– Ти ж нещодавно заправляв машину, – сказала дружина

Сьогодні Людмила прийшла додому трохи пізніше, бо після роботи треба було зайти у крамницю – холодильник був майже порожній.

Здається, не багато часу треба, щоб купити найпростіші продукти: хліб, молоко, сир. Не багато, якщо брати з полиць те, що тобі потрібно, не порівнюючи ціни та не вибираючи те, що дешевше.

Людмила обирала. За останні місяці вона звикла до цього і тепер точно знала, на яких полицях знаходиться продукція, яка продається за знижками, навчилася в думці прикидати, чи є сенс брати акційні продукти.

Цього разу вона пробула в крамниці хвилин двадцять: затрималася біля полиці із фруктами – вирішувала, що краще взяти для дочки: пару яблук, чи кілька мандаринів.

А ще пів року тому вона дивилася не так на ціну, як на якість того, що купує. І не думала про те, що взяти – брала яблука та мандарини, та ще й банани прихоплювала.

Тепер Людмила лаяла себе за те, що ніколи не відкладала гроші на так званий «чорний день», думала, що в разі чого, вони вдвох із чоловіком упораються з будь-якими труднощами.

Цим «чорним» для Людмили став той день, коли її молодша дочка Катя на уроці фізкультури знепритомніла.

Швидка, лікарня, обстеження та слова кардіолога, які Людмила навіть не зрозуміла з першого разу.

– Ситуація складна, але поки що не запущена. Приготуйтеся відразу до того, що без оперативного втручання, швидше за все, не обійтися.

– Зараз треба провести медикаментозне лікування, потім ще одне обстеження, а там уже вирішуватимемо.

Катю перевели на домашнє навчання – тепер учителі приходили до них додому.

Людмила боялася залишати дочку одну на цілий день, тож відмовилася від посади керівника відділу, та перейшла на пів ставки. Зарплата відразу стала меншою втричі.

Ліки, особлива дієта для Каті – все це потребувало грошей.

Перші три місяці вони якось протрималися за рахунок підшкірного жиру, але далі справа пішла гірше.

Старший син – Єгор – тим часом навчався на третьому курсі. Він уже підробляв, але весь свій заробіток витрачав на свої потреби.

Тепер він став віддавати більшу частину грошей матері й сказав, що намагатиметься заробляти більше:

– Хлопці запропонували піти з ними на склади підробляти. Там, звичайно, працювати треба, але платять непогано і зарплата щотижня.

– Єгор, ми впораємося. Ти про навчання не забувай – це також важливо, – нагадала синові Людмила.

– А ще мені тренер запропонував працювати його помічником з групою початківців. Тоді я зможу оплачувати свої тренування.

– Бокс – це, звичайно, важливо, але твоє головне завдання – навчання, – повторила мати.

Гроші, які заробляв син, зайвими не були. Тим більше, що три місяці тому сталася ще одна неприємність.

Андрій, її чоловік повідомив, що у них у компанії виникли якісь проблеми з постійними клієнтами, і шеф попередив, щоб ніхто найближчим часом на премії та обіцяне підвищення окладів не розраховував.

Сьогодні вранці Андрій сказав, що прийде пізно:

– Розумієш, на роботі така ситуація нездорова – кожен боїться своє місце втратити, тому, коли шеф пропонує затриматися, ніхто не відмовляється, хоча всі знають, що жодних понаднормових не виплачуватимуть.

– А начальство користується тим, що люди у напрузі. Скоро один на одного стукатимемо.

Нагодувавши дітей, Людмила сіла за кухонний стіл, щоб прикинути бюджет на наступний тиждень.

У цей час їй зателефонувала мати, яка мешкала у сусідньому місті.

– Людо, як ви там? Справляєтесь?

– Справляємося, не хвилюйся.

– Знаєш, що ми з татом вирішили? Якщо у вас на оперативне втручання для Каті грошей не вистачить, ми дачу продамо, – сказала мати.

– Мамо, з чого ви вирішили, що втручання платне? Все за полісом, безплатно. Ось реабілітація згодом, ліки, санаторій – за це треба буде платити. Але ми впораємося.

– По-перше, я зараз увімкнула суворий режим економії. По-друге, Єгор став заробляти. Щоправда, в Андрія в компанії із зарплатою гойдалки, але, гадаю, скоро все утрясеться.

– Ти що – посадила сім’ю на макарони? – Запитала мама.

– Ні. Просто я зрозуміла, що раніше ми були трохи марнотратні. А зараз я все контролюю. Не бійся, ми не голодуємо.

– До речі, поговоривши з деякими колегами, я дізналася, що багато хто витрачає на повсякденні потреби набагато менше, ніж ми витрачали до цього, – заспокоїла маму Людмила.

“Зрештою, якщо буде потрібно, то продамо машину”, – подумала вона, закривши блокнот, в якому тепер щодня записувала витрати.

Про те, що, можливо, доведеться продати автомобіль, Людмила попередила чоловіка ще місяць тому.

Але Андрій обізвав її панікеркою та сказав, що в крайньому разі можна буде взяти кредит, а машину продавати він не стане.

Чоловік прийшов майже об одинадцятій. Людмила вже збиралася лягати – завтра їм із Катею треба було рано вставати, аби встигнути здати аналізи.

– Привіт, – сказав Андрій, зазирнувши до спальні, – у нас є що пожувати? Втомився, як пес. Зараз у душ, поїм та спати.

Вранці, коли Людмила встала, Андрій підійняв голову над подушкою.

