– Ти не забула, що сьогодні твій день? – Оксана поглянула на себе в дзеркало, поправила сиве пасмо волосся і сумно усміхнулась.
– Ти не забула, що сьогодні твій день? – Оксана поглянула на себе в дзеркало, поправила сиве пасмо волосся і сумно усміхнулась.
Їй сьогодні шістдесят. Двадцять пʼять із них вона провела на чужині – на заробітках в Італії. Спочатку, щоб дітей поставити на ноги. Потім – щоб заробити собі хоч на якусь старість. А врешті, звикла. До самотності. До розкладу: робота – церква – кімната
За ці роки вона пропустила багато: перший клас онука, весілля доньчиної подруги, Великдень у батьківській хаті, річницю весілля з чоловіком, який не дочекався і пішов у засвіти. Вона не нарікає. Бо має головне – дітей, які не пішли поганою дорогою, навпаки – з вищими освітами, своїми родинами. Її діти, якими вона неабияк пишається.
Але щось останнім часом крається в серці. Якось неспокійно.
Цьогоріч вона вирішила не святкувати. Взяла вихідний, пішла до храму, купила собі квіти. Поставила у вазу й всілася біля вікна.
Три дні тому син Ростик сказав:
– Мамо, ти нам адресу свою точну скажи. Ми тут… може щось вишлемо.
– Ростику, ти ж знаєш, я нічого не хочу. Он внучка поступає – краще їй подарунок зроби.
– Мамо, ти лише адресу скажи.
А за день до свого дня народження Оксана повернулася з магазину і застала перед дверима… Валізу. Її валізу. Червону, обдерту, знайому до кожного подряпаного коліщатка. І записку на ній: “Мамо, ти нам потрібна вдома. Відкрий серце і повертайся. Завтра – твій день.”
Їй стало млосно. Вона присіла на сходинку. Перше, що подумала: чи не здуріла? Хто це зробив? Як валіза могла опинитися тут? Але всередині – її речі. А вгорі – нова хустинка, така, як вона мріяла. І ще одна записка: “Це для завтрашнього ранку. Ми тебе чекаємо.”
І от вона вийшла з дому, в хустинці, з квітами в руках, і рушила туди, куди серце вело – до вокзалу. Там її вже чекали квитки на літак і конверт із грошима: “Все вже оплачено. Просто сідай і лети додому.”
Літак сів у Кракові. Вона не розуміла, як усе сталося. Від аеропорту її забрав молодий водій з табличкою “Оксана Михайлівна”. Він нічого не пояснював, лише усміхався:
– Їдемо на свято, пані Оксано. Сподіваюся, кордон пройдемо швидко і без проблем.
Коли вона під’їхала до рідної хати в Тернопільській області, їй у грудях щось защеміло. Яблуня добре вродила. Криниця стояла на тому ж місці. А на воротах – кольорові кульки і великий напис: “З Днем народження, мамо!”
– Сюрприз! – вигукнула донька Ліля, вибігаючи з-за хати.
– Мамо! – долучився Ростик.
– Бабусю! – прилипла до неї маленька Настуня.
І Оксана заплакала. Так просто й щиро, як не плакала, мабуть, з часу першої ночі в Італії, коли прокинулася в чужій кімнаті, серед чужих стін і з чужими сльозами.
На подвір’ї стояв накритий стіл. Хустки, вишиванки, пісні. Були й односельці, і хресні діти, і стара сусідка Ганна, яка обіймала її, шепочучи:
– Оксано, як добре, що ти вернулась… Як добре, що діти тебе не забули…
Внуки підготували концерт. А наприкінці Ростик і Ліля вивели її до клумби, на якій стояв маленький будиночок – світлий, акуратний, ще з запахом нового дерева.
– Це твій куточок, мамо. Ти ж завжди казала, що хочеш хатинку на городі, де буде тиша і квіти.
– І чай із м’яти на ґанку, – прошепотіла Оксана.
Того вечора вона сиділа біля вікна в новій кімнаті, на столику стояв торт з написом: “Дякуємо, мамо!”
Поруч – листівка з дитячим почерком Насті:
“Бабусю, я тебе люблю. Я молилася, щоб ти приїхала. Бо без тебе не так пахне пиріжками. І мамка не вміє так обіймати. А я хочу, щоб ти жила тут, з нами, назавжди.”
За двадцять років Оксана зробила багато для дітей. Вона відмовляла собі в усьому. Доглядала літніх людей, годувала чужих дітей, стояла на ногах по 14 годин, відкладала копійку до копійки – не собі, їм. І не раз думала, чи згадають вони, чи збережуть те тепло.
І от, коли їй здалося, що все минуло – прийшов день, коли її чекали. Коли не треба було нічого пояснювати, виправдовуватися чи просити. Її просто любили.
– Мамо, – сказав Ростик, коли вони лишилися самі, – ти в нас найкраща. Ми довго не розуміли, що для тебе справжній подарунок – не гроші, не речі, а просто бути з нами. Ми виправляємося. Бо без тебе – не дім. А з тобою – все стає на місце.
Оксана повернулася в Італію, але лише для того, щоб владнати всі справи. А потім вона поїхала додому, туди, де її люблять і чекають. Гроші – це важливо, але ще важливіше відчуття, що тебе люблять не через них, а просто тому, що ти є.