Вечірнє небо над містом палахкотіло рожевим, і я відчувала, як серце наповнюється теплом. Але в цю мить у дверях з’явилася моя донька, Соломія.
Я виросла в родині, де все було зрозуміло: працюй, будь відповідальною і люби свою родину. Моя мама, Тетяна Петрівна, була для мене взірцем.
Вона завжди допомагала, підтримувала, виховувала мене разом із братом, хоч сама була втомлена від важкої праці. Але все ж вона встигала знайти час для нас, вона була тією, хто подарував мені тепло і надію на майбутнє.
Я часто пригадую, як ми з нею виховували Соломію — вона була такою доброю дівчинкою, з яскравими очима, завжди допомагала вдома і слухалася, навіть коли я могла бути суворою.
Я ніколи не могла подумати, що отримаю від своєї доньки те, що почула після того, як у неї з’явиться син. Тепер, коли я дивлюсь на маленьке диво, що мирно спить у моїх обіймах, мені здається, що я ніколи не зможу зрозуміти, як вона могла так вчинити.
Я стояла біля вікна своєї квартири, тримаючи на колінах маленького Остапа. Його дихання було тихим, щічка притискалася до м’якої ковдри, а я не могла відвести від нього очей.
Вечірнє небо над містом палахкотіло рожевим, і я відчувала, як серце наповнюється теплом. Але в цю мить у дверях з’явилася моя донька, Соломія.
— Мам, я вирішила, — сказала вона, спираючись на одвірок. Її голос звучав холодно, без тіні сумніву. — Я не буду його виховувати.
Я застигла, не одразу зрозумівши.
— Що ти сказала? — перепитала я, обернувшись.
Соломія знизала плечима, ніби говорила про погоду.
— Я не готова до цього. У мене плани: йога-ретрит у Карпатах, потім фестиваль танців у Туречинні. Це не моє — пелюшки, колиски, рутина. Йому потрібна турбота, стабільність. Ти ж любиш дітей, мам. Ти впораєшся.
Я відчула, як земля пішла з-під ніг, в кімнаті стало зимно неначе холодний вітер дмухнув. Остап ворухнувся уві сні, і я притисла його міцніше.
— Але ж це твій син, — тихо сказала я.
— Він — людина, якій потрібна любов. Ти завжди мріяла про онуків. Ось твій шанс.
Я не відповіла. Лише дивилася на неї, намагаючись знайти в її очах хоч краплю сумніву. Але Соломія лише відвела погляд і пішла.
Остап увійшов у моє життя, як світанок. Його плач, мокрі пелюшки, безсонні ночі — усе це стало моїм новим ритмом. Я не скаржилася. Спочатку я вірила, що Соломія передумає, повернеться, забере сина. Але тижні минали, перетворюючись на місяці.
Її чоловік, Тарас, іноді телефонував:
— Як там наш малюк? Уже посміхається? Ха, слухай, ми в Індії, тут зв’язок кепський. Надішлемо листівку!
Соломія надсилала лише короткі повідомлення:
«Привіт, мам! Ми на Балі. 1000 поцілунків!»
Або фото з пляжу, де вона в яскравому сарі танцює на тлі океану.
Я ж виховувала Остапа. Він називав мене «мама». Одного разу, коли йому було шість, він серйозно сказав:
— Ти — мама, але чогось кажеш, що бабуся. Тобто мама-бабуся?
Я розсміялася, а він міцно обійняв мене.
— Ти найкраща, — прошепотів він.
Ми гуляли в парку, ліпили сніговиків узимку, робили паперові літачки. Я читала йому казки про козаків і чарівників, а він засинав, тримаючи мою руку.
— Мама-бабуся, ти завжди будеш зі мною? — питав він.
— Завжди, — відповідала я, і молилась за нього, бо знала, що більше ж нікому.
Коли Остапу виповнилося вісім, я наважилася поговорити з Соломією. Вона зателефонувала з іншого континенту, де вони з Тарасом брали уроки серфінгу.
— Соломіє, він запитує, чому ви з ним не спілкуєтеся, — сказала я, стараючись говорити спокійно.
На тому кінці запала тиша.
— Мам, ти перебільшуєш. Йому вісім, він ще малий. Пізніше зрозуміє. Ми зараз у пошуках себе, у нас інший етап життя.
— А він шукає батьків, — відповіла я.
— Не тисни на мене, — різко сказала вона. — Він у хороших руках. Ти ж сама казала, що любиш його.
