“– Синку, зарплата прийшла? Ми чекаємо, – нервовим голосом промовила Катерина Борисівна. – Мамо, я вирішив більше не переказувати вам зарплату… У слухавці після цих слів повисла дзвінка тиша

“– Синку, зарплата прийшла? Ми чекаємо, – нервовим голосом промовила Катерина Борисівна. – Мамо, я вирішив більше не переказувати вам зарплату… У слухавці після цих слів повисла дзвінка тиша

Катерина Борисівна, попри свої 65, виглядала на всі 45. Від неї завжди пахло дорогим парфумом, а в руках незмінно красувалася нова дизайнерська сумка.

Сьогодні це був витончений клатч кольору фуксії. Вона сиділа на кухні сина та невістки і пила каву.

– Оленко, кава у тебе… стерпна, – простягла свекруха, ледве торкаючись губами краю. – Але ось у того нового баристи в центрі… мм, божественна. Ти повинна спробувати.

Невістка мила посуд, дивлячись через вікно на сірий похмурий двір.

– Дякую, Катерино Борисівно, але кава за сто гривень – не моя розкіш, – відповіла вона, намагаючись, щоб її голос звучав рівно. – Моїм джинсам уже третій рік, а кросівки забули, коли були білими.

На кухню, почувши з ванної голос матері, влетів Дамір. Від нього пахло чистотою та дорогим одеколоном, який він купив учора “на решту” після чергового переказу грошей своєму батькові.

– Мамо, привіт! – він поцілував свекруху в щоку. – Олено, рідна! – його поцілунок у її верхівку був швидким, черговим. – Як день?

– Як завжди, – зітхнула вона, витираючи руки. – Збирала Аліну в сад, потім працювала віддалено, потім магазин… А ти?

– Чудово! Зарплату сьогодні отримав, – Дамір засяяв, дістаючи з кишені дорогий гаджет. – Уже все переказав татові, як домовились. Добре, що в нього відсотки там збираються. Скоро ще одна подорож на море!

– О, море! – пожвавішала Катерина Борисівна. – Минулого разу в Туреччині було чудово. Дамірчику, ти не забув, що мені потрібне нове парео? Те торішнє вже зовсім не в тренді.

– Звичайно, мамо, не хвилюйся, я ж обіцяв, – Дамір махнув рукою, ніби йшлося про пару шкарпеток. – Все залагодимо. Тато там тобі виділить із моєї зарплати.

Олену ніби обпекло. Його зарплата, яка вчетверо більша, знову спливла у бездонний колодязь свекрів.

Два роки тому на недільній вечері свекор похвалився синові, що у нього на карті щодня на решту нараховується відсоток.

– Можна хороші бабки підійняти, – відпиваючи з келиха пінне, з діловим виглядом промовив чоловік.

– Сину, у вас дитина. Гроші не зайві будуть. Переказуй татові на карту зарплату, а потім він віддаватиме тобі більше, – засовалася на місці Катерина Борисівна.

– Чому б і ні? – не обговоривши нічого з дружиною, погодився на пропозицію Дамір.

Так хитро гроші чоловіка почали витікати на банківську картку Тимофія Гавриловича.

Їх подружжя майже не бачило. Лише раз на рік вони літали на них до Туреччини. У глибині душі Олена розуміла, що зарплата у Даміра набагато більша, ніж видає їм свекор.

– Любий – обережно промовила дружина, коли свекруха пішла у вітальню дзвонити своєму косметологу. – Ми не можемо поговорити про… про розподіл? Аліні скоро до школи, потрібна форма, підручники… А я…

– Олено, ну що ти знову? – він насупився, дістаючи з холодильника пляшку дорогого крафтового пінного. – Ми ж домовились!

– Тато краще розуміється на фінансах, він вкладає мої гроші під відсотки. Це інвестиції у наш відпочинок! А решта… ми впораємося. Ти ж молодець!

– Впораємося? – голос жінки затремтів. – Даміре, я купую продукти по акціях, шию Аліні сукні сама, бо нові дорогі.

– Я не була у перукаря пів року! А твоя мама тільки вчора хвалилася новим ботоксом та курсом масажів! І це на наші відпускні гроші?

– Це її гроші! – Огризнувся він. – Тато їй виділяє з моїх. Вона ж мати! І вона молодець, що стежить за собою. Ти не ревнуєш?

– Ревную?! – Олена мало не задихнулася від обурення. – Я не ревную, я обурена! Це не справедливо! Твої батьки живуть на широку ногу завдяки нашому майбутньому відпочинку! А ми – надголодь десять місяців на рік!

