— Мамо, а можна я буду спати на веранді? — Настя заглядала мені через плече, поки я складала термос у сумку. — Там же зірки видно!

Я мазала хліб маслом і посміхалася. Вперше за два роки ми їдемо на дачу всією сім’єю — без поспіху, без справ, просто так. Андрій взяв відпустку, Настя закінчила сьомий клас, а у мене накопичилося стільки втоми, що хотілося просто лягти в гамак і не вставати до вечора.

— Мамо, а можна я буду спати на веранді? — Настя заглядала мені через плече, поки я складала термос у сумку. — Там же зірки видно!

— Звичайно, — я погладила її по волоссю. — Будеш рахувати сузір’я.

За вікном мрячив дощик, але прогноз обіцяв сонце. Дача чекала на нас — дідівський будинок біля озера, який дістався Андрію від батьків.

Ми три роки його приводили до ладу, вкладали кожну копійку в ремонт і облаштування. Тепер там було затишно і красиво.

— Готові? — Андрій з’явився в дверях з ключами від машини.

Дорога зайняла трохи більше години. Ми слухали музику, планували, що будемо робити. Настя мріяла про риболовлю з татом, я — про тишу і книжки. Прості радості, яких так не вистачало в міській метушні.

Але коли ми звернули до дачі, моє серце забилося.

На ділянці стояли дві незнайомі машини. З будинку доносився гул голосів. На ґанку сиділа свекруха з якоюсь жінкою, і вони щось жваво обговорювали.

— Що відбувається? — пробурмотів Андрій, паркуючись.

Я нічого не відповіла, але всередині вже все стиснулося. Чомусь відразу стало зрозуміло — наш сімейний відпочинок зірвався.

Валентина Іванівна побачила нас і радісно замахала рукою:

— Андрюшо! Оленька! Нарешті приїхали!

З будинку висипали люди. Багато людей. Дорослі, діти,візочок — все змішалося в один галасливий натовп.

— Знайомтеся! — свекруха підбігла до нас, сяючи. — Це моя сестра Зоя з чоловіком і онуками! А це племінниця Інна з родиною! Давно хотіла всіх познайомити!

Мене відразу оточили, почали обійматися, знайомитися. Хтось хвалив дачу, хтось розпитував про дорогу. Я посміхалася і відповідала, а в голові була паніка: де ми всі помістимося?

— Валентино Іванівно, — тихо запитала я, відвівши свекруху вбік, — а ви попереджали, що приїдете не одна?

— Ой, зовсім забула! — свекруха плеснула себе по лобі. — Зоя дзвонила вчора, каже — давай до вас з’їздимо, на дітей подивимося! Ну я і запросила. Дача ж велика!

Велика. Три кімнати на десять осіб.

— На скільки днів? — запитала я, готуючись до гіршого.

— На тиждень! Якраз поки у вас відпустка! — свекруха сяяла від радості. — Чудово вийшло!

Я подивилася на Андрія. Він стояв в оточенні нових родичів і виглядав розгубленим.

— Андрійку, ти такий схожий на батька! — щебетала тітка Зоя. — Вилитий Сергій в молодості!

— А яка дача! — захоплювалася племінниця Інна. — Прямо як у журналі!

Наступна година минула в хаосі. Гості освоювалися, розкладали речі, вивчали будинок. Свекруха розпоряджалася, як полководець:

— Зоє, ви з Віктором у велику кімнату, там ліжко широке! Інна, ти з дітьми на веранді влаштовуйся — їм свіже повітря корисне! А Оленька з Андрієм у маленькій кімнатці переночують!

Маленька кімнатка — це колишня комора, куди поміщається тільки вузьке ліжко.

— А Настя де буде спати? — запитала я.

— На дивані у вітальні! — бадьоро відповіла свекруха. — Молоденька, їй все одно де!

Настя стояла поруч із валізою і виглядала розгубленою. Ще годину тому вона раділа веранді і зіркам, а тепер навіть цього у неї не було.

