— А ти точно мене не знаєш? — запитала вона, коли Кама вийшла по воду. — У тебе дуже знайоме обличчя. Я затримала дихання. — Я… колись заходила в одне кафе, де ви з дочкою сиділи. Можливо, звідти. — Можливо, — сказала вона, не відводячи очей. — Але знаєш, я люблю правду більше, ніж ввічливість. Якщо ти — це та, про кого я думаю… просто будь доброю до Ками. Вона вийшла з кімнати, залишивши мене зі столом, чаєм і запитаннями.

— Щоб через три дні тебе і всіх твоїх речей не було в моїй квартирі! — гримнула, наче блискавиця пройшла по моєму тілу, хазяйка, й різко грюкнула дверима.

Я стояла посеред кухні, тримаючи чашку з недопитим чаєм, і мені здавалося, що щойно хтось вимкнув світло в усьому моєму житті. Мовчки. Без попередження.

Три дні. Три.

А в гаманці — 74 гривні, чек із супермаркету і проїзний, який вже не знадобиться. Бо роботи теж більше нема.

“Починай усе з чистого аркуша”, — казала я собі два тижні тому, коли переїжджала з речами в кількох торбах.

“Це твоя свобода. Твій шанс”.

Чорт забирай. Я тоді ще вірила у свободу.

Я сіла на підвіконня. Місто було теплим і гучним. Люди поспішали. Хтось щось святкував на лавці, хтось вигулював собаку, а я вигулювала свою поразку.

Телефон вібрував.

Це була Кама (Каміла).

«Ще скажи, що ти лежиш і нічого не їси третій день», — писала вона.

«Або що сидиш на підвіконні і драматично дивишся вдалечінь».

Я усміхнулась. Вперше за кілька годин.

Вона завжди знала, куди влучити.

“Мене виселяють, — написала я. — Через три дні.”

Пауза. І потім — дзвінок.

— Я вже в штанях і з карткою. Їду. Скажи, тільки скажи, що є хоч щось їстівне в тебе, бо якщо знову одні макарони — я тебе викреслю з життя.

— Тепер і житло в нас об’єднається… — буркнула я.

— Ну і чудово, — відповіла вона. — Може, це знак? Драматична розв’язка стає комедією. Ми знімемо квартиру і назвемо її “Ковчег після потопу”.

Через пів години вона вже біля у мене.

— У тебе навіть чайника нормального нема, — заявила Кама, роздивляючись мою кухню з виглядом ріелторки, яка шкодує про кожну витрачену хвилину.

— У тебе навіть шкарпетки різні, — відповіла я, вказавши на її ноги.

— Це модно. Асорті. Я стильна бідність, а ти — безстильна розруха, — зітхнула вона й рішуче поставила пакет попкорну в мікрохвильовку. — Але ми тебе врятуємо.

Попкорн весело затріщав. Весь цей шум здавався дивно терапевтичним — ніби хтось виводив мене із прострації. Я сіла на підлогу, спираючись на кухонну шафку, й відчула, як втома повільно стікає в пальці.

— То що? Справді сказали — три дні?

— Три. Як три кулі — прямо в лоб.

— Слухай, а може… ну, коротше, я ж можу сказати батькам, щоб ти переїхала до мене. Офіційно. І в нас буде та сама квартира, яка вічно здається в оголошеннях, але ніхто її не хоче. Там ще старе дзеркало, як у фільмі жахів, і диван, у якого депресія.

— А ще щурі?

— Це не щурі, а колорит. Там просто атмосфера. Але ми впораємось. Ти ж зі мною.

Я нічого не сказала. Просто взяла миску з попкорном, яку вона поставила переді мною, і витріщилася на цю неймовірну істоту — Каму, мою найкращу подругу, яка за всі роки так і не стала моєю колишньою, попри те, що її брат став.

— Знаєш, — сказала я, ковтаючи тепло першого шматочка, — ти завжди приходиш тоді, коли я вже думаю, що все. Кінець. Труба. Земля пухом.

— І завжди приношу попкорн. Це терапія. А ще ми обов’язково зробимо тобі план “повернення до життя”. Тільки без тупих мотиваційних цитат, ок?

— Ок. Але тільки якщо ти не примусиш мене слухати підкасти про любов до себе.

— Обіцяю. Тільки підкасти про те, як стати злодійкою без грошей і харизми.

Ми засміялись. Нарешті. Вперше за ці дні — щиро. Попкорн закінчився, а разом із ним — і напруга.

Було темно. Але з Камою поруч усе здавалося не таким страшним.

У квартирі, що пахне попкорном і втомою, народжувалось щось нове.

Наступного дня ми поїхали на квартиру.

— Тільки одне правило, — каже Кама, розв’язуючи шарф на ходу. — Ти — не ти.

— Що?

— Ти — Ліза. Моя колега. Ми разом знімаємо квартиру. І ти не знала Артема.

— Твого брата, з яким я жила рік і якого кохала? Ага, не знала. – я закотила очі.

— О, а ще не закочуй очі так, бо мама одразу помітить. Вона вміє ловити фальш із першого ж блиму.

Ми піднімались сходами до квартири її батьків, і в кожному кроці я чула, як тіло протестує. Я не була готова до цього. До брехні. До згадок. До старих знайомих запахів.

