– Ти скільки років до нас не приїжджала! Сім!? От і надалі не згадувала б про нас! Бачити тебе не можу! – почула Марина, ледве переступивши поріг будинку. Вона швидко скинула в коридорі туфлі і заскочила до кімнати, з якої долинали голоси. Вона побачила знервовану маму й Ніну, свою старшу сестру, яка жила в іншому місті і давно не відвідувала батьків. Дівчинка розгублено застигла у дверях. Вона думала, що її спокійна, добра мама розмовляє з кимось чужим, а виявилось, вона галасує до улюбленої дочки..! – Мамо, що трапилося? – підійшла здивована дівчинка до матері. Вона не розуміла, що відбувається.

– Ти скільки років до нас не приїжджала! Сім!? От і надалі не згадувала б про нас! Бачити тебе не можу! – почула Марина, ледве переступивши поріг будинку. Вона швидко скинула в коридорі туфлі і заскочила до кімнати, з якої долинали голоси. Вона побачила знервовану маму й Ніну, свою старшу сестру, яка жила в іншому місті і давно не відвідувала батьків. Дівчинка розгублено застигла у дверях. Вона думала, що її спокійна, добра мама розмовляє з кимось чужим, а виявилось, вона галасує до улюбленої дочки..! – Мамо, що трапилося? – підійшла здивована дівчинка до матері. Вона не розуміла, що відбувається.

– Посварилися ми трошки з Ніною, – через силу посміхнулася Дарина Володимирівна. – Ану, доню, принеси мені пігулку, щось серце сильно турбує.

Марина збігала на кухню, принесла ліки й склянку з водою. Вона запитливо дивилася на старшу сестру, чекаючи, що та щось скаже.

Але обличчя Ніни немов скам’яніло. На ньому не було нічого – ні каяття в тому, що довела матір, ні почуття провини, ні радості від того, що бачить молодшу сестру. На дівчинку вона взагалі не звертала уваги, ніби тої й не було в кімнаті.

Марина підійшла до сестри, посміхнулася:

– Ніно, ти до нас надовго приїхала?

– Я приїхала вирішити питання. – спокійно відповіла сестра. – Поки не вирішу, не поїду. Думаю, затримаюся у вас на три–чотири дні. Потрібно ще деякі документи зібрати.

Почувши це, Дарія Володимирівна скочила з місця, підійшла до Ніни й сказала:

– Ніколи! Я ніколи не дозволю тобі цього зробити!

Ніна посміхнулася:

– Мамо, я доросла людина! Невже ти думаєш, що я питатиму у тебе дозволу?

Марина бачила, що ситуація загострюється, і їй хотілося зупинити сварку близьких. Тим більше, що мати мала слабе серце. Вона три місяці тому навіть у лікарні лежала.

– Матусю, не переймайся! – Марина стала перед матір’ю, зазирнула в нещасні очі, з яких, здавалося, ось–ось ринуть сльози. – Ходімо краще все чай пити. А серйозну розмову давайте до тата залишимо. Він же у нас найрозумніший, як він вирішить, так і зробимо. Так, мамо? Згодна, Ніно?

Дівчинка запитливо дивилася то на маму, то на сестру. Марина знала, що її батьки живуть душею. Мама завжди робить так, як вважатиме за потрібне батько. Він же ж чудовий – добрий, сильний, мудрий. Справжній глава сім’ї. Його слово завжди було законом для дружини та Марини.

Дарина Володимирівна подивилася на молодшу доньку і слухняно попленталася за нею на кухню.

Марина налила всім чаю і пішла кликати Ніну. Та, як і раніше, сиділа в кріслі, закинувши ногу на ногу і бездумно дивлячись перед собою.

– Ніно, я тобі чаю налила, – посміхнулася Марина. – Ходімо.

Секунду подумавши, жінка встала і пішла за дівчинкою.

У сестер була велика різниця у віці. Марина народилася, коли Ніні було вже вісімнадцять. Тому дівчатка були особливо близькі. Чим старша ставала Ніна, тим більше вона віддалялася від сім’ї. А після того, як сім років тому одружилася, старша дочка взагалі забула про рідних.

Шістнадцятирічній Марині було зовсім незрозуміло, що не поділили мама й Ніна, вони ж так рідко бачилися! Та й телефоном розмовляли не частіше, аніж раз на два–три місяці. У них просто не могло виникнути приводу для сварки!

