Так, дивись, – звернувся до Лесі новоспечений чоловік. – Це квитанції за квартиру. Світло, вода та опалення. Ще за сміття доводиться платити також. Загальна сума 4200 гривень. Отже, з тебе 2100. – Як 2100? Це ж твоя квартира, я ж до неї жодного права не маю, – розгублено мовила дружина, адже не про такий медовий місяць мріяла. – Але ж ти тут житимеш, – відповів Петро

У день, коли Леся зустріла Петра, вона не могла й уявити, що цей випадковий погляд на жвавій набережній стане переломним моментом у її житті.

Від того самого моменту, коли їхні очі зустрілися на мить, а потім він, усміхнений і впевнений, підійшов до неї, щось змінилося.

Вона була переконана, що це було те саме щастя, яке вона шукала. Вона була готова віддати все за цей момент, і не помічала, як надзвичайно легко могла потрапити у вир власних ілюзій.

У віці двадцяти двох років Леся, мила та життєрадісна дівчина, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — Петром.

Це сталося на жвавій набережній, де Леся прогулювалася зі своїми подругами, насолоджуючись теплим літнім днем. Її увагу одразу привернула галаслива компанія неподалік, а особливо – високий, усміхнений брюнет, який був душею цієї компанії.

Леся не могла від нього відвести погляду, подумки мріючи: “Ось би мені такого чоловіка!”

Замилувавшись, вона й не помітила, як Петро також помітив її погляд, і вже за хвилину він підійшов до них, щоб познайомитися.

Їхні стосунки розвивалися дуже швидко. З Петром лесі було надзвичайно цікаво, адже він був чудовим оповідачем, справжнім майстром оповідання. Він мав незліченну кількість захопливих історій зі своїх численних подорожей.

Виявилося, що за своє життя Петро побував у багатьох країнах і навіть мав досвід офіційного шлюбу.

Остання новина, правду кажучи, зовсім не викликала в Лесі особливого захоплення, але з іншого боку, йому вже було тридцять два роки, і було б наївно сподіватися, що такий розумний чоловік довго залишався б без пари.

— А діти також є? — обережно якось наважилася запитати Леся, подумки молячись, щоб Петро відповів негативно. На той час вона вже була закохана в нього і мріяла разом з ним будувати своє життя.

— Ні, що ти таке кажеш, — посміхнувся Петро. — Колишня дружина виявилася зовсім не такою, якою здавалася до весілля. Насправді вона була дуже дріб’язковою і не хотіла працювати, постійно думала лише про гроші, лише мова у неї про них була, а ще – зовсім не дбала про дім. Ти ж не така?

Леся похитала головою.

“Що за питання!” – подумала про себе вона. “Ну, звісно, я не така”.

Леся працювала менеджером з продажу в хорошій компанії, щомісяця отримувала гідну зарплату, самостійно орендувала квартиру і була абсолютно незалежною ні від кого.

“Напевно, колишня дружина була неробою, яка хотіла сидіти на забезпеченні лише свого чоловіка”, – вирішила Леся.

Через пів року Петро освідчився Лесі. Пропозицію він зробив у парку, там якраз були салюти того дня, все світилося та сяяло, було дуже гарно, подарувавши каблучку та величезний букет квітів.

Леся була на сьомому небі від щастя – її мрія збулася, і зовсім скоро вона носитиме красиве прізвище – Набережна.

— Тільки у мене одна умова для нашої сім’ї, — додав до всього Петро, піднімаючись з коліна. — Бюджет вестимемо спільний і однаково вкладатимемося в загальний сімейний бюджет. Не хочу, щоб ти стала утриманкою, як перша дружина, це глухий кут стосунків сімейної пари.

— Так-так, звичайно. Як скажеш, — радісно погодилася Леся.

У той момент вона була готова погодитися на все, аби лише отримати штамп у паспорті і рухатися до свого світлого омріяного майбутнього.

Весілля відсвяткували скромно, запросивши лише найближчих друзів та родичів. Урочистість повністю оплатили батьки, тож молодятам залишалося лише вирішити питання з медовим місяцем та тим, де жити після нього.

Життя своє сімейне вирішили розпочати у двокімнатній квартирі Петра. Великі світлі кімнати та свіженький ремонт – здавалося, квартира чекає на нову свою господиню, яка налагодить тут побут і створить затишок.

