Олена продала свою хату в селі та й поїхала жити у місто до внука Тимка. Дорога була неблизькою. Олена взяла таксі до гуртожитку, де жив онук. Її аж заколисало в машині. Вона мало не задрімала, але таксист сказав: – Приїхали. – Дякую, ось тобі, – Олена простягла йому гроші. – Почекайте, давайте я з вами схожу, мало що… – сказав старенькій таксист. – Переконаюся, що все нормально. От вручу вас онукові, і все! Завідувачка гуртожитку запитала Олену: – Стривайте, а ви до кого? – А я до онука, до Тимка, тут він живе, – сказала бабуся. Завідувачка насупила брови: – А ви його бабуся? Хіба ви жива?! – Тобто як жива? Звичайно, дочко! – здивовано казала бабуся, – Олена нічого не розуміла.

Олена продала свою хату в селі та й поїхала жити у місто до внука Тимка. Дорога була неблизькою. Олена взяла таксі до гуртожитку, де жив онук. Її аж заколисало в машині. Вона мало не задрімала, але таксист сказав: – Приїхали. – Дякую, ось тобі, – Олена простягла йому гроші. – Почекайте, давайте я з вами схожу, мало що… – сказав старенькій таксист. – Переконаюся, що все нормально. От вручу вас онукові, і все! Завідувачка гуртожитку запитала Олену: – Стривайте, а ви до кого? – А я до онука, до Тимка, тут він живе, – сказала бабуся. Завідувачка насупила брови: – А ви його бабуся? Хіба ви жива?! – Тобто як жива? Звичайно, дочко! – здивовано казала бабуся, – Олена нічого не розуміла.

– Оленко, у цьому будинку пройшло все твоє життя, ну як же це ти наважилася його продати? – переживала сусідка Ганна, з якою вони завжди жили поряд, рахуй не один десяток років.

У Олени з Ганною і секретів ніколи один від одного не було. Ділилися і радістю і горем, допомагали один одному, а інакше як… сусіди, як близькі люди, якщо, звичайно, живуть дружно. А зараз Ганна дуже засмутилася, дізнавшись, що Олена таки продала свій будинок.

– Оленко, ти справді продала його? Ну куди ти зібралася їхати, так все хитко, а раптом твій онук Тимко тебе й не зустріне навіть? Там місто, загубишся.

– Нічого, Ганно, скрізь є добрі люди. А Тимко мій найрідніший і найближчий чоловік, ну хто йому ще допоможе, як не я?

Ганна мовчала, вона знала, Тимка виховувала Олена. Підкинули онука маленького їй його батьки – син із невісткою, а самі поїхали кудись заробляти гроші. З того часу вони й не з’являлися. Спочатку ніби син листи писав, а потім зовсім усе затихло. Олена і не знала, де вони, все сподівалася, що з’являться. Та де там… Син у листах обіцяв, що приїдуть і допоможуть матері, але Олена так одна й тягла на собі дім, город, онука. А тепер ось Тимко живе у місті в гуртожитку.

– Ой, не знаю, Оленко, не знаю … боязко в старості одній їхати в місто, – сумнівалася сусідка.

– Ганно, чи ж тобі не знати, що я їду до онука Тимофія, що чекає він мене там. Позавчора дзвонив і питав, чи продала будинок. А я сходила на пошту й відправила йому гроші. Тож як облаштуюся там, то подзвоню тобі, приїдеш до мене в гості. Ти ж бачиш, стара я стала, ну хто за мною стежитиме потім, якщо зляжу? А тебе я весь час навантажую, не можу тебе весь час турбувати. А так Тимко поряд буде, сюди в село в нього немає часу їздити, там і догляне мене, даремно чи що я ним з дитинства валандалася, – ділилася Олена.

Ганна не стала зайвий раз засмучувати сусідку і свої страхи притримала при собі.

– Може й права Олена, може, й справді Тимофій не такий, як я думаю про нього. Не приїжджає до бабці, бо часу немає, працює там у місті.