До вечора я зрозуміла, у що перетворилася наша дача. Скрізь валялися чужі речі, у ванній висіла білизна, яку ніхто не питав дозволу прати. На кухні господарювала тітка Зоя, перемиваючи весь посуд і попутно його критикуючи.

— Сковородки у вас важкуваті, — повідомила вона мені. — І ножі треба б нагострити.

Наші ножі. На нашій кухні.

— Олю, а що на вечерю? — підійшов Андрій. — Народу багато, треба щось суттєве готувати.

Що на вечерю. Я дивилася на нього і не розуміла — невже він не бачить, що відбувається?

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Я не планувала готувати на десятьох.

— Олечка все приготує! — втрутилася свекруха. — У неї рука легка!

І всі подивилися на мене з очікуванням. Немов я дійсно була запрошена сюди готувати на натовп незнайомих людей.

Я готувала вечерю з того, що знайшла в холодильнику і сумках гостей. Макарони з тушонкою на десятьох. Романтично, нічого не скажеш.

За столом було шумно. Всі розповідали про себе, ділилися планами, обговорювали завтрашній день. Мене ніби не помічали — я була просто функцією, яка принесла їжу.

— А завтра на сніданок можна оладки? — попросила племінниця. — Діти їх обожнюють!

— І кашу! — додала тітка Зоя. — Манну, з варенням!

Я кивала і подумки складала список покупок. У холодильнику нічого не залишилося.

Після вечері чоловіки пішли до озера. Жінки розташувалися на веранді з чаєм. А я мила гору посуду і думала про те, що моя відпустка закінчилася, толком не почавшись.

— Олечка, йди до нас! — покликала свекруха. — Чаю вип’ємо!

Я вийшла на веранду, витираючи руки рушником. Всі затишно сиділи в кріслах, потягували чай з красивих чашок.

— Сідай! — кивнула тітка Зоя на табурет біля стіни.

Табурет. У моєму домі.

— Дякую, я постою, — відповіла я.

Розмова текла повз мене. Обговорювали знайомих, згадували дитинство, будували плани. Іноді хтось згадував про мене:

— А обід завтра о котрій? — запитувала племінниця.

— Олечка скаже! — відповідала за мене свекруха.

Вночі ми лежали з Андрієм на вузькому ліжку в задушливій коморі і пошепки розмовляли.

— Вибач, — говорив він. — Я не знав, що мама їх привезе.

— А що тепер робити?

— Не знаю. Незручно просити їх поїхати.

Незручно. А мені зручно перетворюватися на прислугу?

Вранці все почалося спочатку. Діти прокинулися рано і зашуміли. Дорослі потягнулися до кухні.

— Олечка, а кава? — перше, що я почула від свекрухи.

Я встала і попленталася варити каву. На десятьох. О сьомій ранку. У відпустці.

— А оладки будуть? — нагадала племінниця.

— І кашу не забудь! — додала тітка Зоя.

Я готувала сніданок і відчувала, як всередині накопичується втома. Не фізична — моральна. Від того, що мене сприймають як прислугу, яка зобов’язана всіх годувати.

— Олечка, а де у вас пральний порошок? — запитала тітка Зоя, заходячи на кухню з оберемком білизни.

— У ванній, — відповіла я, перевертаючи оладки.

— А можете показати? А то я не знайду.

Показати пральний порошок. Щоб випрати чужу білизну. У моїй машинці.

День минув у звичній метушні. Готування, прибирання, обслуговування. Всі інші купалися, засмагали, відпочивали. А я стояла біля плити і відчувала, як міцніє всередині дивний спокій. Немов щось дозрівало.

— Мамо, — підійшла до мене Настя, коли я мила обідній посуд. — А ми коли відпочивати будемо?

Питання дочки прозвучало як вирок. Дванадцятирічна дитина розуміє ситуацію краще за дорослих.