— Так, дивись, — показав своїй дружині новоспечений чоловік. — Це квитанції за квартиру, за всю оплату, що нараховують по ній. Світло, вода та опалення. Ще за сміття доводиться платити також. Загальна сума 4200 гривень. Отже, з тебе 2100 гривень.

— В сенсі? — не зрозуміла Леся.

— У прямому. Спільний сімейний бюджет, все порівну – не пам’ятаєш ми з тобою говорили?

— Я думала, маються на увазі великі покупки якісь, — протягнула Леся.

Сума була, звісно, вже й не такою невеликою і не викликала труднощів, але сам факт.

Вона вирішила прояснити ситуацію.

— Квартира ж твоя, вона належить лише тобі, я на неї не претендую. Чому я повинна платити?

— Тому що ти тут живеш теж! — повідомив Петро. — Ми ж обговорили все заздалегідь.

— Гаразд-гаразд, — замахала руками Леся, бачачи, як Петро починає дратуватися.

Так і повелося. Усі походи до магазину обов’язково ділилися порівну. Навіть якщо Леся купувала щось сама, їй слід було зберегти чек і показати чоловікові.

Обов’язковим доповненням до чеків була, так звана, книга звітів, куди записувалися всі покупки аж до батарейок в пульт телевізора.

Спочатку, зрозуміло, що Лесі було складно з такою дисципліною, але потім вона вже якось звикла до цього. Тим паче, що Петро не просив звіту, якщо вона купувала щось зайве.

Ситуація кардинально змінилася, коли Леся дізналася, що чекає дитину.

Весь час їй було недобре і вона була змушена звільнитися з роботи – директор не мав наміру закривати очі на працівницю, яка зовсім не може робити ніяку роботу.

Згодом у них з’явилася донечка Софійка.

Петро був щасливий, і з нагоди народження доньки він подарував дружині дорогу каблучку та величезний букет троянд.

— Раніше у мене була одна красуня на цілий світ, а тепер цілих дві, — хвалився він родичам та знайомим, а Леся була рада бачити таку реакцію чоловіка, поруч з ним була щаслива й вона.

Але незабаром настали суворі будні.

Донечка виявилася неспокійною і весь час плакала, ледь Леся спускала її з рук. Навіть спала маленька Софія лише біля мами матері і не дозволяла їй поворухнутися, одразу починаючи плакати.

Молода мати була дуже втомлена, адже ніхто не попереджав, що материнство виглядає саме так. Тепер вона майже зовсім занедбала побут, готуючи чоловікові на вечерю часто лише магазинні пельмені, і зовсім занедбала турботу про себе, їй просто ні до того було.

— Вона мені навіть голову не дає вимити, я маю постійно біля неї сидіти, на себе часу немає, — скаржилася Леся чоловікові, сподіваючись отримати підтримку. — Посидь з нею, я хоча б у душ сходжу.

— Лесю, ти чого? Я, взагалі ж лише ось з роботи прийшов, втомився дуже, ти ж не зрозумієш цього. Якось інші справляються мами, і ти справляйся обов’язково, — знизував плечима Петро. — Ти хоч би вдома прибралася, друзів соромно запросити до нас.

Леся відчувала докори сумління через те, що не встигає прибирати і готувати обід із трьох страв, як раніше звик її чоловік.

Але найсумніше – ті виплати, які вона отримала при виході в декрет, стали добігати кінця.

А Петро зовсім не робив знижку на те, що Леся займається дитиною, і так само просив у неї вносити рівно половину за продукти харчування та комуналку.

— У мене немає грошей, я ж поки що не працюю, — потупивши погляд, одного чудового дня відповіла Леся на питання чоловіка про її внесок в сімейний бюджет, про який вони домовилися колись.

— Це не привід усуватися від сімейних витрат, — незадоволено зауважив Петро. — Працюй з дому, багато хто так робить. Ми ж з тобою про все домовлялися. Ти зараз як Світлана, моя перша дружина. Теж не слідкуєш за собою, не прибираєшся вдома і не працюєш. Ти так і до розлучення можеш довести.

Лесі було неприємно слухати такі зауваження.

