Марина переїхала жити в квартиру покійної свекрухи. Вона вирішила перебрати старі речі. Жінка відкрила шухляду тумбочки й здивувалася. Там лежав конверт з написом: «Для Мариночки». Свекруха писала про побутові справи. Але в шухляді був ще один конверт без підпису. Марина машинально взяла його й відкрила. Конверт був не запечатаний і з нього раптом випала… Дитяча фотографія її колишнього чоловіка Валерія! Під нею лежала ще чиясь фотографія – якогось хлопчика. І він був дуже схожий на Валерія! – Хто це такий?! – тільки й ахнула Марина, нічого не розуміючи…
Марина переїхала жити в квартиру покійної свекрухи. Вона вирішила перебрати старі речі. Жінка відкрила шухляду тумбочки й здивувалася. Там лежав конверт з написом: «Для Мариночки». Свекруха писала про побутові справи. Але в шухляді був ще один конверт без підпису. Марина машинально взяла його й відкрила. Конверт був не запечатаний і з нього раптом випала… Дитяча фотографія її колишнього чоловіка Валерія! Під нею лежала ще чиясь фотографія – якогось хлопчика. І він був дуже схожий на Валерія! – Хто це такий?! – тільки й ахнула Марина, нічого не розуміючи…
Марина стояла посеред просторої вітальні, і не могла повірити своїм вухам!
Поліна, її дочка від першого шлюбу, з таким діловитим виглядом міркувала про продаж бабусиної квартири, ніби йшлося про якусь стару, непотрібну річ…
– Я в цій квартирі жити не буду, я її продам, – повторила Поліна, обводячи поглядом стіни, прикрашені старими фотографіями. – Куплю нову, як у нас, мамо. У нас і під’їзд зовсім інший, і ліфти, і вікна. А в цій квартирі старим запахом чути, вона вся затхла, тут дихати нема чим…
Марина аж ахнула!
Старим запахом?!
У квартирі, яка була для неї цілим світом майже десять років?!
Квартирі, де кожна річ зберігала тепло й спогади про Ніну Михайлівну, її колишню свекруху, яка шалено любила Поліну!
Квартирі, де вона, Марина, вперше відчула себе по-справжньому щасливою тільки після розлучення з Валерієм, хоч як би це смішно не звучало!
Валерій, батько Поліни, водій-далекобійник, був завжди в роз’їздах, і як виявилося, завжди з іншими жінками…
Марина пам’ятала, як виставила його від себе, коли Поліні було дев’ять років, і хотіла сама піти.
Але її свекруха Ніна Михайлівна не відпустила, підтримала її, розуміючи, який Валерій несерйозний і як мало він означав для сім’ї.
Не відпустила, бо їй іти було нікуди, та й все одно Валерій вдома майже не бував.
Ніна Михайлівна, коли син з невісткою розлучилися, дочекалася, коли вона гідного чоловіка зустріне. І навіть раділа, що Марина зустріла хорошого мужика і вийшла за нього заміж.
Квартира Ніни Михайлівни була справжньою фортецею.
Цегляний будинок, простора кухня, величезний коридор – все це було збудовано на віки, на відміну від сучасних коробок.
Марина любила цю квартиру. Любила великий шкіряний диван у вітальні, де колись збиралися друзі й рідні.
Любила світлу спальню зі шпалерами в квіточку й кольорові люстри із чеського скла, які Ніна Михайлівна привезла з поїздки до Праги.
Коли Марина одружилася з Анатолієм, вони з Поліною переїхали до нього.
Поліна швидко полюбила Анатолія і навіть почала називати його татом.
Валерій же ж, як завжди, залишався осторонь, не проявляючи жодного інтересу до дочки.
Ніна Михайлівна часто переживала за Валерія, знаючи про його пригоди.
– От же ж! – говорила вона. – У кожному місті в нього жінка є! І коли він тільки вгамується?!
Але Валерій вгамувався по-своєму – кілька років тому він їхав машиною під час негоди і втрапив у пригоду. Його не стало…
Батько Валерія не витримаву цієї втрати і невдовзі його не стало. Серце…
Сама ж Ніна Михайлівна не набагато пережила чоловіка…
І ось тепер Поліна, її єдина дочка, хотіла продати цю квартиру, яка їй від бабусі дісталася!
– А хочете – самі туди їдьте жити! – несподівано запропонувала Поліна, наче пропонуючи Марині стару, непотрібну річ. – Мені наша квартира набагато більше подобається. Вона нова, світла, сучасна, а там важка атмосфера, та ще й ці портрети батька й діда в жалобних рамках.