— Не знаю, сонечко.

— А може, додому поїдемо? — тихо запропонувала вона.

Додому. З дачі. Хіба це не абсурд?

Увечері третього дня сталося те, що все змінило.

Я готувала вечерю, коли на кухню вбіг один з дітей — племінник років п’яти. Плакав, тримаючись за коліно.

— Тітонько Оля! — закричав він. — Боляче!

Я кинула сковорідку і присіла до нього. Обдерте коліно, нічого страшного. Промила, заклеїла пластиром, заспокоїла малюка. А коли повернулася до плити, виявила, що котлети згоріли.

— Нічого страшного, — великодушно пробачила тітка Зоя. — Хліба поїмо.

І ось тоді в мені щось клацнуло.

— Знаєте що, — сказала я, знімаючи фартух. — Їжте хліб самі.

— Як самі? — не зрозуміла свекруха.

— Як завжди. Самі дістаєте, самі ріжете, самі жуєте.

— Олечка, що з тобою?

— Зі мною все добре, — посміхнулася я. — Просто я зрозуміла, що перебуваю у відпустці. І збираюся відпочивати.

Я вийшла на веранду, де сиділи дорослі, і сказала:

— З завтрашнього дня я готую тільки для своєї родини.

Зависла тиша.

— Але ми ж гості! — обурилася племінниця.

— Непрохані, — спокійно відповіла я. — Мене ніхто не питав, чи готова я приймати десятьох людей.

— Олечка! — докірливо сказала свекруха. — Ми ж сім’я!

— Сім’я — це коли піклуються один про одного, — відповіла я. — А не коли одні відпочивають, а інші працюють.

— Та ми не змушували! — спробувала виправдатися тітка Зоя.

— Не змушували, але очікували. І сприймали як належне.

У цей момент з озера повернулися чоловіки. Андрій відразу відчув напругу.

— Що сталося?

— Оля відмовляється готувати, — поскаржилася свекруха.

Андрій подивився на мене. У його очах читалося запитання.

— Я втомилася бути безкоштовною куховаркою, — сказала я просто. — Чотири дні я готую для натовпу людей, яких не запрошувала. Моя відпустка перетворилася на зміну в їдальні.

Чоловік мовчав, обдумуючи ситуацію.

— Мамо, — нарешті звернувся він до свекрухи. — Чому ти не попередила нас заздалегідь?

— Та що такого! — замахала руками Валентина Іванівна. — Родичі приїхали!

— Але ми планували провести час разом, — сказав Андрій. — І Оля права — вона перетворилася на обслуговуючий персонал.

— Як ти можеш! — обурилася тітка Зоя. — Підтримувати дружину а не матір!

— Я підтримую справедливість, — відповів чоловік.

Ці слова коштували мені більше, ніж усі вибачення у світі.

Далі була довга розмова. Образи, обурення, спроби знайти компроміс. Але я була непохитна — або всі беруть участь у домашніх справах порівну, або шукають інше місце для відпочинку.

Вранці частина гостей зібралася і поїхала. Тітка Зоя сказала, що «не буде принижуватися», племінниця теж вважала за краще поїхати. Залишилися тільки свекруха і ще одна сімейна пара.

І ми домовилися про чергування на кухні.

Решта днів пройшли по-іншому. Я нарешті скупалася в озері, почитала книгу, пограла з Настею в бадмінтон. Готувала тільки через день. Решту часу — відпочивала.

— Дякую, — сказав мені Андрій в останній вечір. — За те, що не промовчала.

— А я думала, ти не підтримаєш.

— Навпаки. Я зрозумів, що не помічав, як тебе використовують.

По дорозі додому Настя запитала:

— Мамо, а наступного разу поїдемо самі?

— Обов’язково, — пообіцяла я.

А якщо хтось знову вирішить нас відвідати без попередження — нехай зупиняється в готелі. Дача у нас дійсно велика. Але не гумова.