Чому він так несправедливий до неї? Адже вона намагається все робити для сім’ї, спить лише по п’ять годин на добу, і все одно не може розділитися між дитиною та колишніми справами.

— Коротше, думай сама про все. А я завтра їду в Одесу у відпустку. Не хотів тобі говорити, щоб не засмучувати, — як ні в чому не бувало продовжив Петро.

— Я теж хочу у відпустку з тобою, — прошепотіла Леся, ледве стримуючи сльози.

Вона розуміла, що питання вже вирішене, чоловік думки не змінить, та й оплачено, напевне, вже все, але легше від цього не стало.

— Зрозуміла справа. Але у тебе ж немає грошей, тому ось тобі мотивація, щоб знайти заробіток з дому. Деякі торти печуть, пряники там якісь, вишивають чи шиють. Не дякуй за ідею, — посміхнувся трохи Петро. — Поки я в Одесі, постарайся щось придумати. А то доведеться мені нову дружину шукати.

Більше всього Лесі зараз хотілося заплакати. Але замість цього вона натягнуто посміхнулася і пішла збирати для чоловіка валізу у відпустку.

— Він що, зовсім совість втратив? — піднявши брови, запитала Дарина, найкраща подруга Лесі. — Звалив на тебе і побут, і дитину. А сам поїхав відпочивати і ще гроші з тебе просить якісь.

— У нього просто досвід з першою дружиною був такий, тому він думає, що й мені від нього потрібні лише гроші, — почала виправдовувати чоловіка Леся.

— Та яка різниця! У нього там дитини не було, а тут є. Він на себе приміряти життя молодої матері не пробував? Якщо, скажімо, сам занедужає або роботу втратить. Ти що, їсти йому не будеш давати, якщо він залишиться без зарплати?

— Не знаю навіть, що сказати, для мене самої не зрозуміло це все, — знизала плечима Леся. — Я про це не думала.

— Коротше! Є робота хороша деспетчером на фірмі одній. Можна з дому буде працювати. Я за тебе слово замовлю, знайдемо тобі роботу, все добре у тебе буде, не хвилюйся лише, — рішуче встала з-за столу Дарина. — А ти подумай, що далі з цим чоловіком робити.

Леся й сама відчувала – так жити вона більше не може, поїздка Петра у відпустку стала останньою краплею її надії на краще сімейне життя.

І хоча часом вона буквально засинала стоячи, без зволікань взялася в нову роботу.

Маленькій Софійці було майже дев’ять місяців, коли Леся вперше запросила додому няню.

І хоча це рішення вона прийняла на свій сумнів і ризик, Софія одразу ж визнала в Людмилі Михайлівні свою людину.

— Хороша дівчинка, — посміхнулася літня няня, з розчуленням дивлячись на крихітку. — Ви не хвилюйтеся дуже, у мене сорок років досвіду з дітьми. Ми поки з Софією погуляємо, а ви попрацюйте.

Так і повелося. Няня приходила майже щодня, і в цей час Леся сиділа за комп’ютером і працювала.

Більше всього Леся боялася реакції чоловіка – що він скаже, дізнавшись, що з його донькою сидить чужа людина? Але, на диво, він прийняв цю новину дуже спокійно, навіть зрадів, що дружина на себе тепер зароблятиме.

— Бачиш, як тебе мотивує роздільний бюджет. Розвиваєшся, роботу знайшла, лише рухаєшся до злету. Не те що деякі лінивими стають у декреті, — весело зауважив Петро. — До речі, пора комуналку платити.

Але Леся не почувалася так спокійно, як чоловік.

Вона, в глибині душі, відчувала почуття провини щодо своєї доньки.

Людмила Михайлівна точно прочитала її думки, і в одну із зустрічей почала заспокоювати молоду матір. Вона явно не очікувала, що Леся розплачеться від звичайних чергових слів підтримки.

— Ви мене, звичайно, вибачте, що лізу не в свою справу. Але я мислю з огляду своїх немолодих років. Навіщо потрібен чоловік, якщо не може утримувати дружину, коли вона щойно стала матір’ю, і свою дитину? — здивувалася Людмила Михайлівна, коли Леся розповіла їй про складну ситуацію в своїй родині. — І якщо б справді не міг! А то виходить, просто принципово цього не робить, мовляв, щоб ви гроші заробляли самі.