Ні, я там жити не буду! Я й речі всі хотіла викинути, мотлох один!
Марина не могла повірити, що Поліна готова викинути дорогі меблі із натурального дерева.
Ніна Михайлівна мріяла, що внучка житиме там, користуватиметься всім, що вона так дбайливо зберігала.
Та Марина й сама б із задоволенням переїхала до квартири колишньої свекрухи. Але що скаже Анатолій?
Все таки це була квартира її колишньої свекрухи…
Але, на її подив, Анатолій розсміявся!
– Ну ти чого, Полю! Та квартира шикарна! А що? Ми з матір’ю туди із задоволенням поїдемо. Мені й до роботи звідти ближче добиратись…
Поліна, почувши це, відразу схопилася за запропоновану можливість.
Вона навіть активно допомагала Марині й Анатолію з переїздом, наче радіючи можливості позбутися цьоо всьо старого й непотрібного.
Так Марина з Анатолієм опинилися в квартирі Ніни Михайлівни.
Обжилися вони там швидко, все було знайоме і затишне, бо ж останнім часом Марина разом з Анатолієм часто бували в самотньої Ніни Михайлівни, допомагати приїжджали, бо ж більше нікому.
І Толік завжди підключався, якщо Ніні Михайлівні треба було щось відремонтувати чи переставити.
Квартира, хоч і стара, була обжита, наповнена теплом. А для двох вона тепер здавалася їм просто величезною.
Анатолій довго не одружувався через те, що у нього не могло бути дітей і любив Поліну, як рідну.
Радів, що в них з Мариною справжня родина вийшла, навіть донька є…
Марина відкрила шафу в спальні, там було багато зовсім нових речей.
Свекруха, цікава жінка, думала, що Поліна це носитиме…
Хіба таке молодь носить?!
Марина відкрила шухляду тумбочки й здивувалася. Там лежав конверт з написом:
«Для Мариночки».
Ніна Михайлівна писала, що старі речі викинула, а нові – це для Марини, бо ж Поліна їх не носитиме, не погребуй, мовляв, Мариночко, вони навіть з етикетками!
Марина згадала Ніну Михайлівну, й зітхнула… Ось яка доля в неї, одна залишилася, всіх втратила…
У шухляді лежав ще один конверт без підпису. Марина машинально взяла його й відкрила. Конверт був не запечатаний і з нього раптом випала… Дитяча фотографія Валерія!
Ніна Михайлівна, коли Поліні було три роки, показувала Марині, як Поліна на Валерія схожа.
Але під нею лежала ще чиясь фотографія, якогось хлопчика. І він також був схожий на Валерія!
– Хто це такий?! – тільки й ахнула Марина…
…Анатолій застав її за читанням листа, а фотографії лежали на тумбочці.
– Це хто? – здивувався чоловік.
– Уявляєш! Пише якась дівчина, я так розумію у Валерія з нею був роман і він про неї одразу забув.
А дівчина вирішила для себе народити від коханого, чекала на нього, та й не дочекалася.
Син у неї від цього ловеласа народився, а вона тяжко занедужала. Пише, що хлопчика в дитбудинок заберуть, якщо її не стане…
Мабуть, Ніна Михайлівна отримала цей лист після того, як не стало Валерія й поклала його, не знаючи, що з ним робити…
Анатолій взяв фотографії в руки, порівняв їх.
– Слухай, одне обличчя! І на Поліну схожий маленьку. Маринко, йому зараз років п’ять, мабуть? Давай дізнаємося, чи жива його мати, бо ж ми з тобою думали всиновити хлопчика, я сина завжди хотів.
А то в цій величезній квартирі вдвох ох як пусто.
Полінка вже доросла, а ми ще молоді з тобою! І взагалі, буде правильно, якщо цей хлопчик житиме в квартирі своєї бабусі…
…Маленького Миколку Марина й Анатолій знайшли за зворотньою адресою міста його мами. Знайшли в дитячому будинку.
Мами його не стало, вона й сама була сирота.
Тепер у Поліни є молодший брат Миколка, а у нього є люблячі батьки.
І бабусина квартира наповнилася дитячим сміхом, і вже не така похмура й стара.
Поліна спочатку здивувалася такому рішенню, а тепер дуже любить молодшого брата по батькові.
Напевно, Ніна Михайлівна спеціально підклала цей конверт, поклавшись на рішення Марини.
І вони з Анатолієм думають, що прийняли вірне рішення, зробили так, як давно хотіли!
Бо ж чужих дітей не буває…