— У вас совість є? Я ці продукти дітям на свято купила, — обурилася дружина, виявивши порожній холодильник після візиту родичів.
Анна виглянула у вікно й побачила знайому синю машину, що повільно звертала у двір. Серце стиснулося й піднялася хвиля роздратування.
— Сергію! — гукнула вона до чоловіка, який мирно сидів у телефоні у вітальні. — Твій брат приїхав!
— У вас совість є? Я ці продукти дітям на свято купила, — обурилася дружина, виявивши порожній холодильник після візиту родичів.
Анна виглянула у вікно й побачила знайому синю машину, що повільно звертала у двір. Серце стиснулося й піднялася хвиля роздратування.
— Сергію! — гукнула вона до чоловіка, який мирно сидів у телефоні у вітальні. — Твій брат приїхав!
Сергій підняв голову — на його обличчі відбилася те саме обурення. Раз на місяць, як за розкладом.
— Може, прикинемось, що нас немає вдома? — прошепотіла Анна, ховаючись за фіранкою.
— Пізно, — тяжко зітхнув Сергій. — Машина вже у дворі, світло в хаті горить.
За кілька хвилин пролунав наполегливий дзвінок у двері. Анна неохоче попрямувала відчиняти.
— Анюточко! — радісно вигукнув Володимир, молодший брат Сергія. — Як ви тут? Ми вирішили вас навідати
Поруч із ним стояла його дружина Світлана з двома дітьми — семирічним Максимом і п’ятирічною Дашею.
— Привіт… — стримано усміхнулася Анна. — Заходьте.
Діти одразу ж кинулися до вітальні, галасуючи й радіючи зустрічі з двоюрідними Артемом і Лізою.
— Дітям же треба спілкуватися! — урочисто заявила Світлана, знімаючи пальто. — Вони ж так рідко бачаться!
Рідко? Анна ледь стримала криву посмішку. Раз на місяць — то це, виходить, рідко?
— Ну що, накриваємо на стіл? — нетерпляче потер руки Володимир. — З дороги так їсти хочеться!
— Авжеж, — сухо відповіла Анна, в умі рахуючи, що ще залишилося в холодильнику.
Поки дорослі пили чай на кухні, діти бігали по квартирі. Анна краєм ока спостерігала, як її продукти танули на очах. Володимир наминав її фірмовий салат, який вона приготувала на завтра для себе й Сергія. Світлана з апетитом їла домашнє печиво, спечене спеціально для шкільних сніданків.
Анна стримувалася й мовчала. Це завжди було так: приїдуть без попередження, влаштують свято собі за її рахунок, а потім ще й залишать без продуктів на тиждень.
— Мамо, можна цукерку? — запитала Даша, вже тягнучись до вазочки.
— Звичайно, доню, — дозволила Світлана, навіть не подумавши запитати.
— Ні! — різко відрубала Анна. — Це для гостей!
— Аню, що з тобою? — здивувалась Світлана. — Ти якась негостинна сьогодні.
Анна пішла на кухню, щоб заспокоїтись. Вона думала, як би чемно натякнути гостям, що їм слід піти, перш ніж почнуть сходитися діти. Але час ішов, а Володимир із дружиною тим часом почувалися як удома.
— Сергію, — прошепотіла Анна чоловікові, — скажи їм нарешті, що у нас сьогодні свято!
— Незручно… — винувато відповів він. — Вони ж уже тут.
— А мені зручно? — крізь зуби прошипіла Анна.
У цей момент з вітальні пролунав крик Лізи:
— Мамо! Дядя Володя їсть торт!
Анна кинулася в кімнату — і завмерла. Володимир стояв біля столу з великим шматком торта. Поряд Світлана уплітала канапе, які Анна так старанно готувала.
— Ви що робите?! — вигукнула вона.
— Пригощаємося, — здивовано знизав плечима Володимир. — А що?
— Це на свято! — майже закричала Анна. — Сьогодні прийдуть друзі Артема й Лізи! Я кілька днів готувалася!
— Так би й сказала одразу, — образилась Світлана. — Ми ж не знали.
— Не знали?! — Анна аж розсміялася від безсилля. — А спитати? А послухати. Я ж сказала, що ви тут зайві! Ви й так раз на місяць до нас приїжджаєте, а всі інші вихідні по інших родичах ходите. І завжди — без дзвінка, без попередження, з порожніми руками! А тепер ще й дитяче свято зіпсували!
— Ми що, зайві? — образився Володимир. — Ми ж родина!
— Родина — це не означає, що можна поводитись як сарана! — вигукнула Анна. — Я втомилася! Щоразу ви з’являєтеся, з’їдаєте все, що є в холодильнику, в хаті — гармидер, і ви ще ображаєтесь?
— Якщо нам тут не раді, — надулась Світлана, — скажи прямо.
— Гаразд, скажу! — голос Анни затремтів від обурення. — Ви егоїсти! Вам аби зручно було — і все! Вам байдуже, що я не встигаю ні приготувати, ні продукти купити. А Сергій ще й мовчить — бо ж “родина”!
— Аня! — строго озвався Сергій.
— Що “Аня”? — розвернулася до нього вона. — Ти бачиш, що відбувається? Ми весь тиждень працювали, а коли хочемо спокійно провести день вдома — сюди вриваються вони, ще й усе підряд їдять!
