Годинник показував о пів на одинадцяту. До будинку залишалося близько сорока кілометрів.

Андрій увімкнув двірники на максимум, але скло все одно залишалося каламутним від потоку дощу. Злива хльостала з такою люттю, наче небо мстилося за все безхмарне літо.

Годинник показував о пів на одинадцяту. До будинку залишалося близько сорока кілометрів.

– Треба було переночувати в місті, – буркнув він собі під ніс.

Відрядження затяглося, а вдома – порожня квартира, банка консервів та телевізор, який він все одно не збирався вмикати. Втім, яка різниця?

Дорога була майже порожня. Зрідка назустріч пролітали фури, засліплюючи фарами. Андрій їхав неспішно – поспішати було нікуди, а траса слизька.

Пів року тому він розлучився. Без сварок, без сцен. Лєна просто сказала: “З тобою нудно”, – і пішла. До нового співробітника з ІТ-відділу.

– Може, вона й має рацію, – промимрив тоді Андрій у порожню кімнату.

Відповіді, зрозуміло, не було.

Він майже почав клювати носом, коли помітив попереду незрозумілу постать. Хтось ішов дорогою навпростець.

Андрій ударив по гальмах. Машину занесло, але він зумів вирівняти. Серце закалатало в грудях.

Під світлом фар він побачив жінку. Літня, в промоклому пальті. Щось притискала до грудей.

– Ви що, збожеволіли?! – Вискочив він з машини.

Жінка відсахнулася. На руках у неї був кіт – рудий, мокрий, зляканий.

– Не підходьте! – гукнула вона.

Андрій завмер, підійняв руки.

– Не підходжу. Тільки йдіть з дороги, вас може хтось збити.

Вона тремтіла.

– В мене немає грошей, – прошепотіла.

– До чого тут гроші? – здивувався він.

– Я подумала, ви… зупинилися, щоб…

– Щоб що? Пограбувати вас?

Відповіді не було. Жінка лише міцніше притиснула кота.

Дощ продовжував лити. Андрій промок наскрізь.

– Слухайте, давайте підвезу вас. До міста, чи куди вам треба?

– Мені нема куди, – майже нечутно відповіла вона.

– Як це?

– Просто нікуди.

У салоні запахло мокрою вовною та якимось сумом. Жінка сіла поруч, так само притискаючи кота. Той притих, мабуть, втомився.

– Я Андрій, – сказав він, вмикаючи обігрів.

– Ніна, – відповіла вона після паузи.

– Гарне ім’я. А кота?

– Рижик.

Почувши своє ім’я, кіт підняв голову й обережно глянув на водія.

– Звідки ви йшли, Ніно?

– З дому. Тобто звідти, де він був.

– Був?

– Знесли. Під будівництво нового району. Елітного.

Андрій кивнув головою. Він знав, як це буває. Старі будинки під знесення, на їх місці скляні вежі.

– А вам дали інше житло?

– Не дали. Я у подруги жила неофіційно. Її не стало три місяці тому.

– А родичі?

– Немає в мене нікого. Лише Рижик.

Кіт замуркотів.

Андрій мовчав, згадуючи матір – як вона жила сама у селі, як він обіцяв приїхати, але все відкладав.

– Куди вас відвезти?

– Мабуть, на вокзал.

– А далі?

– Не знаю.

На світлофорі він глянув на неї – втомлену, промоклу, з котом, що притиснувся до неї.

– Знаєте що? Поїхали до мене.

– Що?

– Квартира у мене велика. Поживете, доки не вирішите, що далі.

– Але ж ми не знайомі!

– Рижикові потрібний дах. І вам – теж.

І він поїхав повз вокзал.

Коли вони повернули до його району, Ніна помітно занервувала.

– А як ваша дружина? – тихо спитала вона. – У вас, мабуть, сім’я…

– Ні, дружини немає. Вона мене покинула близько пів року тому.

– Ой… Вибачте.

– А за що? Вона мала рацію. Зі мною, правда, непросто. Нудьга смертна.

Машина загальмувала біля під’їзду. Андрій вимкнув запалювання.

– Слухайте, Ніно, – повернувся він до неї. – Я зовсім не герой і не меценат. Просто в мене є зайва кімната, а у вас біда. Може, вони врівноважують один одного.

– А якщо ні?

– Тоді хоча б не варитимемося на самоті.

Ніна дивилася на типовий панельний під’їзд.

– Знаєте, що найстрашніше? – прошепотіла вона.

– Що саме?

– Звикнути. Повірити, що все налагоджується. А потім знову залишитись одній.

Андрій кивнув головою. Цей страх йому був знайомий.

– Але Рижик точно не піде.

– Рижик – вірний, – зітхнула вона. – А от люди…

– Люди бувають різні, – сказав Андрій, уже виходячи з машини. – Ходімо, самі побачите.

Ліфт неквапливо рипів угору, тремтячи на кожному прольоті.

Ніна стояла в кутку, притискаючи до грудей Рижика. Кіт припинив бурчати, відчуваючи її напруження.

– Сьомий, – повідомив Андрій, коли двері нарешті відчинилися.

Коридор зустрів запахом хлорки й чимось гірким. На стінах – графіті, де-не-де потріскалися старі панелі.

– Прямо люкс, – усміхнулася Ніна.

– Зате без зайвої уваги від сусідів, – обізвався Андрій, дістаючи ключі.

Клацання замку – і двері відчинилися.

– Прошу в моє королівство, – він клацнув вимикачем.

Ніна зупинилася на порозі. Меблі були – диван, тумба, стіл зі стільцями – але у квартирі відчувалася порожнеча. Не фізична – душевна.

