– Розумієте, Павле Івановичу, я помилилася цифрою. Те, що ви теж Павло Іванович, – чистісінької води збіг. Ось так буває

– Павло Іванович? – голос у слухавці був холодний і офіційний.

– Так, я Павло Іванович. А з ким я говорю?

– Це директор Будинку маляти. За тиждень Вашій доньці виповнюється три роки, і ми будемо змушені перевести її в іншу установу. Ви точно не будете її забирати?

– Зачекайте? Чия донька? У мене син, Василь, – у шоці бурмочу я.

– Надія Павлівна Сімейко. Це ж Ваша донька?

– Ні, не моя. Я – Васильчук. Павло Іванович, але Васильчук.

– Прошу вибачення, видно, вийшла якась плутанина.

Часті гудки, що пролунали секундою пізніше, били по вухах, як набат.

“Незрозуміло що! – обурювався я. – Дочка якась, розумієш! Що в них там за бардак у документах?!”.

Але дзвінок засів у душі міцною скалкою. Чомусь думалося про те, як же живеться діткам без дому, без теплої мами, турботливого батька, без бабусь, які клопочуться. У Василя був увесь набір родичів, включно з тітками-дядьками з обох боків…

Олена одразу помітила мою задумливість, відповіді невпопад, та й що може сховатися від уважної дружини, з якою ми живемо разом ось уже скоро 10 років, а знайомі ще з першого класу?!

Почекавши до вечора, вона за вечерею прямо запитала, що зі мною відбувається.

– Як, – каже, – звуть-то її?

– Кого? – ошелешено відповів я.

“Як ось вона дізналася про дівчинку? Може, їй теж дзвонили?”

– Надя, – кажу. – Надюшка.

– Ах, Надюшка, значить… Я у тебе Оленка, а вона, значить, Надюшка?! – підвищує голос дружина.

– Ну так, – кажу. – Надія Павлівна Сімейко.

– Ти мені ще номер паспорта її скажи! – кричить Оленка.

– Та немає в неї ніякого паспорта, навіщо він їй?

– Біженка, чи що? – трохи тихіше верещить моя благовірна.

– Хто біженка? – я зовсім перестав щось розуміти.

– Надька твоя біженка? Мабуть, прописатися хоче?Кажи, негідник!

– Що казати-то?! – я сидів, абсолютно очманілий, забувши про вечерю.

І тут Олена заплакала. Не ридма, не театрально, а якимись злими сльозами, що котилися горохом просто на оборку фартуха.

– Я завтра ж поїду до мами. Май на увазі, Василя я тобі не віддам, – крізь сльози сказала вона.

– Олено, та ти чого? Що з тобою сталося? Навіщо до мами-то?

– А ти думав, я вам із коханкою тут прислуговувати буду, з Надькою твоєю? – здійнялася вона.

Тут до мене тихенько почав доходити абсурд ситуації. Взяв я дружину за плечі, посадив на кухонний диванчик і розповів їй усе про ранковий дзвінок.

Тепер Оленка ревіла вже від жалю до дівчинки. Взагалі, у жінок дуже багато сліз, і ллють вони їх з будь-якого приводу і в будь-якій кількості! А я жіночих сліз, терпіти не можу і навіть боюся.

Вечеряти після таких хвилювань мені розхотілося, так, поклював чогось….

Прокинувся я від того, що дружина стояла поруч і копалася в моєму телефоні! За майже 10 років спільного життя такого не було жодного разу. Значить, не повірила… шукає сліди любовного листування. Так мені гірко стало від такої недовіри, так гидко… І тут вона шепоче: “Павло, Павло…” і рукою мене штовхає тихесенько.

Я зробив вигляд, що щойно прокинувся.

– Павло, це ж ось цей номер дзвонив, який стаціонарний, так?

– Так, – на автоматі відповідаю, – цей.

І Оленка вийшла зі спальні, прикривши двері. Телефон мій вона взяла із собою.

Легко сказати – спи. Заснеш тут! Чую, комп увімкнувся. Я полежав ще трошки, а потім тихесенько встав і пішов у вітальню.

Олена швидко рухала мишкою і була так захоплена, що не помітила, як я встав за її спиною

У пошуковому рядку було написано запит: “Будинок малятка” і наше місто.

Комп погудів трохи і видав повну інформацію – офіційний сайт, адресу, телефон і навіть фото будівлі. Олена подивилася на екран мого телефону.

– Павло, збігається!

– Що збігається?

– Та телефон же! Номер збігається. Це телефон Будинку малятка!

– Я так і казав. А ти, значить, перевіряєш?

Олена крутнулася на стільці.

– Не перевіряю, а уточнюю.

– Навіщо?

– Павло, а будинок-то цей недалеко зовсім, – немов не чуючи мене, задумливо сказала Олена. – А давай туди з’їздимо? Ось звідки в них твій номер телефону, якщо ти зовсім стороння людина, га?

– Про це я якось не подумав. А справді, звідки? Може, й справді, з’їздити, дізнатися там усе? А то так і будуть мені чужих дітей приписувати, а я – розсьорбуй потім!

Заснути цієї ночі мені так і не вдалося. Я вже зовсім було засинав, як дружина вкотре штовхнула мене в бік.

– Павло… Павло…

– Ну що ще?

– А точно в тебе нічого ні з ким не було? Раптом там… разочок… випадково… з першим коханням, наприклад. Може, ти її зустрів через стільки років, почуття прокинулися, га? І вона тобі не сказала нічого, а дівчинку просто в лікарні залишила. А, Павло?