– Не драматизуй, – він сьорбнув пінного. – Все у нас нормально. Ось поїдемо в Буковель на Новий рік – забудеш усі проблеми. Папа сказав, цього року буде особливий відсоток.

Олена відвернулася, щоб він не побачив сліз безсилля та гніву. “Особливий відсоток”, який знову розчиниться у брендових ганчірках Катерини Борисівни.

Через тиждень невістка заїхала до свекрів, щоб завезти Аліну, яку вони просили на вихідні. Тимофій Гаврилович відчинив їй двері.

– Олено, заходь! – він був трохи збентежений тим, що приїхала вона, а не син.

З вітальні долинали збуджені голоси Катерини Борисівни та сестри чоловіка, Катерини.

– Ні, дякую, Тимофію Гавриловичу, я поспішаю, – почала вона, але тут почула голос Катерини.

– Мамо, ти уявляєш, я цю сумочку бачила у Олени! Вона така яскрава! Колір – просто вау!

– Люба, а я тобі про шубу казала? – це був оксамитовий голос свекрухи. – Хутро – норка, але найкраща, не те що у Марії Іванівни. Борисе, скільки там у мого сина на карті накопичилося? – голосно вигукнула вона з кімнати.

– Грошей зараз немає, – тихо відповів Тимофій Гаврилович і поплентався на поклик дружини. – Ось Дамір наступну зарплатню переведе, тоді…

– Дамір? – у голосі Катерини Борисівни задзвеніла зневага. – Так, його гроші завжди вчасно. Скажи йому, що нам треба терміново. Ця шуба – остання, її можуть купити! І для Каті сумка – вона ж в інституті має виглядати пристойно!

– Добре, добре, – промимрив Тимофій Гаврилович. – Як тільки прийдуть гроші від Даміра…

Олена стояла біля дверей, завмерши, як статуя. Її долоні мимоволі стиснулися в кулаки.

Зарплату Даміра рідня вже розподілила на свої потреби: на шубу, на сумку, на “термінові” хотілки свекрухи та сестри, поки вона рахує копійки на дитячий садок та комуналку.

– Олено? Ти все ще тут? – Тимофій Гаврилович визирнув у передпокій.

Невістка не пам’ятала, як вийшла надвір. У вухах дзвеніло: “Нам терміново треба… Як тільки прийдуть гроші від Даміра…”

Вона обурювалася. Тільки зараз до Олени дійшло, що немає жодного високого відсотка на карті свекра, є, навпаки, грабіжництво зарплати чоловіка.

Свекри із дочкою витрачали їхні гроші так, як хотіли, раз на рік виділяючи на відпустку.

До самого вечора Олена не знаходила собі місця. Коли Дамір повернувся додому, вона зустріла його у передпокої.

– Привіт, рідна! Щось ти якась… бліда…

– Дамір, – в голосі Олени звучав метал. – Твої батьки чекають на твою наступну зарплату. Терміново.

– Так, – він здивовано підійняв брови. – Тато дзвонив. Мама має якісь плани. Ну, знаєш же, жінки…

– Плани на шубу. Норкову. І на нову сумку для Каті. Дуже “яскраву” і “в тренді”, – випалила жінка, дивлячись йому прямо в очі.

Дамір зніяковів, відвів погляд убік, ледь чутно промовивши:

– Олено… ну… вони ж сім’я. Мамі шуба потрібна, зима ж холодна. А Катя… вона ж дівчинка, хоче гарно виглядати. Тато сказав, що це важливо.

– Важливіше, ніж зимові чоботи Аліні? Важливіше, ніж новий холодильник, який уже третій рік гарчить? Важливіше, ніж моя зарплата, якої ледве вистачає на локшину та картоплю? – кожне слово Олени било, як молот.

– Твоя зарплата вчетверо більша за мою, Даміре! Вчетверо! І вона вся йде на те, щоб твоя мама молодилася, а сестра хизувалась! А ми? Ми чекаємо на якийсь казковий відсоток і раз на рік літаємо на ці подачки в Туреччину?

– Це не подачки! – розлютився чоловік. – Моя сім’я допомагає нам накопичувати!

– Накопичувати на шуби для себе! – крикнула Олена. – Це не інвестиції, Дамір! Це брехня! Ти обманюєш мене! Ти годуєш свою сім’ю нашим коштом! Відриваючи від нашої доньки!

