Світлана завжди була спокійною. Не з тих, хто скаржиться. Просто робила, що треба. Працювала в шкільній їдальні, доглядала за двома дітьми, тримала господарство і рідко виходила за межі свого села на Львівщині. До певного моменту.
Світлана завжди була спокійною. Не з тих, хто скаржиться. Просто робила, що треба. Працювала в шкільній їдальні, доглядала за двома дітьми, тримала господарство і рідко виходила за межі свого села на Львівщині. До певного моменту.
Коли чоловік подався до іншої – “молода, красива, без двох дітей і проблем”, як потім казали люди – Світлана не плакала. Вона просто мовчки подивилася в дзеркало і сказала собі:
– Ти не маєш права зламатися. Діти хочуть їсти.
Зарплати в їдальні ледве вистачало на хліб і борщ. Старший син якраз зібрався вступати, а донька – на першому курсі медичного коледжу. Одного вечора вона сіла й написала на листочку: “Або Польща, або безвихідь.”
Подзвонила знайомій, яка вже працювала в Познані на фабриці. Через два тижні Світлана їхала в автобусі з важкою валізою й ще важчим серцем. Залишала хату на сестру, дітей – на Бога.
– Мамо, ти надовго? – спитала донька при прощанні.
– На трохи, доню. Треба заробити. А потім повернусь.
Польща була чужою. Від запаху в гуртожитку до мовлення по радіо. Світлана опинилась серед десятків таких самих жінок, як вона – із змученими очима й пластиковими відрами для продуктів. Працювала по 12 годин на складі: сортування, маркування, стояння на ногах.
Щовечора дзвонила дітям. Слухала, як син готується до екзаменів, як донька свариться з викладачем. І ніколи не скаржилась. Тільки казала:
– Я горджуся вами. Ви молодці.
Сльози – тільки в подушку. Під ранок.
Минув рік. Потім ще один. Вона надсилала гроші додому, купила сину ноутбук, доньці допомогла з гуртожитком. Але щось почало ламатись усередині.
Одного разу, повернувшись на свята додому, вона сіла на кухні – а там усе чуже. Діти вже мали свої звички, в хаті — нова плитка, інша фіранка. Вона почувалась ніби гість.
– Мамо, ти коли назад? – спитала донька.
– Через тиждень… Ще трохи зароблю.
— А може, вже не треба? Може, просто побудь з нами?..
Але Світлана повернулась у Польщу. Там була робота. Там були її ночі в самотній кімнаті, польська кава на акції і безіменна втома.
Одного дня на складі їй стало зле. Запаморочення, тиск, швидка. У лікарні вперше за довгий час вона розплакалась.
– Ви не робот, – сказав їй польський лікар. – Ви людина. Ви живіть, пані Свєтлано.
Ці слова щось у ній зрушили.
Після відпустки вона більше не повернулась. Зібрала речі, попрощалась з подругами і поїхала додому. Не тому, що гроші вже не були потрібні. А тому, що життя почало вимагати свого.
Вдома її зустріли з подивом. Донька вже працювала в лікарні, син мав практику після університету. Вони виросли. А вона – ніби зійшла з корабля, що довго плив.
– Мам, лишайся вдома, – сказала донька. – Ми вже самі. Тепер твоя черга просто жити.
Світлана влаштувалась у маленьку кав’ярню. Варила каву, пекла булочки, слухала історії клієнтів. Вперше за роки – не працювала “на знос”, а робила щось із любов’ю.
У неділю ходила на базар, у вівторок – на вишивку в будинок культури. Іноді ловила себе на думці, що вперше за довгий час посміхається не через силу.
Одного вечора вона сиділа з онуком на лавці біля хати. Він тримав її за руку і питав:
– А ти ким була, бабусю?
– Я? Я була заробітчанкою. Але тепер – твоя бабуся. І цього мені досить.
Іноді жінки їдуть, щоб врятувати сім’ю. Працюють уночі, живуть без обіймів і сплять по 4 години. Але не забувайте: вони – не лише “заробітчанки”. Вони – мами, сестри, жінки, які хочуть жити, а не лише виживати. І кожна з них заслуговує на час, коли вже можна просто бути вдома. Просто бути щасливою.