Та ти на себе подивися! На кого ти стала схожа? Та хіба я тебе таку заміж брав

Павло подивився на свою дружину і гидливо зморщився. Ну хіба на такій жінці він колись одружився? Це ж не жінка, а кулька на ніжках. Маленька, кругленька, вся якась здобна. Гучна занадто. Йде квартирою – тупає, як стадо слонів.

От скільки разів можна їй казати, щоб ступала акуратніше, спочатку на носок, а вже потім на п’яточку, то ні, як топне з усього маху на п’яту, аж підлога прогинається від такого кроку. Ну їй-Богу, слон і є.

Прийшла, з усієї своєї дурі плюхнулася на диван – телевізор подивитися. Так цей диван до того жалібно скрипнув, немов йому, Павлу, поскаржився, мовляв, за що вона так зі мною, можна ж і акуратніше сідати.

І навіщо так голосно реготати? Що там смішного показують, щоб ось так іржати? Сидить, від сміху заливається, від цього сміху безглуздого сльози та слина в різні боки летять, а вона їх рукавом халата запраного витирає.

Оченята – немов щілинки, вузенькі, жиром запливли, щоки – що в хом’яка, що пів комори в рот сховав. І куди його очі дивилися, коли одружився він на ній? Навіщо після розлучення повернувся? Дитину пошкодував? Так невідомо, чия вона, дитина ця.

Згадалося раптом, як одружитися він з Оленою своєю зібрався.

-Ех, Оленко! Яка ж ти раніше була! Тонка, дзвінка дівчинка. Маленька, худенька, вся така мініатюрна, фігурка точена. Тебе ж усі хлопці училища на руках носили – до того красива ти була, приваблива.

Завжди із зачіскою, та на підборах, а оченята твої, лисячі, такі хитрі, з примруженням, скільки хлопців з розуму звели. І сміялася так завзято, і посмішка така пустотлива, відкрита, а сміх – наче трель струмочка весняного, такий чистий і відкритий був, що всі намагалися жарт смішний тобі сказати, щоб зайвий раз сміх твій послухати.

Язик – гострий, як бритва. Будь-якого хама одним словом на місце поставити вміла.
Куди ж усе це поділося, Олено?

Куди пішла та тонка і дзвінка дівчинка? Де твоя фігура, Олено? Тебе зараз не те, що на руках, і просто підняти – живіт надірвеш. І зачіска – по великих святах, а в звичайні дні – хвіст кінський скрутила, і ходиш, пил ним змітаєш.

Підбори – незручно тобі, важко. Ну треба ж, незручно! Зате як гарно – жінка на підборах. І очі, як виявилося, ніякі не лисячі, а просто щоки пухкі на них тиснуть.

Хитринка – так, нікуди не поділася, все такий самий хитрий, допитливий погляд, посмішка єхидна, на оскал схожа. Сидиш тут, скалишся, регочеш так, що стіни тремтять. Язик такий самий і залишився, хамка справжня, палець до рота не клади. Їй слово, вона 2 у відповідь.

-Оленко, та замовкни ти! Скільки можна регот твій слухати! Набридло! І вимкни цю гидоту, давай щось інше може подивимося?

-Павло, а що ти мене постійно затикаєш? Мені вже й слово сказати не можна, і посміятися я не можу, і телевізор у власній квартирі не подивитися! Що з тобою сталося останнім часом? Ти сам не свій. Змінився сильно, злий став, агресивний.

-Це я змінився? Я? Та як тут злим не стати, якщо тебе немов підмінили! Ніби в одну ніч прокинувся, а замість дружини красивої та коханої чудовисько, що інопланетяни залишили!

Та ти на себе подивися! На кого ти стала схожа? Та хіба я тебе таку заміж брав? Була гарна дівка, а зараз – бабища недоглянута! Розлюбив я тебе, розумієш ти це?

Ну не люблю, бачити тебе не хочу! Знаєш, я від тебе йду. Та й не вірю я, що він мій.- Павло поглядом вказав на живіт Олени.

-Права, значить, мама була права, що іншу ти собі знайшов. Знаєш, Павло, розлюбив – йди. Не варто псувати мені життя своєю поведінкою. Не надто я й змінилася, якщо подивитися. Так, я не та, що раніше, тільки й ти далекий від ідеалу.

Черевце від пінного, ручки-ніжки тоненькі, роботи толком немає, майна не нажив. Іди, якщо є куди. Тільки запам’ятай, підеш – назад дороги немає, назад не прийму, вистачило одного разу. А дитина – вона моя, до тебе відно не має. -Олена важко піднялася з дивана і, підтримуючи руками свій великий живіт, пішла в кімнату.

Павло не поспішаючи зібрав сумку і вийшов із квартири дружини, грюкнувши дверима.

