Ігор сидів на дивані, і щось розглядав в ноутбуці. В кімнату зайшла дружина. – Ігорю, хтось був у квартирі! – схвильовано сказала Леся, тримаючи в руках вазочку з цукерками. Чоловік відволікся від екрану. – У сенсі був? Ми ж разом вранці пішли, – сказав він. – Саме так! А цукерки, не на місці. Я точно пам’ятаю – три штуки було. Тепер дві, – пояснила Леся. – Лесю, ти серйозно? Через якісь цукерки мене відволікаєш? – невдоволено буркнув Ігор. – Ігорю, як ти не розумієш?! Хтось був у нашій квартирі! – вигукнула Леся, і раптом застигла від несподіваної здогадки.

Ігор сидів на дивані, і щось розглядав в ноутбуці. В кімнату зайшла дружина. – Ігорю, хтось був у квартирі! – схвильовано сказала Леся, тримаючи в руках вазочку з цукерками. Чоловік відволікся від екрану. – У сенсі був? Ми ж разом вранці пішли, – сказав він. – Саме так! А цукерки, не на місці. Я точно пам’ятаю – три штуки було. Тепер дві, – пояснила Леся. – Лесю, ти серйозно? Через якісь цукерки мене відволікаєш? – невдоволено буркнув Ігор. – Ігорю, як ти не розумієш?! Хтось був у нашій квартирі! – вигукнула Леся, і раптом застигла від несподіваної здогадки.

– Ігорю, хтось був у квартирі! – Леся стояла посеред вітальні, тримаючи в руках вазочку з цукерками. Чоловік відволікся від ноутбука, подивився на неї з подивом.

– У сенсі був? Ми ж разом уранці пішли.

– Саме так! А цукерки «Білочка» не на місці. Я точно пам’ятаю – три штуки було. Тепер дві.

– Лесю, ти серйозно? Через цукерки паніку влаштовуєш?

– Це не вперше! – Леся сіла поряд, вазочку поставила на стіл з таким шумом, що Ігор здригнувся. – Вчора подушки на дивані були по-іншому складені. Позавчора пульт від телевізора на журнальному столику, а не на підлокітнику.

– Може, я переклав і забув.

– Ти? Ти навіть свої шкарпетки знайти не можеш, а тут пульт перекладав?

Ігор знизав плечима. За п’ять років шлюбу він навчився не сперечатися із дружиною, коли вона була в такому настрої.

– І що ти пропонуєш? Патрульних викликати через зниклу «Білочку»?

– Я знаю, хто це робить.

– Хто?

– Твоя мати.

Три місяці тому вони купили цю квартиру. Довго шукали – щоб і район хороший, і метро поряд, і відповідна ціна. А коли знайшли, виявилося, що у сусідньому під’їзді живе Лариса Степанівна, мати Ігоря.

– Як вдало! – раділа свекруха. – Тепер частіше бачитимуся з вами!

Леся тоді посміхалася, хоч усередині все стискалося. Вона любила чоловіка, але його мати… Лариса Степанівна була з тих жінок, котрі завжди знають, як треба жити. Як готувати борщ, як прасувати сорочки, як виховувати дітей, хоча дітей у Лесі з Ігорем поки що не було.

Місяць тому вони виїжджали у відпустку. Кота Барсика залишити не було з ким – подруга поїхала до батьків, сусіди ще незнайомі.

– Давайте я подивлюся, – запропонувала Лариса Степанівна. – Все одно поряд живу.

Дали ключі. Повернулися – кіт живий-здоровий, вгодований навіть надто. Але ключі свекруха не повернула.

– Забула вдома, – сказала тоді. – Потім занесу.

Потім розтяглося на три тижні.

– Мама, навіщо їй це, – спробував захистити матір Ігор. – Навіщо їй наші цукерки?

– Не в цукерках річ! Вона заходить до нашої квартири без дозволу! Це… це порушення особистого простору!

– Гаразд, поговорю з нею. Заберу ключі.

– Сьогодні ж!

– Лесю, вже дев’ята вечора.

– І що? Вона не спить до одинадцятої, ти сам казав.

Ігор зітхнув, закрив ноутбук. Сперечатися марно. Коли Леся щось вирішила, простіше погодитись.

– Добре. Сходжу.

– Я з тобою.

– Ні! Тобто… давай я сам. Мама образиться, якщо ми удвох прийдемо із претензіями.

Лариса Степанівна відкрила не одразу. За дверима чулося човгання капців, брязкіт ланцюжка.

– Ігорю? Щось сталося?

– Мамо, можна увійти?

Квартира свекрухи завжди нагадувала Ігореві дитинство. Ті ж фіранки з квіточками, той же килим на стіні, та ж кришталева люстра, яку мама включала лише у свята.

– Чай будеш? Я якраз збиралася…

– Мамо, давай без чаю. Мені потрібні ключі від нашої квартири.

Лариса Степанівна застигла з чайником у руках.

– Які ключі?

– Які ми дали тобі. На час відпустки.

– А, ці… Я ж казала, забула де поклала. Зараз пошукаю.

Вона заметушилась, відкриваючи шухляди у коридорі. Ігор дивився на її сутулу спину і почував себе останнім негідником. Але Леся має рацію – негоже матері шастати їхньою квартирою.

– Ось! – Лариса Степанівна простягла зв’язку. – Знайшла. А що, більше не довіряєте?

– Мамо, справа не в довірі…

– Зрозуміло. Леся наполягла, так? Я їй не подобаюсь, я знаю.

– Мамо, не починай.

– Я й не починаю. Просто… – вона сіла на стілець, раптом здавшись дуже маленькою та втомленою. – Ігорю, я ж не просто так заходила.

– Тобто ти заходила?