– Дружина забрала все, що хоч якось додавало будинку затишок, – зауважив Андрій. – Залишилася база.

Рижик вистрибнув із її рук і зайнявся вивченням території.

– Йому тут до вподоби, – усміхнулася Ніна.

– У нього смак добрий.

– Ось диван, – Андрій кивнув убік. – Якщо хочете, спіть тут. Або в іншій кімнаті – там теж є диван.

– А ви де самі будете?

– Без різниці. Я вдома буваю не часто.

Ніна обережно сіла, ніби боялася пошкодити оббивку.

– Чому ви це робите? – спитала вона тихо.

– Ви вже питали.

– Але ж ви не відповіли. По-справжньому.

Андрій підвівся, засунув руки в кишені, втягнув голову в плечі.

– Бажаєте знати правду?

– Так.

– Тому, що коли моїй мамі не було куди податися, я не приїхав.

Повисла тиша. Тяжка, майже відчутна.

– Але ж це інше… – почала вона.

– Інше? – Андрій різко обернувся. – Літня жінка, одна, без допомоги. А син – із купою виправдань!

– Але ж ви не знали, як їй погано…

– Я знав! – голос його зірвався. – Вона дзвонила. Розповідала, як їй тяжко. Як ночами страшно. Як серце ниє, – він осів на стілець.

– Я тоді думав, що знову скаржиться. Ну що за ниття! Роботи – купа, турбот – вище за дах! А вона все просила: «Приїжджай, синку…»

Ніна мовчала.

– А потім я знайшов у її тумбочці квитки. У моє місто. П’ять! Вона купувала – і не їхала. Боялася бути тягарем!

Ніна затулила обличчя руками.

– А я… я боявся, що вона справді стане на заваді.

Хвилин десять вони сиділи мовчки.

Рижик улаштувався під батареєю і вже дрімав.

– Я ж не зможу вам замінити матір, – прошепотіла Ніна.

– Знаю.

– І, швидше за все, не зроблю ваше життя кращим.

– Мені це й не потрібно.

– Тоді навіщо я вам?

Він глянув на неї уважно: сиві пасма, тремтячі пальці.

– Щоб не бути одному. І мені, і вам.

Ніна змахнула сльози.

– А якщо я незручна? Буду бурчати, скаржитися, хворіти?

– А якщо я виявлюся нестерпним? Кричатиму, питиму, тягатиму кого потрапило?

– Ну, тоді… приводьте.

– Та нема кого, – посміхнувся він.

Ніна посміхнулася крізь сльози.

– Спробуємо.

– Давайте одразу домовимось, – сказав Андрій. – Без цих нескінченних «дякую» та «я зобов’язана». Просто живемо.

– Як сусіди?

– Як нормальні люди. Ви не гостя і не нахлібниця. Ви просто живете.

Ніна пройшлася кімнатою.

– А можна готувати?

– Звісно. Тільки я майже не їм дома.

– Тож почнете. Я вмію готувати смачно.

Андрій кивнув.

– Ще щось?

– Рижик вимагає сніданку вдосвіта.

– Вставатиму раніше.

– І… я часто говорю сама з собою.

– А я з телевізором.

– Ідеальна компанія.

Розбудив його запах. Не будильник, не сусіди. А саме запах! Щось випікалося, – домашнє, справжнє.
Він підвівся.

– Рижику, не лізь на плиту! – долинув голос із кухні.

Ах, так. Ніна.

Вона стояла біля плити в його старому халаті, готувала млинці. Кіт сидів поряд.

– Доброго ранку, – сказав Андрій.

– І вам доброго. Сідайте, скоро все буде.

На столі – кава, варення, масло.

– Звідки це все?

– Зранку в крамницю збігали. Рижик супроводжував.

– Ви рано встали.

– О шостій. Вже звичка. А ви о котрій на роботу?

– До дев’ятої.

– Встигнете по-людськи поснідати.

Млинці були гарячі, з хрусткими краями. Як у бабусі.

– Смачно, – здивувався він у голос. Забув, коли востаннє говорив це слово. – Слухайте, Ніно, – він відставив кухоль. – А як бути з грошима?

– Якими?

– На їжу, на побутове.

Найкращі ресторани біля мене

– У мене пенсія. Небагато, але на продукти вистачить. А готувати – я обожнюю.

– Але все ж таки…

– Андрію, – перервала вона. – Не робіть із цього подачки. Ви дали мені дах, я вам обід. Все чесно.

Рижик скочив на коліна, й завурчав.

– Він уже все вирішив, – Ніна посміхнулася. – Він тут головний.

– Ну, припустимо.

Годинник показував о пів на дев’яту.

– Ключі на тумбочці, – сказав він, збираючись. – Якщо що, дзвоніть. Номер на холодильнику прикріплю.

– Дякую.

Увечері він не затримувався. Вийшов з роботи рівно о шостій. Вперше за довгий час.

Підіймаючись у ліфті, думав: а раптом пішла? Може, зрозуміла, що помилилась? Може, залишила записку?

Але двері відчинила вона. У тому ж халаті, з мукою на щоці.

– Як день? – спитала вона.

– Нормально. А у вас?

– Рижик повністю обжився. Цілий день сперечався з голубом через вікно.

На кухні – запах борщу. На підвіконні – кіт у сонячному промінні.

– Борщ будете?

– Із задоволенням.

Вечеря пройшла спокійно. Говорили мало – про погоду, про Рижика, про сусідів.

Потім Ніна в’язала. Андрій дивився новини. Рижик спав на дивані.

А за вікном опускався вечір. І цього разу він не був ні холодним, ні пустим.

Він був домашнім. Таким, до якого хочеться повертатися…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?