Олена сиділа в кріслі й дивилася в одну точку. Ну ось і добре, потрібно було раніше почати цю розмову, яку Павло вже не раз затівав.

Давно було зрозуміло, що сім’ї в них не вийде, тільки кожен із них жив у своєму, вигаданому маленькому світі, як у коконі, боячись висунути ніс і поглянути на сувору реальність.

Їхнє студентське весілля було веселим і безтурботним, таким самим, як і подальше сімейне життя. Якщо не гуляли в одній компанії – то кожен ішов у свою. закінчили навчання, час працювати. Олена – бухгалтер, у них усі жінки в сім’ї з цифрами дружбу водять.

Роботу знайшла собі швидко, щоправда, оплата зовсім маленька, але така домовленість із начальством: перші пів року, поки руку не наб’єш, працюєш за пів ставки, але повний день, а вже потім, як себе покажеш, так і буде.

Погодилася, а що робити, місце престижне, заради майбутніх дивідендів можна і постаратися. Спасибі мамі з татом, допомагали, як могли. Жили молоді у квартирці, що Олені батьки ще до весілля купили. Олена працювала, старалася, а Павло навпаки, перебивався випадковими заробітками, і ніде довго не затримувався.

Щоправда, заробляв непогано, хоч і не часто. Не шикували, але й не бідували, та й батьки допомагали, здебільшого – її.

Пів року пролетіли, рік, потім інший. Так і жили.Одного разу Олена прихворіла, і відпросилася з роботи раніше. Павло мав бути на роботі, тому вона відчинила двері своїм ключем. Банально. Він, не один, і розкладене подружнє ліжко, де в ковдру злякано куталася дівчина.

Дивно, але Олена не кричала, не скандалила. Мовчки виставила обох за двері. Подала на розлучення. Не змогла пробачити зраду, та Павло й не просив вибачення, не вибачався. Усе якось буденно, забрав речі й пішов.

Розлучили їх швидко, адже ділити-то нічого. Дітей – немає. Хоча Олена вже знала, що скоро з’явиться на світ дитина. Нічого не сказала Павлу.

Він дізнався від спільних знайомих. Прийшов, повзав на колінах, благав пробачити. Не відразу, але пробачила. Не заради себе – заради дитини. Їй батько потрібен.

І все було добре. Недовго, звісно, але було. А потім : “Ти багато їси. Ти погладшала. Голосно смієшся. Багато спиш. Хропиш. Незграбна, неповоротка, некрасива, і зовсім нежіночна жінка. ”

Навіть не дружина. А він не дурень, він бачив багато жінок при надії. Вони – красиві, жіночні, усміхнені. Зовсім не товсті, із зачіскою і макіяжем, на підборах. Не те, що вона.

Виявилося – просто шукав привід, щоб піти. Так просто не підеш, скажуть, що негідник. Хоча, до негідника йому ще рости та рости. Щоб бути негідником – тут сміливість потрібна.

А в Павла – яка сміливість? Боягуз він, звичайний. Це не біда, що пішов. Добре, що вчасно. А то хто його знає, що б там далі було, з такою людиною?

– Нічого, малюк, ми з тобою впораємося, і без татка впораємося. Ти головне не хвилюйся, і не слухай нікого, що мама в тебе не красива. Ось побачиш, я швидко схудну, і в форму прийду. Тобі не буде за мене соромно, я тобі обіцяю.

Кажуть, що жінки при надії – найкрасивіші. Брешуть вони всі, малюк. Звідки тут красі взятися, коли всі сили на вас, на крихіток ідуть. Оченята вузькі, та ніжки, немов тумбочки – так це спасибі набрякам сказати треба.

Ну, живіт – воно зрозуміло, там ти сидиш. та й про зачіску – а з чого її робити, коли 3 волосинки залишилося, і руки не піднімаються. Хоча, якщо любиш людину – вона завжди найкрасивіша, найважливіша і найулюбленіша, і не важливо, вузькі в неї очі чи ні, хвіст у неї замість зачіски чи хвіст. Нічого, малюк, ми впораємося. Чесно.

Багато хто скаже – банально. Ні, не банально. Життєво. Скільки таких чоловіків бродить просторами нашої Батьківщини. Чоловіків, які чинять підло. Так, можна розлюбити, від цього ніхто не застрахований. Розлюбив – піди як чоловік, а не як боягуз. Без докорів, без образ.

Без ось цих коливань туди-сюди, коли спочатку пішов, потім прийшов, а потім знову передумав.

І нехай жінки при надії – не найкрасивіші, але вони дуже вразливі, емоційні. Ледь що – і одразу в сльози. Залишайтеся чоловіками за будь-яких обставин, щоб потім не червоніти за свої вчинки.