Я поклала слухавку, відчуваючи, як сльози наповнили очі. Але я не дозволила собі розплакатися. Остап потребував мене сильною.
Остап ріс. Він став високим, із ясними очима й упевненою ходою. У школі вчився на відмінно, мріяв стати програмістом, як Тарас.
— Але я не покину тебе, мама-бабуся, — сказав він одного вечора, коли ми пили чай на кухні. — Я не поїду, як вони.
Я посміхнулася, але в душі відчувала тривогу. Що, якщо Соломія й Тарас повернуться? Чи зможе Остап їх прийняти?
На випускному, коли йому вручили золоту медаль, зал наповнився оплесками. Остап узяв мікрофон і сказав:
— Цю медаль я ніколи б не отримав без людини, яка була зі мною завжди. Моя безцінна мама-бабуся, Надія Петрівна. Вона — моє все.
Я сиділа в залі, і сльози котилися по щоках. Усі аплодували, а я думала: «Це моя перемога».
Через вісімнадцять років Соломія й Тарас повернулися. Вони прилетіли з Таїланду й одразу прийшли до моєї квартири.
— То тут живе наш син? — запитав Тарас, знімаючи сонцезахисні окуляри.
— Син, — Соломія вимовила це слово невпевнено. — Думаєш, він нас пам’ятає?
— Звісно, — відповів Тарас. — Ми ж його батьки.
Я лиш гірко посміхнулась, коли побачила їх. Такі чужі і далекі. Чого приїхали узагалі?
— Він удома. Але вам буде непросто.
— Чому? Ми ж рідні! — здивувався Тарас.
— Рідні — це ті, хто поруч, — відповіла я тихо.
Остап зустрів їх спокійно. Він був вищий, ніж Тарас, із твердим голосом.
— Добрий вечір, — сказав він.
— Сину! — Тарас кинувся до нього, але Остап відступив.
— Ви запізнилися. На вісімнадцять років.
Соломія спробувала обійняти його, але він не відреагував.
— Ми були молоді, шукали себе, — почала вона.
— А я шукав батьків. І мав лише маму-бабусю.
— Але ми дали тобі життя! — вигукнув Тарас.
— То я вам дякую, ну але на цбому й все, — відрізав Остап.
Спроби налагодити спілкування не дали результатів. Остап не хотів ні вечеряти з ними, ні бачитись. Він не був ображеним. просто. ті люди були йому чужими, у нього було своє життя.
Одного вечора Соломія знову почала:
— Чому ти такий холодний? Ми ж твої батьки!
Остап відповів тихо, але твердо:
— Ви — батьки. Але не рідні, рідна мама — та, хто не покидає. Хто тримає за руку, коли страшно. Це мама-бабуся.
Остап поїхав навчатись у Львів. Спілкуватися з батьками відмовлявся категорично, і як я не просила його налагодити спілкування — дарма.
Він був твердий у своїй рішучості. Дні без нього тягнулися неймовірно повільно. Я намагалася впоратися із цією тишею, але щось всередині ніяк не знаходило спокою.
Я вже змирилася з тим, що тепер він почав жити своїм життям, там у нього з’явились друзі, робота.
І ось одного дня він приїхав на гостину, але не сам. Поряд із Остапом стояла миловидна брюнетка, явно при надії.
Його весілля було скромним, але теплим. Запрошення ми підписували власноруч. Соломія й Тарас їх не отримали.
— Приїдьте, подивіться, — сказала я дочці. — Може, щось зрозумієте.
Вони прийшли, сіли в кутку. Коли ведучий оголосив тост за батьків, Остап узяв мікрофон:
— Я дякую людині, яка була моїм світлом. Моїй мамі-бабусі, Надії Петрівні.
— А батьки? — шепнув ведучий.
— У мене їх немає, — відповів Остап.
Зал застиг. Соломія схлипнула, а Тарас вигукнув:
— Ми твої батьки!
— Ви — гості.
Я залишилася в своїй квартирі, серед спогадів, малюнків Остапа, його листів. Він телефонував щовечора. Розповідав про роботу, про дружину, про те, як у них справи.
— Ми назвемо доньку Надія. На твою честь, — сказав Остап одного разу.
Я заплакала вперше за багато років.
— Скажи, синочку. Я все правильно зробила?
— Ти подарувала мені життя, мама-бабуся. Справжнє. А я передам його далі.
Це була моя перемога. Тиха, тепла, справжня.