– Яке кохання, Олено? Я як сів із тобою за одну парту в першому класі, так і сиджу ось… лежу, тобто, тьху, ну з тобою, загалом. А 4 роки тому, ти згадай, Василю якраз 3 роки виповнилося, у садок пішов, хворів увесь час, а ти вже на роботу вийшла, із ним хто сидів?

Я. Довелося на віддалену роботу перевестися, пам’ятаєш? Нескінченні мікстури, таблетки, режим харчування, візити до лікарів. Які коханки, я тоді на ногах ледве тримався, засинав у польоті, ще не торкаючись подушки! Не було в мене нікого, немає і бути не може!

– А звідки тоді номер твій там? Хтось же його залишив для зв’язку? – не вгамовувалася дружина.

Це питання і мені не давало спокою. Я вже, грішним ділом, перебрав у голові всіх дамочок, від яких можна всього очікувати. З жодною з них у мене нічого не було, але їхня натура цілком могла викинути такий фокус.

Але всі вони вийшли з підозрюваних: хтось вдало влаштувався в особистому житті, у когось із дитиною сиділа бабуся, а найактивніша взагалі виїхала з країни років 5 тому…

Але, оскільки в житті може бути навіть те, чого ну ніяк бути не може, я прийняв тверде рішення відвідати цей Будинок малятка просто завтра ж.

Хоча ми і приїхали рано, але були не перші – перед дверима директора вже сидів відвідувач, білявий кволий чоловічок. Начебто, одягнений чисто, але якийсь весь… неохайний, чи що, недоглянутий.

Оченята бігають, руки, що стискали якісь папери, ледь трясуться. Чи то від хвилювання, чи то, що ймовірніше, після вчорашнього.

– За мною будете, – несподівано густим басом сказав чоловік.

Майже одразу ж відчинилися двері, і його запросили в кабінет. Хвилин 15 звідти лунав чийсь рівний голос, який перебивався басистим бубонінням.

Нарешті чоловік, скуйовджений і вже без паперів у руці, вискочив із кабінету, і запросили увійти нас.

– Вітаю, – приємна брюнетка середніх років стояла біля вікна. – Ви з якого питання?

– Ми з учорашнього, – сказав я.

Жінка сіла за стіл.

– Знаєте, мені зовсім ніколи відгадувати ребуси. Будьте ласкаві, викладіть вашу проблему чітко і якомога стисло.

Я нагадав їй про вчорашній дзвінок (голос був цілком упізнаваний).

– А, це… – Жінка втомлено посміхнулася. – Вибачте мене, вийшла накладка, дзвонили не Вам.

– Як не мені, якщо у вас мій номер! До речі, звідки він у вас?

– Розумієте, Павле Івановичу, я помилилася цифрою. Те, що ви теж Павло Іванович, – чистісінької води збіг. Ось так буває…
Він, до речі, перед вами заходив.

– Хто? – запитав я, хоча вже знав відповідь на це запитання.

– Тож я ще раз прошу у Вас вибачення, і прощаюся. Вибачте, у мене багато справ.

“Таїсія Семенівна” – було написано на її бейджику.

Олена, видно, теж встигла прочитати цю інформацію, бо запитала:

– Таїсіє Семенівно, а він, цей Павло Іванович, дівчинку забере?
Директорка подивилася на нас і знову сіла за стіл.

– Ні, не забере. Мама дівчинки пішла засвіти, а в цього Павла Івановича дітей від різних жінок аж семеро. Він за три роки всього двічі тут був, та й то під нашим тиском. Надійка йому не потрібна. Усе, шановні? Я відповіла на всі ваші запитання? Тоді до побачення.

Ми, ошелешені побаченим і почутим, вийшли з будівлі.

Старші діти саме були на прогулянці. Хтось гойдався на маленьких гойдалках, хтось з’їжджав з гірки, два хлопчики влаштували на лавочці автомобільні перегони. Я дивився на цих дітей і до мене повільно доходило, що саме тут не так.

У дворі було тихо. Варто було Василя вивести на подвір’я, одразу починалися крики, верески, просто галас. Ці діти не галасували, вони не сміялися на весь голос, тільки тихенько перемовлялися між собою. Вони нагадували маленьких старичків.

Ці дітки одразу стали дорослими, адже дитинства в них не було. Було виживання – у кого в холоді, у кого в голоді, відсутність іграшок, одягу, була байдужість дорослих, а часом і жорстокість.

Я повернувся до Олени. Її очі були сповнені сліз. Ось знову ці сльози! З будь-якого приводу вони тут як тут!

Ми неспішно пішли до воріт, і тут тишу підірвав крик – “Мама!”. Усі діти, як за командою, повернулися в наш бік. Прямо на нас, розкинувши руки, бігла дівчинка в смішній шапочці з помпоном. “Мамо, мамо, – кричала вона. – Я тут!”.

З усього маху дівчинка ткнулася в ноги Олени, і вже звідти почувся плач, такий гіркий, такий надривний, що сльози навернулися і в мене.

– Надійко, Надю! – доріжкою до нас бігла вихователька. Вона спробувала взяти дівчинку на руки, але та брикалася і міцно трималася за
ногу.

Сяк-так дівчинку вдалося відчепити від Олени (у виховательки знайшлася шоколадка, яка й вирішила справу), і ми майже бігом залишили територію Будинку маляти.

У машині ми мовчали. Олену просто трясло всю, та й я почувався не дуже. Руки тремтіли, зовсім як нещодавно в мого тезки, і я припаркувався на узбіччі, щоб трохи заспокоїтися.

Олена подивилася у вікно і очима показала мені на вивіску магазину, який був за два кроки.

Не змовляючись, у повній тиші, ми синхронно вийшли з машини і, взявшись за руки, пішли до дитячого магазину…

За лялькою і рожевою сукнею.