— Зрозуміли, — холодно сказав Володимир. — Збираємось.
— Володя, не варто так… — спробував Сергій.
— Варто, — відрізав брат. — Раз ми тут зайві.
— Ви не зайві, — втомлено сказала Анна. — Але треба знати міру.
— Міру? Це ми маємо знати міру? — обурилась Світлана.
— Так! Ви раз на місяць приходите, то хоча б попереджайте! А ще краще — приходьте тоді, коли вас запрошують! Не кожного разу сюди лізти!
— Мамо, чому тьотя Аня кричить? — спитала Даша.
— Бо тьотя Аня нас не хоче бачити, — надулась Світлана, натягуючи пальто.
— Неправда! — вигукнула Анна. — Я не проти вас бачити! Але ж не тоді, коли в мене мають бути гості!
— Все, досить, — сказав Володимир. — Сергію, пробач. Ми більше не прийдемо.
— Володя, не треба так, — пробурмотів Сергій.
— Треба. Ми зрозуміли.
Без прощання вони пішли, а діти тихо плакали, не розуміючи, що сталось.
Анна залишилася у вітальні — напівпорожній торт, розібрані канапе, порожні миски… Вона сіла й стиснула руками голову.
— Я більше не дозволю, — прошепотіла вона. — Більше — ніколи.
— Що я скажу дітям?.. — прошепотіла Анна, ковтаючи сльози.
— Щось вигадаємо, — обійняв її Сергій. — Схожу в магазин, куплю хоч щось.
— Такий торт ти не купиш… — Анна схлипнула. — Я його спеціально замовляла заздалегідь, щоб усе було ідеально…
— Купимо інший, будь ласка, не плач, — тихо мовив чоловік.
— Це вже не те! Я ж старалася… — Анна не витримала й розридалася, згортаючись у клубок на стільці.
Сергій лише мовчки гладив її по волоссю. Він усім серцем розумів: вона має рацію. Але що тепер змінити?
О сьомій годині подзвонили у двері. Анна поспіхом вмилася, вдягла посмішку, хоч душа була тяжка, й зустріла маленьких гостей із їхніми батьками. В магазині вона встигла купити хоч якісь тістечка й соки, але від образи все одно щеміло всередині.
— Вибачте, — звернулася вона до батьків, — у нас невелика затримка з частуванням…
— Нічого, — посміхнулася одна з мам. — Головне, що діти разом, вони ж так чекали!
Свято все ж відбулося. Діти бігали, гралися, сміялися. Але Анна, спостерігаючи за ними, все думала про те, яким чудовим могло бути це свято, якби не візит рідні.
Коли все скінчилося, ввечері, Анна сиділа на кухні з чашкою чаю. Сергій підійшов до неї.
— Пробач мені, — мовив він. — Я мав їх зупинити.
— Вже пізно, — зітхнула Анна. — Все вже сталося.
— Володя ображений… каже, більше не приїде.
— І правильно, — твердо сказала Анна. — Хай не приїжджає.
— Але ж вони родина…
— Сергію, — перебила вона. — Родина — це не дозвіл переступати межі. Я втомилася, що мій дім — це ніби безкоштовна їдальня для твого брата. А я — обслуга.
— Може, нам вибачитися?
— За що?! — Анна поглянула прямо в очі чоловікові. — За те, що я захищала свій дім і свято своїх дітей?
Сергій опустив очі. Йому було незручно, та він розумів — дружина має рацію.
Минув тиждень, Володимир не телефонував. Минув другий, третій — і жодної звістки.
— Може, подзвонити? — несміливо спитав Сергій.
— Подзвони, — дозволила Анна. — Але одразу обговори: більше без попередження — жодного візиту.
Сергій таки зателефонував. Говорили недовго.
— Що сказав? — запитала Анна.
— Сказав, що подумає… Але поки не готовий.
— Значить, ще ображений, — зітхнула Анна. — Нічого. Час усе розставить.
Минуло три місяці. Вихідні стали зовсім іншими. Анна нарешті могла планувати меню наперед, не думаючи, що хтось раптом з’явиться й опустошить холодильник. Діти сміливо кликали друзів у гості — і були певні, що в них буде простір і частування для всіх.
— Знаєш, — якось сказала Анна, вкладаючись спати, — я не відчуваю провини.
— І не повинна, — відповів Сергій. — Ти все правильно зробила.
— Як думаєш, вони коли-небудь зрозуміють?
— Якщо розум є — зрозуміють. А як ні — то їхні проблеми.
Анна мовчки кивнула. Вона чітко знала: сім’я — це повага, межі, готовність дослухатися.
Володимир так і не подзвонив. Сергій часом бачив його на роботі — вони працювали в одній компанії, хоч і в різних відділах. Володимир вітався, але не розмовляв.
— Він досі ображений, — казав Сергій. — Говорить, що ми їх образили.
— Він сам себе образив, — спокійно відповідала Анна. — Ми просто дали зрозуміти: у нашому домі — наші правила.
Минув рік. Анна більше не здригалася, чуючи дзвінок у двері на вихідних. Тепер вона знала: якщо хтось і прийде — то тільки той, кого чекали й кого раді бачити.