Надвечір повернувся з роботи батько. Він швидко зрозумів, що в будинку обстановка розпалена до краю. Похмуро глянув на Ніну:

– Ходімо в кімнау, поговоримо.

Батько з Ніною закрилися і більше години про щось розмовляли. Як не намагалася Марина почути хоч щось, але в неї нічого й не вийшло. Нарешті двері відчинилися. Ніна переможно подивилася на матір:

– Ми з татом вирішили питання. Тепер ви обговорите його між собою. Я сьогодні переночую в готелі, а завтра прийду по остаточне рішення.

Ніна пішла. Батько, мама та Марина сіли за стіл на кухні.

Батько винувато дивився на дружину та доньку. Таким розгубленим Марина його не бачила жодного разу в житті.

– Значить так, любі мої, ми продаємо нашу квартиру. Нині дуже потрібні гроші, – сказав він.

Дарина Володимирівна взялася за серце.

– Даринко, не хвилюйся, – погладив її по руці чоловік. – Переїдемо в гуртожиток. Ми поки з Ніною розмовляли, я подзвонив начальству. Пояснив, що ситуація безвихідна. Мені пообіцяли гуртожиток. Дві просторі кімнати. Там, звичайно, доведеться робити ремонт. Але нічого, я все зроблю, допоможуть друзі. Меблі звідси заберемо. Все буде гаразд.

– Тату, а чому ми маємо віддати гроші Ніні? У неї в сім’ї щось трапилося? – запитала Марина.

– Так, доню, у Ніни проблеми.

Вечір пройшов у повній тиші. Ніхто не вмикав телевізор, не розмовляв телефоном і не ліз в інтернет. Всі були незвично тихими й сумними. Спати лягли рано. Марині не спалося.

Вона відчувала, що відбувається щось серйозне, і дуже хотіла зрозуміти, що сталося. Була певна, що від неї щось приховують. Почула, як на кухні брязнув посуд. Схоже, це мати знову взяла ліки…

Марина продовжувала прислухатися. Їй здалося, що батьки розмовляють за дверима своєї спальні. Вона тихо підійшла до зачинених дверей і прислухалася.

– Даринко, ти зрозумій! – тихо говорив батько мамі. – У нас тільки два виходи зі становища: ми можемо або все чесно розповісти Марині, або, як і раніше, тримати язик за зубами. Але ж ти не хочеш відкривати їй правду. Значить, залишається тільки одне: зберегти все в таємниці й виконувати всі побажання Ніни.

– Сергію, та як же ти не розумієш? Ніна не зупиниться! – відповіла мама. – Вона візьме гроші за квартиру! А де гарантії, що за місяць чи пів року вона не прийде знову? Ти що, свою дочку не знаєш?

– Ось тому я за те, щоби все розповісти Марині. Зважся, Даринко! – тихо і наполегливо сказав батько.

– Сергію, правду вона не витримає. Вона ж впевнена, що має порядних, добрих, шанованих батьків. Ти можеш уявити, що з нею буде, коли вона дізнається всю правду!?

– Тоді готуємось до переїзду в гуртожиток, – підбив підсумок розмови батько.

Батьки замовкли, а Марина навшпиньки пішла до своєї кімнати. Вона лежала в ліжку і напружено думала: що такого могли зробити її мама і тато, що тепер вони бояться, що правду не витримає їхня молодша дочка.

Марина склала все, що дізналася сьогодні, і зрозуміла, що Ніна вимагає з батьків. Мабуть, вона казала їм розкрити якусь непривабливу таємницю про них, якщо їй не дадуть купу грошей.

Марина перебирала в голові все, що могли зробити батьки, і в чому тепер бояться їй зізнатися…

Марина перебрала в голові безліч варіантів, але жоден з них не обізвався в її душі. Вона зрозуміла, що навіть якщо її батьки й зробили щось моторошне, це було дуже давно і вже неважливо. Принаймні, своєї думки про улюблену маму й тата вона не змінить, навіть якщо дізнається про них щось дуже погане.

Дівчинці стало шкода батьків. Подумала, що вони зараз не сплять, а все переживають, вирішують, що робити далі. Марині захотілося негайно заспокоїти їх і сказати, що їй немає жодного діла до їхнього минулого! Вона встала і рішуче відкрила двері у батьківську спальню.

