Їхати я не хотіла, звикла до своєї роботи і своїх обов’язків, чоловік завжди заробляв більше, а моя зарплата йшла на харчування і комунальні послуги.

– Олю, ти в курсі, що в мене ні копійки?

– Ні, а що сталося?

– Сталося комуналка і харчування, ти не передавала мені гроші вже який тиждень. Ти ж розумієш, що тепер твоя черга заробляти і я маю право на половину твоєї зарплати.

– Звідки ти це взяв?

– Закони такі у нас, тому плати, якщо не хочеш, щоб відсотки капали…

Я поклала слухавку. Вже кілька років я на чужині, адже має хтось заробляти на сім’ю, діти вчаться, їм треба оплачувати навчання і проживання.

Їхати я не хотіла, звикла до своєї роботи і своїх обов’язків, чоловік завжди заробляв більше, а моя зарплата йшла на харчування і комунальні послуги.

– Що би ти без мене робила?, – казав завжди Славко, коли я просила у нього гроші на навчання дітей чи на нову пральну машину.

І я почувалася незручно, адже, я ж цілими днями кручуся, а від того не маю ніяких вигод. З усіх сторін як не встигла, то позичила.

На сімейній нараді свекруха була особливо переконлива.

– Багато жінок їздить, ти вже не дівчинка, не думай, що тебе там хтось вхопить. Тут не хапали і там не будуть. А працювати треба, не буде один Славчик все на собі тягнути, та скільки вже можна.

– Але я теж працюю, – прошепотіла я.

– І де твої гроші?, – питала слушно свекруха.

Справді, мої гроші не можна було помацати, а от чоловікові – прошу дуже: пральна машина, шафи, диван, крісла.

– Мочалку купила до хати і вже маєш право, – часто казав чоловік, коли я виправдовувалася, де ж ділися мої гроші.

Отож, мене практично не питали чи я хочу їхати чи ні, але відправили до знайомої знайомої, яка вже мала для мене роботу.

Прибирання не важке, особливо там, коли кожен засіб легко відмиває чи полірує. З часом стала вже й по місту їздити до кожного клієнта, так і вивчила трохи мову і вже стала якась впевненіша.

Додому не верталася, бо ж треба працювати і заробляти.

І так далеко від родини я почала дещо підозрювати.

Знаєте, з самого початку свекруха була мною не вдоволена, казала, що міг Славко й кращу знайти. Та й чоловік з часом перестав мене цінувати і дуже легко забув, що я жінка, що мені хочеться і квітку отримати, і обійняти, і похвалити. Він сприймав мене як належне, але завжди з думкою, що мене треба покращити.

– Було смачно, але ти недосолила.

– Чисто, але вікна так і не помила.

– Випрасувала сорочку, але я її не хочу брати…

Таких випадків було багато, тому я сама стала про себе такої ж думки.

А тут, на чужині, я почала розуміти, що я все роблю добре – смачно готую, прибираю якісно, прасую ідеально, зі мною приємно спілкуються, ба, більше того, на мене дивляться цікавим поглядом.

Спочатку, коли я це побачила, то оглянулася, бо хто ж так пильно дивиться на мене, видно, позаду щось цікаве відбувається.

Але далі почала сприймати їх як належне, я варта того аби на мене дивилися захоплено.

Знаєте, коли мене вдома гості хвалили за страви чи за вигляд, то свекруха сміючись казала:

– Досить, досить, а то ще перехвалите.

І чоловік так само кивав головою.

Навпаки, вона старалася кожного разу сказати, що було не так, зі словами:

– Я тебе вчу, щоб чужі не сміялися. Слухай мене.

І я слухала, хоч вже тоді розуміла, що її підказки навіть не корисні, а інколи й шкідливі.

Якось вона мені загадала за її рецептом запекти рибу, я не хотіла давати мед, бо мені не смакує, але вона наполягала.

Страва мені не вдалася, а свекруха наполягала аби я її винесла до гостей.

– Тільки попробуйте, як можна зіпсувати чудовий рецепт, – припрошувала вона гостей.

– Не вмієш – не берися, – сказав чоловік, коли я після закінчення святкування прагнула його підтримки.

І так мені поступово почали відкриватися очі на те, як я жила.

Я зрозуміла, що попала в родину, де мене швиденько запхали в рамки, приправили обов’язками та вимогами, додали дрібку любові, звикання і укорінення розуміння, що я маю бути вдячна за все, що для мене роблять.

Чи то зі мною живуть, чи мені усміхається, чи до мене в гості приходять.

– Дякую, гості, дорогі, що завітали, – ось так завжди струнко я мала стояти.

Спочатку я висилала багато грошей, всі, як заведена. Слала і слала, лишала собі лишень на квартиру і прожиття.

Але далі роззирнулася, що мої колеги і на відпочинок їдуть, і на прогулянки ходять, і сміються.

– Все ти в Україні віддавала, а тепер про себе думай.

– Але як вони без мене?

– Проживуть, визнач, що найнеобхідніше ти маєш дати і стільки й надсилай.

Я сіла за обрахунки, що дітям, що чоловікові, що собі. Далі перераховувала, бо собі надто мало, кілька разів переписувала, бо собі забагато.

А з часом почала розуміти, що не буду я п’ятдесятирічного чоловіка утримувати так, наче я йому маю платити зарплату.

Давала на комунальні і трохи на їжу, то й так багато.

Звідки він дізнався про мою зарплату я знаю, бо сказала свекрусі своїй ще на початках. Вона теж мене просила і їй щось переслати, бо на пенсію не може витягнути. І я слала, адже ми родина.

А тут такі розмови з розгону, що й на тебе там теж є управа, рамка, закон, обов’язок. Не можна отак просто щасливо жити, а треба виконувати те, що тобі кажуть люди, які тебе прийняли в сім’ю.

Але далі я таке сказала, що мого чоловіка геть вибило з колії.

Тільки він подумав, що я вже надсилаю переказ, як я йому кажу.

– То йди і подай на мене заяву.

– Що?

– Йди і зроби те, що кажеш.

– Я зроблю.

– Добре. Я буду чекати.

По цей день нема ніякої звістки, я навіть перестала платити за комунальні, адже квартира його по документах, про що він не раз мені казав: «Моя хата – мої правила».

Я переконалася в вислові, що гроші міняють людину, можливості міняють людину, кого в яку сторону, а мені здається, що мене в кращу. Я нарешті щаслива, впевнена в своїх силах і можливостях.

Чоловік через свекруху переказує, що так не годиться і він все одно мене чекає і пробачить, якщо я правильно попрошу вибачення. Я з нею спілкуюся, бо не можу відмовити в допомозі з ліками чи продуктами.

Не тому, що маю добре серце, а тому, що її жебоніння настільки удаване, що мені легше заплатити, ніж далі слухати.