– Ти нічого не розумієш у фінансах! – гаркнув він. – Тато знає краще! І вистачить істерик! Вони мої батьки, я їм завдячую! Якщо їм щось потрібне – я допоможу! Це нормально!

– Нормально? – засміялася Олена, і її сміх пролунав гірко й моторошно. – Нормально, що твоя мати у 65 років витрачає наші гроші на ботокс та бренди?

– Нормально, що твоя сестра-студентка хизується сумками дорожче за мою місячну зарплату? Нормально, що я повинна відмовляти собі та своїй дитині, щоб оплачувати їхнє гламурне життя?!

– Вони не витрачають усі! – Став слабко захищатися Дамір. – Відсотки ж… Відпустка…

– Яка відпустка, Дамір?! Та, що вони нам милосердно дозволяють щорічно? Візьми калькулятор і порахуй, скільки ми витрачаємо на неї, і скільки ти переказуєш своєму батькові, думаючи про казкові відсотки!

– Я втомилася, Даміре, – сказала тихо Олена, раптом відчувши крижану порожнечу всередині.

– Що ти хочеш? – пробурчав чоловік, не бажаючи визнавати, що Олена має рацію.

– Я думаю… – її голос зірвався, і вона зробила глибокий вдих. – Я думаю про розлучення, Даміре.

Його очі округлилися від шоку. Вперше за довгий час він подивився на дружину не з роздратуванням, а зі справжнім тваринним страхом.

– Через якусь нісенітницю?

– Справді? Я отримую п’ятнадцять тисяч, ти вчетверо більше – шістдесят! На місяць! Ми щорічно витрачаємо з твоїх грошей на Туреччину – двісті тисяч! Це три з половиною місяці твоєї роботи! Куди йде інша сума, не замислювався?

Дамір насупив брови і підтис губи. Справді, він про це ніколи не замислювався.

– Ну, я ж не шістдесят переказую, а сорок п’ять. На бензин залишаю, на тютюн.

– Добре! Сорок п’ять помнож на дев’ять з половиною! Чотириста тридцять тисяч! На що вони ідуть? – Схрестила руки на грудях Олена. – Я так більше не можу. Ти повинен щось зробити, або буде розлучення!

Дамір важко зітхнув, зрозумівши, що доведеться розмовляти з батьком і якось пояснювати своє рішення.

Однак він так і не наважився. Коли прийшла зарплата, чоловік не переказав батькам ні гривні.

– Синку, зарплата прийшла? Ми чекаємо, – нервовим голосом промовила Катерина Борисівна.

– Мамо, я вирішив більше не переказувати вам зарплату…

У слухавці після цих слів повисла дзвінка тиша. Мати голосно закашлялася.

– Як це? Чому? Там же відсотки… Вам вигідно…

– Я передумав, не потрібні нам відсотки, – коротко відповів чоловік, щоб не сперечатися з матір’ю.

Проте та не збиралася здаватись і відмовлятися від шубки, яку вже придивилася.

– Ми ж допомогти хотіли вам… синку, це просто плювок якийсь нам в обличчя… недовіра…

– Мамо, я сам вирішив відкрити накопичувальний рахунок, – збрехав на ходу Дамір, і відразу отримав від матері чергову порцію обурення.

Катерина Борисівна не хотіла втратити “дорогу годівницю” в особі сина.

– Ні, ти не можеш так… у нас плани… іноді ми брали у тебе… – не витримала вона.

– Ну тепер особисто проситимеш…

– Я не хочу просити – це принизливо! – заверещала Катерина Борисівна і кинула слухавку.

Однак через пів години знову передзвонила зі слізьми, які зрештою перейшли у крик.

– Ти нам зобов’язаний! – голосила Катерина Борисівна. – У мене плани… ти не можеш…

– На мої гроші, мамо? – з усмішкою запитав Дамір, розуміючи, що дружина мала рацію.

– Ти наш син, отже, ці гроші й наші теж! – не вгамовувалася жінка. – Чуєш?

– Розбалував я вас… авжеж… – пробурчав він і поклав слухавку.

Потім Даміру подзвонив батько, а потім сестра, і почали вимагати залишити все, як є. Він вислухав їх, але, нічого не відповівши, скинув дзвінок.

Ще близько пів року родичі чоловіка долали його, та просили грошей, але потім змирилися та відступили. Щоправда, з цього приводу їхні стосунки практично зійшли нанівець.

А я собі й думаю, невже є такі недолугі матусі та синочки: одна – аферистка, інший – ганчірка. Сімейка Адамсів…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?