“Оксана з мамою сиділи на старому ліжку. Обидві були тепло одягнені. Зима, а в хаті тільки затопили піч. – Нічого, матусю. Все у нас буде. Не пропадемо. Зараз я тобі ліки дам. Оксана, як могла, заспокоювала матір, та й не мати вона їй зовсім – свекруха, та ще й колишня. Майже колишня…

-Оксана з мамою сиділи на старому ліжку. Обидві були тепло одягнені. Зима, а в хаті тільки затопили піч.

– Нічого, матусю. Все у нас буде. Не пропадемо. Зараз я тобі ліки дам.

Оксана, як могла, заспокоювала матір, та й не мати вона їй зовсім – свекруха, та ще й колишня. Майже колишня.

…Так сталося, що жили вони втрьох: мати, син та його дружина Оксана.

Оксана вийшла заміж пізно, в тридцять років. Вона була вже другою дружиною Дениса. Оксана не руйнувала сім’ю, коли вони почали зустрічатися, Денис був уже розлучений.

Свекрусі, Марії Аркадіївні, вона одразу сподобалася. Та й свекруха їй також. Рідна, добра. Обійме, поговорить, зрозуміє. Оксана рано втратила батьків та залишилася зовсім одна. У свекрусі вона знайшла рідну людину.

“Змовились” – говорив про них Денис.

П’ять років шлюбу, як одна мить. А потім Денис став грубим та запальним. Кричав на Оксану, на матір. А причина була у коханці. Він часто затримувався і приходив добре під мухою.

Одного разу він сказав, що розлучається. Дав два дні на збори. Оксана ще не встигла й поїхати, як приїхала його коханка з валізою.

Можливо, це вона спеціально так зробила, щоб побачити свою попередницю і наговорити гидот. Тільки у неї не вийшло. То була довгонога білявка з великими губами, величезними віями, якими вона ледве кліпала.

Оксана навіть не стрималася і засміялася.

– Ти мене проміняв ось на це опудало з віями, як у корови? Нехай тобі пощастить з нею, а я анітрохи не шкодую.

– Зате вона весела. А ви з матір’ю – дві бабусі. Дві курки.

– Гаразд мене, а матір навіщо ображаєш?

– Зая, а мати що, лишається з нами? – ніжно пропищало не зрозумій що, кліпаючи диво віями. – Нехай вона її забере. Навіщо нам її мати? Зая…

– Так, мамо, тобі теж час. Зажилася ти в мене.

– Куди ж я піду? Я тобі всі гроші віддала від продажу квартири, щоб ти цей будинок збудував, – мати схопилася за серце.

– Ось тільки концертів мені не треба. Так і бути, живи, тільки з кімнати своєї не виходь. Тепер тут господаркою буде Альбіна.

– Котик, нехай вони забираються обидві.

– Вона ж моя мати!

– Твоя мати? Ти хочеш сказати, що в мене буде така свекруха? Ооо… Котику…

Оксані набридло слухати їхні образи.

– Мамо, ти зі мною поїдеш у село?

– Вже краще в село, ніж із таким сином і цією…

– Посидь. Я швидко зберу твої речі.

– Ліки не забудь, і скриньку мою. І сумочку.

Оксана дістала ще одну валізу. Поспіхом покидала все туди. Скринька, сумочка, ліки, документи, білизна, одяг.

– Забирайте все. Нам чужого не треба, – подала свій голос Альбіна, – правда, мій пупсику?

Денис мовчки спостерігав. Більше він нічого не міг вдіяти. Він розумів, що мати йому цього не пробачить. А може й пробачити, адже вона мати.

За пів години Оксана стояла біля машини. Марія Аркадіївна вже сиділа на задньому сидінні і тихо витирала сльози. Вона навіть не повернулася у бік сина, лише тяжко зітхнула.

Важко це прийняти, коли ти все віддала йому, – й не потрібна.

– Як же ми тепер житимемо, дівчинко.

– Все добре буде. У мене є заощадження. Доки не знайду роботу, нам вистачить. У тебе пенсія. Проживемо. На хліб із маслом вистачить.

Вони приїхали в село, де Оксана провела дитинство. Добре, що ще був день. У хаті було холодно. Оксана швидко затопила піч. Принесла води, поставила чайник.

– Як у тебе все добре виходить. Начебто все життя тут жила.

– Дід навчив усьому. Добре, що ми купили продуктів. Не треба йти в магазин. Не люблю я плітки сільські.

Поступово в хаті ставало тепліше.

– Завтра я все тут відмию.

У двері постукали.

– Сусідка приїхала? Давно тебе не було. А я дивлюсь машина твоя стоїть. А що взимку нагрянула? Чи проблеми якісь?

– Все добре, дядьку Миколо. Вже все гаразд. Якось потім розповім. Сідай чай із нами пити.