Мама й батько не спали. Вони здивовано глянули на дівчинку. А Марина одразу зізналася:

– Я чула все, про що ви говорили! Я знаю, що Ніна вимагає з вас, хоче відкрити мені якусь таємницю, якщо ви не заплатите їй за мовчання! Але я хочу, щоб ви знали, що я вас обох дуже люблю і мені не має значення, що ви зробили раніше. Я вас не засуджуватиму. Це було давно і вже неважливо! Принаймні для мене!

Батьки розгублено дивилися на доньку.

– Марино, та як ти могла подумати, що ми з татом щось погане зробили! – образилася мама. – І в думках ніколи не було!

– Ну, тим більше, мамо, ну що за таємниці можуть бути? – Марина посміхнулася і сіла на ліжко поряд із мамою. – Значить, не треба продавати квартиру. Якщо у Ніни проблеми, давайте віддамо їй гроші, які ми маємо. А квартиру чіпати не будемо.

Батьки перезирнулися. По їхніх обличчях дівчинка зрозуміла, що вони не сказали їй найголовнішого. Марина не звикла зупинятися на півдорозі. Вона строго подивилась на маму:

– Я чула, що тато хоче розповісти мені правду. А ти – не хочеш. Мамо, я готова до будь–якої правди. Отже, думаю, ви повинні мені все розповісти! Мені скоро сімнадцять, я вже доросла, і маю право знати, що відбувається у моїй родині.

– Я згоден, з тобою, дочко, – сказав батько. – Ось хай мама скаже.

Дарина Володимирівна побіліла. Приречено подивилася на чоловіка:

– Ходімо всі на кухню. Там хоч ліки під рукою, – жінка важко встала з ліжка.

Усі троє перебралися на кухню. Сіли за стіл. Марина заздалегідь поклала перед мамою її пігулки й поставила склянку води. Розуміла, що розмова буде дуже непростою.

– Ну давайте! – нетерпляче сказала дівчинка, бачачи, що батько з мамою не наважуються заговорити.

– Тут така справа, дочко, – збентежено почав батько. – Ти ж знаєш, чоловік Ніни працює на будові. Будує котеджі. Їхній організації цього місяця виповнюється десять років. Нещодавно працівникам оголосили, що всі, хто працює із самого заснування компанії, і у кого в сім’ї троє дітей, отримають від власника на десятиліття подарунок – готовий котедж. Там тільки оздоблення треба буде самим зробити.

– Але ж у Ніни двоє малюків. – здивувалася Марина. – Чи вона що, вагітна? І тому вони хочуть взяти котедж, а вони не мають грошей на оздоблення? Так ось навіщо вона хоче продати нашу квартиру! Я вгадала?

– Ні, сонечко. – сказав батько. – Ніна приїхала до нас зовсім не за грішми.

– А навіщо ж тоді? – Марина знову нічого не розуміла.

– За тобою, Мариночко, – сказав батько. – Їй потрібна третя дитина, ось вона і хоче тебе у нас забрати.

Марина засміялася:

– Яка нісенітниця! І ви через це засмучуєтеся!?

– Марино, Ніна тобі не сестра, вона – твоя мама, – тихо сказала Дарина Володимирівна.

Марина оторопіла:

– Що? – віл несподіванки втративши голос, тихо запитала Марина. – Що ти сказала, мамо?

– Ти, здається, хотіла правду? – твердим голосом сказав батько. – Прийми її так само мужньо, як колись ми її прийняли.

Марина зрозуміла, що зараз вона почує найважливіше. І не помилилась.

– Ніна росла бідною, – почав розповідати батько. – Навчалася погано, нас не слухалася. З п’ятнадцяти років уже почала ночувати не зрозуміло де. А в сімнадцять школу закінчила. Вступила в кулінарний коледж у місті. Ми їй гроші надсилали. А якось ідемо з ринку, а назустріч її подружка. Вітає нас, каже, що ми стали дідусем і бабусею.

Батько сумно зітхнув. Подивився на дружину:

– Розкажи, як ми Мариночку шукали, – попросив він.

– А що тут розповідати? – зітхнула мати. – Як дізналися ми про онуку, одразу до міста поїхали і знайшли Ніну. Та тільки брехала вона нам: нікуди вона не вступила, ніде не вчилася, жила з подружкою якоюсь у її квартирі. Але дитини з ними не було, Ніна сказала, що вона їй не потрібна, у пологовому будинку залишила. Ми знайшли тебе. Тест ДНК зробили, почали збирати документи, а коли тобі півтора місяці було, то нам тебе віддали.