— Е-е-е. Не знаю, — вперше чесно відповіла Леся.

Вона й справді вже не знала, що відчуває вже зараз до свого чоловіка. На зміну закоханості, коли вона дивилася Петрові в очі і приймала все, що він пропонував, прийшла байдужість і смуток лише.

Смуток не відповідати очікуванням чоловіка, страх залишитися без засобів до існування, що він може попросити її з квартири, якщо вона не зможе вносити свою лепту в комунальні платежі.

Ну і, звичайно, була образа за те, що чоловік міг поїхати один відпочивати або гуляти з друзями лише тому, що в Лесі не було грошей.

І Леся, нарешті, дозріла для кардинальних змін.

Зароблених грошей вистачило, щоб на пару місяців оплатити кімнату в гуртожитку, і тому, зібравши нехитрі пожитки та прихопивши доньку, Леся пішла від чоловіка, коли той в черговий раз поїхав на відпочинок з друзями.

Дивно, але після переїзду вона змогла приділяти більше часу роботі, адже їй не потрібно було готувати обід із трьох страв і прибирати цілу квартиру після всіх.

Людмила Михайлівна була поряд, коли потрібно було, і завжди допомагала з Софією. Коли малечі виповнився рік, Леся віддала її в садочок і змогла зітхнути з полегшенням.

Вона продовжувала працювати на віддаленні, але тепер іноді приїжджала в офіс за додатковою роботою і зарекомендувала себе дуже сумлінним співробітником.

А що ж Петро? Спочатку він намагався з’ясувати стосунки, часто телефонував, бігав до неї, просив повернутися в сім’ю, але коли зрозумів, що причина, з якої Леся пішла від нього – гроші, то став недобре про неї говорити родичам усім.

— Вона корислива людина, що з неї взяти. Готова на всьому готовому жити лише, — пояснював чоловік спільним знайомим. — Хіба з такою можна будувати гарну сім’ю?

Леся ж, незважаючи на гіркий досвід, відчувала справжнє полегшення. Вона нарешті знайшла свою свободу та незалежність, усвідомивши, що справжня цінність полягає не в матеріальних благах, а у взаємоповазі, підтримці та любові.

Її донька росла щасливою та оточеною турботою, а Леся будувала своє життя з нуля, спираючись лише на власні сили та віру в себе.

Вона зрозуміла, що ніякі “умови” не варті її особистого щастя та благополуччя її дитини.

Життя, в якому кожен крок вимірюється фінансовим внеском, а підтримка замінюється звинуваченнями, не може бути повноцінним.

Леся знайшла внутрішню гармонію, працюючи і розвиваючись, знаходячи час для себе і, головне, для своєї улюбленої донечки. Вона стала прикладом для багатьох, хто опинився в подібній ситуації, доводячи, що вихід є завжди, і він часто полягає у рішучості змінити своє життя на краще.

Тепер Леся сиділа в маленькій кімнаті гуртожитку, поруч з усміхненою Софією, що безтурботно гралася з іграшкою.

Відчуття полегшення охоплювало її, коли вона нарешті усвідомила, що не має потреби більше шукати чоловіка для того, щоб бути щасливою. Вона сама була достатньою. Всі ці роки, витрачені на пошук любові, на компроміси, виявилися не такими вже й потрібними.

Тепер вона могла з гордістю дивитися на себе в дзеркало, знаючи, що її рішення стало кроком до справжньої свободи.

“Можливо, я й не віднайду того ідеального чоловіка, з яким будуватиму казку, але я точно буду щасливою, спостерігаючи, як моя маленька принцеса росте. І цього вже достатньо.”

Леся змогла розпочати новий етап. І хоча її шлях був тернистим, вона відчула, що кожен її крок був її власним вибором.

Та подруги й досі переконують її повернутися до чоловіка, мовляв, жінці дуже важко зараз одній, ціни високі, кімната в гуртожитку з малою дитиною – теж не для щасливого життя.

Звісно, іноді лесі дуже важко усвідомлювати, що їй немає на кого покластися, буває й позичає гроші на хліб.

Але хіба варто повертатися до такого чоловіка?