. Підійшла до їхнього столика і взялася їсти полуницю.
Олексій завмер, а та жінка не знала, що й казати.
– Як ти себе ведеш?, – знайшовся нарешті він.
– Я веду?, – я була спокійна і танула від блаженства.
Виходить, ось як поводяться з жінкою, якою дорожать.
– Ти. Йди додому і там поговоримо.
– Добре, – я доїла останній шматочок і пішла.
Біля рецепції поговорила з офіціантом і сказала, щоб мені доставили вечерю додому, за яку розрахується мій чоловік.
Кур’єр і чоловік приїхали одночасно.
– Невже ти думаєш, що я буду терпіти таку поведінку? Не забувай звідки я тебе витягнув.
– Добре. Добре, – я розпаковувала коробки, – я все чудово пам’ятаю, ти ж не даси мені таке забути.
Я їла таку смакоту, а чоловік ходив по кухні і щось говорив. Я не чула. Не хотіла чути.
На наступний день пішла в супермаркет дивилася на одяг і плакала – я не знала, що люблю і який саме хочу. Прийшла додому з нічим.
Вирішила поїхати до батьків.
– Доню, яка радість, – обіймала мене мама, – ти знову в старій куртці. Ти в чоловіка нічого не заслужила?
– Не заслужила, – погодилася я і все мамі розказала.
– Доню, я ж тобі вже який рік кажу, що не буде тобі там щастя. Вертайся до нас. Василь ще не одружений…
І я вернулася. Не знаю, як це так, але у мами варена картопля – то страва від шеф-кухаря в дорогому ресторані.
Все мені було тут дороге і любе, і хоч мама казала мені за старий одяг, але в селі на одяг не дуже й звертають уваги, він має бути по сезону і все.
Далі випадково зустрілася з Василем. Перекинулися кількома словами, а далі вже писали один одному. От і дописалися, як каже мама.
Я чекала від нього дитину, я не вірила, що це можливо, але то було чудом. Прийшлося терміново все завершувати з Олексієм, хоч ми вже пів року не жили разом, але я не хотіла його бачити ні з якого приводу.
– Ти виходиш заміж? Та кому ти ще така потрібна… Як у тебе дитина буде? Ти ж не можеш мати дітей.
– Як бачиш, що можу.
Весілля було скромним. Свекруха мене не питала де моє придане, бо воно було – половина вартості квартири.
– Ти наша, – казала вона і це було найкращим, що я хотіла почути.
Я – рівня, я – своя, я – буду в любові і пошані.
Я вернула собі здатність бачити хмари і зорі, бігати під теплим дощем і милуватися морозними малюнками. Ось такі дивовижні речі в селі, а що ж мені дало розглядати місто? Акційні пропозиції?