Тут до розмови підключився батько:

– Ми одразу вирішили, що удочеряти тебе не будемо. Опікунство оформимо. Жили ми тоді у гуртожитку у селищі міського типу. Там із житлом були великі проблеми.

Думали, якщо свого житла ніколи не дочекаємось, то хоч ти отримаєш квартиру від держави, коли тобі вісімнадцять виповниться. Не хотіли ми, щоб люди знали, що тебе батьки покинули, тому подумали–подумали, і коли тобі рік виповнився, поїхали до іншого міста. І всі завжди вважали, що ти – наша рідна донька. Тобі було майже десять років, коли мені на роботі цю квартиру дали.

***

Наступного ранку батько пішов на роботу. Дарина Володимирівна поралася на кухні. Пів року тому їй виповнилося п’ятдесят п’ять і вона вже була на пенсії.

Близько десятої прийшла Ніна. Пройшла в кімнату, сіла у крісло. Дарина Володимирівна збиралася їй сказати, що вони після сімейної ради вирішили не продавати квартиру. Але вона не встигла відкрити рота, як поруч з нею опинилася Марина. Вона була дуже похмурою. Подивилася на матір і строго сказала:

– Мамо, йди на кухню! І щільно зачини за собою двері! Мені з Ніною треба поговорити!

Вона мала такий рішучий вигляд, що мати не могла заперечити. Їй стало ніяково, але вона розуміла, що Мариночці є що сказати… Ніні.

Коли двері за матір’ю зачинилися, дівчинка обернулася до жінки, яка сиділа в кріслі. Ніна з цікавістю чекала, що ж буде далі.

– Скажи, – промовила Марина неприємним голосом. – А мій кревний тато не сварився до тебе!?

Ніна здивувалася. А дівчинка, підвищивши голос, продовжила:

– Мабуть, це в мені від нього! Дуже хочеться вчепитися з тобою сваритися. Ти чому віддаєш перевагу?

– Марино, прийди до тями! – Ніна напружилася, випросталася. – Що з тобою?

– Я весь час думала, чому в мене такі добрі, прекрасні батьки, а мене так і підмиває щось погане зробити? Тепер розумію, це моя важка спадковість. – Вона посміхнулася. – Ну, і чого ж ти від мене хочеш!?

Від дівчинки, що зараз стояла перед нею, Ніна нічого не хотіла. Марина її по–справжньому налякала. У неї виникло сильне бажання піти звідси. Вона сказала:

– Я зайду пізніше, коли ти заспокоїшся!

Але Марина перегородила їй вихід, ставши в дверях і широко розставивши ноги:

– Ні, моя люба! – злим, приглушеним голосом, щоб не почула мама, – сказала вона. – Ти тут не з’явишся більше ніколи! Достатньо нервів у батьків потріпала. Забудь дорогу сюди! А якщо хоч раз прийдеш, пошкодуєш! Я приїду в твоє місто і розповім твоєму чоловікові, сусідам, колегам, дітям твоїм… Усім розповім, що ти за така! Нехай усі знають!

– Ти цього не зробиш! – заявила Ніна.

– Якщо залишиш батьків у спокої, то не зроблю, – все так само тихо, – сказала Марина. – Ну а якщо ризикнеш тут з’явитися, то не ображайся. Я зумію зробити твоє життя нестерпним, якщо ти тріпатимеш нерви моїм рідним! Не сумнівайся!

– Зовсім вже! – Ніна вийшла в двері і швидко вийшла з квартири, голосно гримнувши дверима.

Тут же ж в кімнатй зайшла Дарина Володимирівна:

– Все гаразд, доню?

– Звісно, мамо! – посміхнулася Марина. – Не дарма ж я вже третій рік у театральний гурток ходжу. Думаю, у Ніни більше ніколи не з’явиться жодних дивних ідей і все у нас буде спокійно.

– А я так боялася, що ти переживатимеш, – зізналася жінка.

– Ну, що ти, мамо. Якщо я про щось і переживаю, то тільки про вас із татом. Але ви не сумнівайтеся, що я зможу вас захистити.

Дарина Володимирівна обійняла улюблену доньку і подумала, як же ж їм із чоловіком пощастило наприкінці життя…