– Та я тебе запросити хотів. А ти не одна? – Він щойно помітив жінку.

– Це Марія Аркадіївна. Це Микола Петрович, – представила вона їх один одному.

– Ти звертайся, якщо що треба.

– Та поки що нічого не треба. Дякую.

Минув тиждень. У будинку стало чисто та затишно.

– А ти знаєш, Оксано, адже я теж сільська. Заміж за міського вийшла. Він загинув, коли Денису двадцять три було, а я квартиру продала. Син обіцяв, що завжди з ним житиму. А ти подивися, як все обернулося.

– Не треба плакати. Я знаю, що тяжко. Мені також погано. А у вас, може, онуки з’являться.

– Від цієї? Боже борони. А Микола Петрович з ким живе?

– Один. У нього дружина потонула, малюка сусідського рятувала. Давно вже. Він так і не одружився більше. Дітей немає. Так і мешкає один. З дідом моїм дружив, хоч і молодший за нього. Адже він вашого віку.

Пройшов приблизно місяць. Від Дениса не було звісток. Він не дзвонив навіть матері. Але якось на телефон Оксани подзвонили з невідомого номера.

– Оксано… ?

– Так.

– Ваш чоловік загинув.

– Ви помилилися.

– Ні, я не помилився. Денис … Він був не тверезий і розбився на своїй машині. Може, це буде неприємно для вас, але він їхав з дівчиною. Вона жива, вилетіла з машини, жодної подряпини. Приїжджайте на впізнання.

Господи, бідна Марія Аркадіївна. Якось треба їй сказати. Що робити? Дядько Коля! Він допоможе.

– Оксано, що трапилося, на тобі обличчя немає!

– Мамо не хвилюйся, сядь. Дениса більше немає.

– Ой… – Марія Аркадіївна заголосила, – як же це. Це я винна! Я покинула його!

– Мамо, він тебе вигнав!

– Так. Вигнав. Але ж я мати. Ой … Наздогнала його кара.

– Я на впізнання. Дядько Микола з тобою буде, поки я зїжджу.

– Я з тобою.

– Я з вами, – сказав дядько Микола. – На моїй поїдемо. Це не обговорюється.

Похорон пройшов. Оксана та Марія Аркадіївна вирішили сходити в будинок сина. Тепер він повинен перейти до них у спадок. Матері та дружині. Денис на розлучення подати не встиг, йому було ніколи, – кохання, гулянки та бенкети.

Дядько Микола їх скрізь супроводжував.

– Я з вами, ви ж жінки. Раптом допомога буде потрібна.

Будинок… Як усе змінилося за цей місяць? Скрізь валявся брудний одяг, а брудний посуд був навіть на підлозі. Пахло хмільними парами і чимось тухлим.

– І це влаштував мій син! Він же не був таким ніколи до цього. Що наробили!

– Що ви тут робите? Це мій дім, валіть звідси. – Зі спальні вийшло те саме диво з великими губами і віями. Слідом з’явився майже роздягнений кудлатий мужик.

– Ану покажи документи на будинок! – втрутився дядько Микола.

– Які документи? Мій чоловік загинув. У нас навіть весілля було!

– У нього ще й розлучення не було!

– А весілля ми наперед відзначили. Отже тепер все моє!

– Досить нести хмільне марення! Вимітайтеся звідси! Є тут ще хтось?

Чоловік тихо втік. Дядько Микола простежив, щоб дівчина нічого не стягла.

– Тепер треба дізнатися, що з документами. Раптом якийсь заповіт, чи взагалі вже в будинку інший господар. Тут всього можна очікувати. І замки треба поміняти. У цієї довгоногої можуть ще ключі бути.

З документами виявилося все гаразд. Замки змінили.

Багато чого з речей довелося просто викинути. Дядько Коля скрізь супроводжував Оксану та Марію Аркадіївну.

– Мені дуже шкода, що ви сюди повернетесь. Я так звик до вас.

– Ми приїжджатимемо. І ти, дядько Миколо, приїжджай.

– Ви мене в молодість повернули. Маша так на мою покійну дружину схожа.

– А я помітила, дядько Колю, як ти на неї дивишся. Та й вона на тебе також. Ой, та у вас кохання напевно?

– Скажеш теж, – Знітився чоловік.

– А правда ж!

Через рік Микола та Марія одружилися. Їм добре разом. Їм добре з Оксаною. Вона для них, як дочка. Але це не вся їхня родина.У Миколи та Марії є онуки!

Оксана все ж таки стала матір’ю. Заміж вона так і не вийшла. Виховує двох дітей, яких узяла під опіку. Брата та сестру розлучати не можна. Хотіла одного, а вийшло двоє.

Батьків, та рідних людей можна знайти не тільки при народженні чи в дитинстві. Іноді цьому сприяють обставини…