Олена зібралася виходити від сусідки, але та вирішила на прощання сказати:

– А ти знай, люба моя сусідко, якщо щось, я завжди рада прийняти тебе назад. Дім бачиш який у мене великий, а жити нікому, одна і живу.

Олена обійняла Ганну і навіть розплакалася.

– Знаю, Ганнусю, знаю, добра ти душа. І якщо що, приймеш мене назад, і якщо знадобиться, доглядатимеш мене. Тільки я впевнена, що Тимко мій на відміну від своїх батьків інший, і чекає на мене. Він добре пам’ятає, та й крім мене немає в нього нікого.

Ганна кивнула, теж витерла сльозу, що набігла. Знала, що у Тимка одна–єдина бабуся на світі, яка виростила і виховала його.

Жила для нього, старалася для нього. Тільки от тривожилася Ганна своїм думкам, не давали вони їй спокою. Чого б це онук так наполягав на продажу будинку.

Сусідки розпрощалися, пішла Олена на електричку, їхати до райцентру недовго тільки хвилин тридцять. Вийшла з поїзда і поїхала на вокзал, присіла на лавку, набрала номер онука. Але телефон чомусь не відповідав.

– Неправильно набраний номер, – чула вона.

– Як це неправильно, тільки позавчора розмовляла з Тимком, домовилися, що зустріне мене з цієї електрички, – думала Олена. – Нічого, зачекаю, затримався Тимко, справи мабуть.

Вже майже три години сиділа Олена на лавці біля входу у вокзал і проводила очима кожного чоловіка, хто входив і виходив, боячись пропустити онука. Але його не було.

– Ой, у мене ж адреса гуртожитку є, – згадала вона, – сама постараюсь добратися.

Вона дістала з кишені куртки записку з адресою гуртожитку, де жив Тимофій. Відкривши старенький гаманець, перевірила чи на місці гроші, вистачить їй доїхати таксі. Дійшовши до чоловіків–таксистів, що стояли біля дороги, підійшла до одного з них

– Синку, мені ось сюди треба, – вона дала йому під ніс папірець з адресою, – довезеш, – з надією запитала жінка. – Внук мій там живе. Обіцяв зустріти, а не зустрів, може справи якісь, непередбачені…

– Сідайте, зараз домчу за дві секунди.

Дорога була неблизькою, Олену аж заколисало в машині, вона мало не задрімала, але чоловік сказав:

– Приїхали.

– Дякую, ось тобі гроші, – простягла вона гроші, які тримала в руці.

– Почекайте, давайте я з вами схожу, мало що…

Олена тицяла йому гроші.

– Почекайте, потім візьму, переконаюся, що все нормально, ось вручу вас онукові і все, – засміявся той.

Завідувачка гуртожитку запитала:

– Стривайте, а ви до кого?

– А я до онука, до Тимофія, тут він живе, – але та насупила брови.

– А ви бабуся Тимофія, чи що? Хіба ви жива? – не розуміла жінка.

– Тобто як жива? Звичайно, я ж стою перед тобою, дочко, – здивовано казала бабуся.

Олена нічого не розуміла, переводила погляд з завідувачки на таксиста і назад. Правда таксист одразу все зрозумів і співчутливо подивився на бабусю.

– А що це значить жива? – не розуміла Олена.

– А що тут не зрозуміти? – сказала серйозно завідувачка. – Учора так і сказав, що отримав спадщину, бабусі його не стало.

Вона посадила стареньку на стілець, ту трясло, дала води попити, чоловік теж стояв поряд не йшов.

– Тимофій сказав, що не стало бабусі, він отримав спадщину, продав її будинок, залишив ключ від кімнати і зник з грошима у невідомому напрямку.

Таксист заспокоював Олену, але сам не міг зрозуміти, як рідні люди можуть так чинити зі старенькими, жінка теж з жалем дивилася на Олену, навіть налила чаю і печиво поклала перед нею.

– Гаразд, не хвилюйтеся, що-небудь придумаємо, – тупцював таксист поруч.

Жаль йому було цю стареньку жінку, але й сам ще не знав, як їй допомогти. Сам живе у тещі з тестем зі своєю родиною, працює на заводі, а у вихідні таксує. Збирають із дружиною гроші, щоб купити своє житло.