– Скинь мені на карту пару тисяч, бо вчора довелося у Миколи на бензин позичати. Потрібно сьогодні повернути.

– Ти ж нещодавно заправляв машину, – сказала дружина.

– Я не тільки на роботу і з роботи їжджу. Іноді шеф з якихось справ відправляє, – спробував виправдатися Андрій.

– Ти ніби не кур’єром працюєш? Нехай у службових справах ганяють службову машину, – сказала Людмила, але гроші чоловікові переказала.

Їй було не до з’ясування, куди начальство посилає Андрія: сьогодні був важливий день. Якщо аналізи будуть хороші, то лікування дало результат і найближчим часом Каті все зроблять.

Тому вона вийшла зі спальні й пішла будити доньку – настав час йти в поліклініку.

Пройшли два тижні. Каті зробили втручання, лікарі були задоволені результатами. Поки що дівчинка була під наглядом. Але Людмила ще вдень зателефонувала до Єгора і повідомила, що завтра Катю переведуть в палату.

Єгор із двома друзями повертався зі складу, де вони працювали після навчання до самого вечора. Вже стемніло, народу на вулицях було мало, довкола було тихо. Тільки з ресторану, повз який проходили хлопці, чулася тиха музика.

Несподівано Єгор зупинився. Він не одразу повірив своїм очам: за столиком біля вікна сидів його батько з якоюсь розрядженою дівчиною. Пара непогано проводила час: стіл був уставлений закусками, у центрі височіли дві пляшки.

Батько посміхався і щось казав дівчині. Видно, щось смішне, бо вона сміялася.

– Єгоре, ти чого встав? Побачив знайомих? – Запитав Ігор.

– Так. Ви йдіть, я тут затримаюся, – відповів Єгор.

– Дивись, чекати, може, довго доведеться. Зараз тільки десята, а шинок до дванадцятої працює. Зайди, виклич, хто тобі потрібен.

– Не одягнений я для ресторану, – усміхнувся хлопець, оглянувши свої робочі джинси та стару толстовку. – Не пройду фейс-контроль.

– Щось мені твій настрій не подобається, – сказав Ігор. – Ти не чубитись зібрався? Не варто, пішли.

– Ні. Ви йдіть, я залишаюся.

Хлопці відійшли від ресторану, але далеко йти не стали – зупинилися під деревами біля сусіднього будинку.

Чекати довелося недовго – за двадцять хвилин батько покликав офіціанта, розплатився і, обійнявши свою пані за талію, повів її до виходу.

Коли батько і дівчина дійшли до кінця доріжки, назустріч їм з-за куща ступив Єгор.

– Ти? – здивувався батько. – Ти що тут робиш?

– А я хочу знати, що ти тут робиш? – Запитав Єгор. – Мати другу добу біля Катьки сидить, а ти тут з усякими дівками розважаєшся?

– Ти за язиком стеж! – прикрикнув батько. – Я з тобою ще вдома поговорю!

– А я з тобою поговорю прямо зараз, – сказав Єгор батькові й професійним ударом відправив його в нокаут.

Дівчина заверещала і миттю зникла у темряві. До Єгора підбігли друзі.

– Ти що тут розмахався руками? Він хоч живий? – Ігор нахилився над Андрієм, що лежить на газоні, і почав поливати його водою з пляшки, яку дістав з рюкзака.

– Живий. Я його впівсили ляснув, зараз оклімається.

Справді, батько підвівся і вже сидів на землі.

– Ходімо, бо скоро автобуси ходити припинять, – сказав Єгор.

Коли він прийшов додому, батько вже сидів на кухні – доїхав на таксі. Він тримав біля лівої щоки мокрий рушник. Перед ним стояв кухоль із чаєм.

Єгор відчинив ящик кухонного столу, дістав звідти коктейльну трубочку і поклав перед батьком.

– Найближчого тижня їсти й пити тільки через неї, – посміхнувся він.

– Єгоре, навіщо ти над батьком насміхаєшся? – зупинила його мати.

– Бо це я його. А знаєш, за що?

Єгор не приховував від матері, що сталося.

Людмила уважно вислухала сина, потім сіла навпроти чоловіка і сказала:

– Значить так. Завтра виставляєш на продаж машину. Ціну не задирай. Каті треба путівку до санаторію купувати.

– Речі твої я зараз зберу, і ти відправишся до своїх батьків за місцем реєстрації. На квартиру не зазіхай – якщо пам’ятаєш, вона моя. На розлучення та аліменти подам завтра.

Все так і сталося.

Великий сюрприз чекав на Людмилу, коли з’ясувалося, що жодних фінансових проблем у компанії, де працював Андрій, не було: і оклади підійняли, як і обіцяли, і премії регулярно виплачували. Тож аліменти були цілком пристойні.

У батьків Андрій прожив місяць, потім пішов – став винаймати квартиру. Не виніс закидів матері та батька, які опинилися повністю на боці колишньої невістки та онуків.

Поки що Андрій живе один. Але хто його знає, може, якась дівчина й клюне на сорокап’ятирічного ловеласа.

А Катя повернулася із санаторію жвавішою, а за рік уже була практично здорова.

А батько…, Бог йому суддя! Як постелився, недолугий…

Ставте вподобайки, висловлюйте свої думки в коментарях.

– Ти? – здивувався батько. – Ти що тут робиш? – А я хочу знати, що ти тут робиш? – Запитав Єгор. – Мати другу добу біля Катьки сидить, а ти тут з усякими дівками розважаєшся?