– Ну, так. Тричі всього.

– Навіщо?

Лариса Степанівна мовчала, роздивляючись свої руки. Руки літньої жінки.

– У вас є така штука… масажна накидка на крісло. Я вперше побачила, коли за котом приходила. Спробувала – і так добре стало. Спина в мене, сам знаєш…

– Мамо, так треба було сказати! Ми б…

– Що сказати? Приходити до вас щодня робити масаж? Ви молоді, вам і без свекрухи добре. А так заходжу, коли вас немає. Півгодини сиджу на цій накладці – і додому. Нікому не заважаю.

– І цукерки їси, – не втримався Ігор.

– Одну з’їла! – пожвавішала мати. – «Білочку». Люблю їх із дитинства. У вас у вазочці лежали, я не втрималася. Думала, не помітите.

Вдома Леся чекала у коридорі.

– Ну, що? Забрав?

– Забрав, – Ігор простяг ключі.

– І що вона сказала?

– Образилася трохи.

– Звісно, образилася! Нема чого по чужих квартирах шастати!

Ігор пройшов до кімнати, сів у крісло – те саме, з масажною накидкою. Увімкнув. Приємна вібрація пройшла по спині.

– Знаєш, чого вона приходила?

– Їсти цукерки?

– Масаж робити. На нашій накидці.

Леся застигла.

– Що?

– У неї спина ниє. Вона приходила, півгодини сиділа на масажі та йшла. І так, одну цукерку з’їла. «Білочку».

– Чому вона не сказала? Ми б…

– Що б ми? Дозволили приходити щодня? Ти дозволила б?

Леся мовчала. Щиро кажучи, навряд чи дозволила б. Не зі шкідливості – просто хотілося інколи побути вдвох, без свекрухи.

– Ех, – нарешті сказала вона. – Тепер я почуваюся негідницею.

– Ти мала рацію – не можна без дозволу в чужу квартиру заходити. Але мама… вона просто старша та самотня.

– Скільки коштує така накидка?

– Що? – Не зрозумів Ігор.

– Масажна накидка. Скільки коштує?

– Тисяч сім, мабуть. А що?

– Ходімо до магазину.

– Зараз? Десята година!

– Торговий центр працює до одинадцятої. Ходімо!

У магазині медтехніки продавець – молодий хлопець, зрадів пізнім покупцям.

– Масажні накидки? Є! Ось ця – з підігрівом, ось ця – із роликами…

– А така є? – Леся показала фото на телефоні.

– Є! Гарна модель. П’ятнадцять програм масажу, три режими інтенсивності. Берете?

– Беремо. І ще… – Леся озирнулася на вітрину. – Он ті цукерки. «Білочка». Дві коробки.

Ігор усміхнувся. Іноді його дружина вміла дивувати.

До Лариси Степанівни прийшли наступного дня. Леся несла коробку з накидкою, Ігор – цукерки.

– Ви? – свекруха відчинила двері, явно не чекаючи на гостей. – Щось сталося?

– Можна увійти? – спитала Леся. – У нас подарунок для вас.

– Подарунок? Але ж у мене день народження лише через два місяці…

– Просто так. Тому що ви наша мама.

У вітальні Леся поставила коробку на стіл.

– Це що? – Лариса Степанівна дивилася недовірливо.

– Відкрийте.

Свекруха обережно зняла кришку. Побачила накидку і ахнула.

– Це ж… як у вас!

– Така сама. Тепер вам не треба нікуди ходити. Будете масаж робити вдома.

Лариса Степанівна дивилася на накидку, і по її щоці покотилася сльоза.

– Дівчинко моя… Навіщо ви витратилися?

– А це до чаю, – Ігор простяг цукерки. – «Білочка». Твої улюблені.

Свекруха схлипнула і обійняла Лесю. Міцно, по-материнськи.

– Дякую. Дякую вам. Я… я просто не знала, як попросити.

Встановили накидку прямо на диван. Лариса Степанівна тут же вмостилася.

– Ой, як добре! Навіть краще, ніж ваша!

– Це нова модель, – пояснив Ігор. – П’ятнадцять програм.

– П’ятнадцять! Нічого собі!

Пили чай із цукерками. Лариса Степанівна розповідала, як у неї спина стала нити після дачі, як сусідка порадила масаж, але в поліклініку черга.

– А у вас побачила цю накидку – і просто закохалася. Але просити… незручно якось. Ви й так мені допомагаєте.

– Мамо, у нас є пропозиція, – сказав Ігор. – Давайте раз на тиждень вечеряти разом. Щонеділі. Ти до нас чи ми до тебе.

– Правда? – Лариса Степанівна глянула на Лесю. – А ти не проти?

– Я за! Тільки з однією умовою – борщ готуєте ви. У мене все одно не виходить такий смачний.

– Навчу! Обов’язково навчу!

Леся слухала рецепт борщу і думала про те, як дивно влаштоване життя. Через зниклу цукерку вони стали ближчими зі свекрухою, ніж за всі п’ять років шлюбу.

Увечері, вже вдома, Леся перевірила вазочку з цукерками. Все на місці.

– Знаєш, – сказала вона чоловікові, – я рада, що твоя мама взяла цукерку.

– Це ще чому?

– Бо інакше ми так і жили б – поруч, але порізно. А тепер ми справді сім’я.

– Мудра ти в мене, – Ігор обійняв дружину. – І добра.

– Це все масажна накидка. Розслаблює та робить добрішим.

Вони засміялися. За вікном засвітилися вогні сусідніх будинків. Десь там, у сусідньому під’їзді, Лариса Степанівна сиділа на своїй новій масажній накидці та посміхалася. Вона мала своє маленьке масажне щастя. І велике сімейне теж.