– Бабусю, а крім Тимофія, у вас є ще рідні, – спитала завідувачка.

Олена сиділа на стільці, розгойдуючись з боку на бік.

– Ні, окрім Тимка немає в мене нікого, з рідні тільки він один, виховувала я його.

– І що ж вам нікуди тепер їхати?

– Рідних немає. Але в селі сусідка Ганна залишилася, вона ближча за рідних. А вона, як знала, як у воду дивилася, сказала, якщо що, вона завжди на мене чекає і прийме. Дружно ми з нею все життя поряд живемо. Молодша вона за мене, як сестра молодша. Доведеться у село повертатися назад.

– Гаразд, давайте я вас назад довезу до вокзалу… Та не давай ти мені свої гроші. Не візьму. Що ж я не людина чи що? На квиток тобі вистачить?

– Вистачить, синку, вистачить. Ну як же ж так, зовсім чужа людина і безплатно, а рідний онук… – вона знову заплакала.

Доїхали до вокзалу, таксист допоміг знайти касу, купили їй квиток на електричку, на яку чекати їй потрібно було трохи більше години.

– Ну ось, чекайте тут, ось мій номер телефону про всяк випадок, дзвоніть якщо що, може щось і придумаємо … – написав таксист їй на папірці і поклав у руку. – Я поїду, попрацюю ще. Щасливої дороги. Не засмучуйтеся, все буде добре.

Олена сиділа у вагоні й дивилася у вікно на дерева, кущі, будинки, що пролітали повз.

– Все–таки, як добре, що добрих людей на світі більше, – думала вона, – он який водій добрий, а я навіть ім’я не спитала, а хоча ось – Микола його звуть, написав на папірці, і номер телефону написав. Зовсім ще молодий, трохи старший буде за Тимка, а який хороший виявився. Та й завідувачка теж пропонувала переночувати, чаєм пригостила, заспокоїла. Наступного разу, якщо раптом доведеться в місто з’їздити, треба їм яблучка привезти зі свого саду, вареннячка… Ганна – господиня чудова, стільки заготовок завжди робить…

Олена їхала додому в село. Як не дивно, але на душі було спокійно, бо ж повертається до своїх рідних країв. Де кожна стежка, кожна травинка своя, рідна. Єдине, що її засмучувало, то те, що немає більше в неї свого будинку, доведеться йти до Ганни.

– Поживу поки в неї, а там дивишся і Тимко приїде, знайдеться, а може забере до себе, – не втрачала вона надії. – Ми ж найрідніші й найближчі люди з ним. Немає в нас нікого більше.

Неквапливо йшла знайомою доріжкою Олена, вже майже стемніло.

– Яке ж у нас тут повітря, жодне місто не замінить цього повітря. Цікаво, що мені скаже Ганна, напевно, сваритиметься, – з цими думками вона підійшла до будинку сусідки.

Ганна, як відчувала, душа була не на місці, вона навіть поривалася до електрички піти.

– А раптом Олена повернеться… хоча ні, з чого їй повертатися? Якщо вже вирішила поїхати, не повернеться.

Вечеріло, вона вийшла на ґанок і все поглядала в той бік, звідки йдуть односельці з електрички. І придивившись, впізнала свою блудну сусідку.

– Олена, точно, Олена! А може – це обман зору? – вона придивилася. – Олена! – вона вискочила з хвіртки, тут і обійнялися.

– Ганно, ось і я повернулася, – заплакала Олена. — А ти ж сто разів була права. Ех, моя голова, повірила своєму рідному Тимку, а він мене обманув. Ех, Ганнусю, недаремно кажуть, що яблуко від яблуньки недалеко котиться. Так і мій онук недалеко пішов від своїх батьків. Ось яка у мене доля…

– Нічого, Оленко, нічого. Я навіть рада, зате тепер завжди будемо разом. Ми з тобою дві самотні душі, а тепер усе буде інакше.

Я допоможу тобі, а ти мені, так собі й житимемо…