Вона не сварила. Не дорікала. А вчила – терпляче, з усмішкою.
Коли Лілія виходила заміж за Степана, всі її подруги крутили носом.
– Ти, міська дівчина і в село? – зітхала колежанка з університету. – Там же трактори замість маршруток!
Але Лілія була закохана по самі вуха. Степан – щирий, роботящий, справжній. Високий, кароокий, працював ветеринаром, мав добру освіту й жив у селі з мамою.
– Ми збудуємося, – обіцяв, – але спершу поживемо з мамою. Вона одна. Не лишу я її зараз.
І от так, після гучного міського весілля, у білих туфлях і з манікюром, Ліля з валізою у руках стала на порозі старої, але охайної сільської хати.
– Проходь, дитино, – сказала Ганна Іванівна, свекруха. – Тут, може, нема золота і кришталю, але все з любов’ю. А решта наживеться.
Ліля боялася. Не села – людей. Вона знала, як у селах «перемивають кістки» і як дивляться на «міських». Але Ганна Іванівна не дала їй загубитися.
– Я не буду тобі свекрухою, – сказала вона одного вечора. – Я тобі буду за маму. А ти – мені за дочку. Дочок у мене нема, тільки ти тепер.
Спершу було важко. Ліля не вміла нічого з того, що вміли сільські жінки. Не вміла пекти хліб, садити розсаду, чистити рибу, розтоплювати піч. І кожна дрібниця здавалася ганьбою.
Одного разу Ганна Іванівна лишила її саму місити тісто. Ліля старалася, але вийшло щось клейке й безформне. Вона розплакалась.
– Мамо, я безрука… – схлипувала.
– Дитино, – Ганна підійшла, обняла, – у хліба не руки головне. А душа. В тебе вона добра – і то найперше. Все решта прийде.
Вона не сварила. Не дорікала. А вчила – терпляче, з усмішкою.
Показала, як розрізняти насіння, як варити борщ, що не скисає на третій день. Як ліпити вареники, щоб не розварювались, як квасити капусту – не надто солону, не надто м’яку.
І ще навчила Лілю працювати на городі, садити так, щоб все вродило.
Минали місяці. Весна прийшла із першими квітами на клумбі, які Ліля посадила сама. Вона вже не боялась піч розтоплювати. Вже сама готувала млинці і носила обід Степанові в поле. А сусідки дивувались:
– От тобі й міська… Та вона ж, дивись, і сапає, і доїть корову, іі вишні варить…
І одного разу Марія, сусідка, сказала:
– Ганно, ти собі таку невістку вигадала, якби сама в небі малювала!
Ганна тільки усміхнулась. Бо знала – не вигадала. А виростила, виплекала терплячістю і турботою.
Через рік у Лілі та Степана народився син – Назар. І тоді зв’язок між невісткою та свекрухою став ще глибший. Ганна допомагала з немовлям, вкладала спати, співала колискові, вчила, як заварювати кропову водичку.
Одного літа Ліля вирішила: треба купити інкубатор для яєць і спробувати вивести курчат. Степан посміявся, мовляв – «Та то не твоє»
Але Ганна підтримала. Разом рахували дні, разом вчилися, разом чекали першого писку.
Коли вилупився перший пухнастик, Ліля розплакалась. І обійняла свекруху:
– Ви мені дали друге життя. Я тут навчилась жити не на показ, а в своє задоволення.
Були й труднощі. Були непорозуміння. Якось Ліля захотіла оновити інтер’єр: нові гардини, сучасні меблі, білий холодильник замість старого “Дніпра”.
Ганна спершу сприйняла це як образу.
– Може, й я вже тобі стара, не до стилю? – зірвалось з вуст.
– Мамо, – Ліля тоді вперше заплакала від образи. – Я роблю це не проти, а для нас. Хочу, щоб вам було краще. Щоб ми дихали новим, але з вашою душею.
Після того вечора вони знову стали ближчі. Бо любов – то не завжди безхмарне небо. То вміння говорити й слухати.
Через три роки, коли Степан отримав хорошу пропозицію переїхати в місто, Ліля несподівано відмовилася.
– Ми можемо залишити все, – сказав Степан. – Поїхати ближче до цивілізації. Але я не поїду без мами, ти ж знаєш.
– І я не хочу їхати, – Ліля усміхнулась. – Тепер тут мій дім.
Уже багато хто в селі забув, що Ліля – не своя. Бо вона давно стала своєю.
Вона вела сільські заходи, організовувала благодійні збори на ремонт школи, робила з дітьми ярмарки. Навіть хліб почала пекти на замовлення – з отим самим рецептом, який їй дала Ганна Іванівна.
І кожного разу, коли Ліля діставала з печі запашну паляницю, вона згадувала той перший невдалий заміс, сльози й тепле мамине:
– У хліба головне – душа.
Бо хліб, як і любов, треба вміти замісити з терпіння, натхнення й добрих рук.
І якби хтось спитав Ганну, чи легко було з міською невісткою, вона б відповіла:
– Не легко. Але щастя – воно й не має бути легким. Воно має бути справжнім.