Це розповідь про всіх небайдужих людей, які не просто виконують свої професійні обов’язки, а роблять трохи більше. І цим “трохи більше” рятують життя, поєднують долі та дарують щастя людям
Ніхто не чекав Тимошку в цьому світі. Але він прийшов. Заявив про себе гучним криком, вимогою їжі, уваги, догляду. А мама…
Мама втекла, хитаючись від слабкості, щойно минуло два дні після появи дитини. Зникла в невідомому напрямку, анітрохи не відчуваючи прихильності до маленького немовляти й не бажаючи брати на себе відповідальність за його життя.
Їй лише дев’ятнадцять, єдина близька людина бабуся пішла з життя рік тому. Потім був хлопець, котрий багато обіцяв, але покинув. Її всі кинули!
Мама і тато в дитинстві, потрапивши в аварію, а бабуся, яка так любила свою дівчинку, теж нещодавно покинула…
Тато був з дитбудинку, а в мами були сестрички, але вони вже давно живуть в Італії разом зі своїм батьком, її дідусем, і жодного зв’язку з ними не було.
Якась безглузда історія, де було багато образ, злості, якогось розподілу…
Спочатку їй це все було не цікаво, а потім, коли бабусі стало зовсім погано і вона потрапила до лікарні, стало взагалі не до цих історій.
Цього року вона мала закінчити технікум, одногрупники зараз пишуть дипломну роботу, а вона… Ну, нічого, нічого.
Одна вона якось упорається, але тільки одна! А дитина – це важко. Дуже важко! Майже неможливо.
А їй і так важко, як вони всі цього не розуміють?
Ось вона й залишила свою дитину, може хто допоможе йому. Як колись татові.
А вони все приходять, щось говорять, а хто вони. Та й ну їх… Ось сил трошки додасться, якось житиму далі…
А Тимошці потрібна мама не потім. Йому вона потрібна зараз, прямо зараз! Притулитися щокою до маминих грудей, поїсти материнського молока, відчути биття її серця.
Але немає материнського тепла, тому йому страшно й самотньо. Він плаче, хоче до мами. А його весь час беруть різні руки, чужі руки.
Годують молоком, але це не мамине молоко, тому постійно болить і крутить маленький животик. Сон тривожний, в очікуванні…
Адже навіть крізь свій не спокійний сон малюк би впізнав мамин голос. Але голоси всі чужі.
Маленький Тимошка вмів чекати. Він чекав мамині руки, тепло її тіла, смак її молока і, напевно, молився усіма своїми відчуттями й навіть сопінням свого крихітного носика.
І боги його почули. Головлікар пологового будинку, мила жінка з добрим серцем, не засуджувала юну матір, але й змиритися з тим, що таке миле крихітне янголятко залишилося без мами, не могла.
Вона скористалася всіма своїми зв’язками й дізналася все про Тимошкіну маму, знайшла адресу дідуся мами та прадіда Тимошки в далекій Італії, зв’язалася з ним і довго розмовляла по відеозв’язку.
Вона розповіла йому про нещасну й самотню молоду онучку, якій нема кому допомогти в цьому світі, і про крихітного хлопчика, який ще не почав жити, але вже нікому не потрібний.
Дідусь так далеко їхати вже не міг, зате приїхали обидві тітки, мамині сестри. Хвора мама Тимошки лежала в себе вдома.
У неї нестерпно боліли й горіли груди, молоко вже майже не зціджувалося, піднялася температура. Вона довго не могла зрозуміти, що взагалі відбувається, хто ці люди та що їм потрібно.
Лікар на швидкій повернула юну матусю до пологового будинку, де медсестри дбайливо, але жорстко, попри сльози та протести,
зцідили залишки молока з грудей, збили температуру і принесли Тимошку.
Той уважно дивився на неї своїми оченятами, морщив носик. Чи впізнала вона сина? Звісно ж, впізнала. На руки взяла. Значить більше не відпустить.
А потім її виписали з пологового будинку і дві тітки, що голосно вітали її, відвезли її з сином додому. Там якось саме по собі вже з’явилося ліжечко, комод наповнився пелюшками та крихітним одягом…
Тітки з нею розмовляли, годували її знайомими макаронами із сиром, які називали пастою. Та не важливо, чим і як вони називають все, важливо, що вона вже не одна. Важливо, що є хтось, хто запитує:
– Як ти почуваєшся? Ти їла? Ти пила? Пий більше чаю з молоком, від цього й у тебе молока буде більше. Може, поспиш трохи? Ти вночі з Тимошкою довго сиділа, не виспалася…
Ви думаєте, це розповідь про хлопчика Тимошку, або його маму, молоду і дурненьку? Та ні, ні.
Це розповідь про головного лікаря і про всіх небайдужих людей, які не просто виконують свої професійні обов’язки, а роблять трохи більше.
І цим “трохи більше” рятують життя, поєднують долі та дарують щастя людям.
Так це “трохи більше” стало щастям для маленького хлопчика та його юної мами.
Якщо ми всі робитимемо “трохи більше” своїх професійних обов’язків, не будемо байдуже проходити повз чуже лихо, то уявіть собі, наскільки кращим стане наш світ!
Ставте вподобайки та залишайте ваші думки у коментарях!