Двері відчинились, і на порозі стояла пані Ірина — ідеальна, як завжди. Вона обійняла дочку й подивилась на мене з посмішкою, в якій було щось дуже… пильне.

— А це, мабуть, твоя… Ліза? — сказала вона, дивлячись прямо в мої очі.

— Так! — Кама різко відповіла. — Ліза. Ми разом працюємо. Вона — найкраща. І взагалі, вона сьогодні ночує в нас, бо її підвів орендодавець.

— Я бачу, — сказала пані Ірина, — що з орендою у вас в обох великі проблеми. Ходіть, я щось смачненьке приготувала.

На кухні все було на місцях.

Та сама скатертина. Та сама банка з чаєм, на якій ми колись з Артемом писали дурні послання маркером.

Той самий чайник, якому я одного разу ледве не вкоротила віку, бо він гримів, як паровоз.

— А ти точно мене не знаєш? — запитала вона, коли Кама вийшла по воду. — У тебе дуже знайоме обличчя.

Я затримала дихання.

— Я… колись заходила в одне кафе, де ви з дочкою сиділи. Можливо, звідти.

— Можливо, — сказала вона, не відводячи очей. — Але знаєш, я люблю правду більше, ніж ввічливість. Якщо ти — це та, про кого я думаю… просто будь доброю до Ками.

Вона вийшла з кімнати, залишивши мене зі столом, чаєм і запитаннями.

Ми з Камою повертались додому пішки. Я мовчала, вона жувала гумку з виглядом людини, яка уникла найгіршого.

— Ти була супер. Мама нічого не сказала, значить, не впізнала.

— Або впізнала, але зробила вигляд. Як і завжди.

— Не думай. Все добре. Все буде…

— …краще, — закінчила я.

Ми саме проходили біля кіоску з кавою, коли я почула знайомий голос.

Артем. Я його не сплуталаб ні з ким.

Він стояв метрів за п’ять. Розмовляв з кимось по телефону. Його профіль не змінився. А може, змінився — просто я перестала пам’ятати, який він був.

Мені здалося, що час зупинився. Камінь, що спав у грудях, різко прокинувся.

— Ходімо, — Кама схопила мене за руку. — Не варто. Не зараз.

Але він вже помітив.

— Серьозно? — сказав він, кидаючи погляд спершу на мене, потім на Каму.

— Ви тепер… дружите?

— А ти ще говориш зі мною? — я сама не впізнала свого голосу.

— Я не думав, що ти… настільки впадеш. Кама? Справді?

— Ой, не починай, — втрутилась вона. — Це вже не твоя справа.

— Ти не розумієш. Я захищав тебе перед батьками, я…

— …вигнав мене вночі з дому, — докінчила я. — І зламав усе, що в нас було.

Він замовк.

І тоді я відчула, що всередині мене щось стихає.

Не біль. Не образа. А очікування. Воно згасло.

Мені більше нічого не було потрібно від нього.

Я вперше дивилась на нього не як на колишнього. А як на чужого. Просто. Чоловік, з яким я колись ділила світло.

— Ходімо, — прошепотіла Кама.

І ми пішли.

— Я більше не можу, — заявила Кама, розкидавши на підлозі рекламки з квартирами. — У мене вже алергія на слово “здається”.

— Ще трохи, і я сама здам себе — в поліцію, — відказала я, ковтаючи каву з паперового стаканчика. — Ми щойно подивилися квартиру з килимом на стелі. Я вже бачила все.

— Тому я вирішила: досить.

— Що “досить”?

— Я кажу все батькам. Все. Про тебе. Про нас. Про те, що ми знімаємо разом квартиру і ти — не Ліза, а колишня Артема.

— Ти з глузду з’їхала.

— Ні. Просто, коли твоя найкраща подруга сидить на кухні й боїться дихати, бо її можуть вигнати з чужої квартири, це вже не гра. Це — життя.

Я мовчала. Вперше за багато днів не знала, що сказати.

А потім я згадала її в ту ніч, з попкорном, у моїй темній кухні.

І зрозуміла — вона вже давно говорить більше, ніж будь-хто.

Вона — говорить своїми діями.

— Добре. Але якщо вони виженуть тебе — я допоможу винести тобі речі в мішках, – вирішила я розбавити тему жартом.

— Домовились. Але якщо вони мене виженуть, я візьму собі килим із стелі — з останньої квартири.

Вони сиділи в вітальні. Тато — з газетою, мама — з чаєм. І та сама собака — пес на ім’я Граф, що більше любив телевізор, ніж людей.

Кама стояла посеред кімнати. Я — трохи позаду.

І тоді вона сказала:

— Мамо. Тату. Ми вам збрехали.

— Угу, — сказав тато. — Про що саме?

— Про Лізу. Вона — не Ліза. Вона — Мія. Колишня Артема. І моя найкраща подруга. І я не хочу більше брехати.

Мама мовчала. Граф хропів.

— Ми знімаємо квартиру разом, — додала Кама. — Бо Мію викинули з її квартири. І в неї немає зараз ні роботи, ні підтримки. І я не збираюсь залишати її.

Тиша.

І тут пані Ірина раптом встала й… пішла на кухню.

— Чого вона?.. — прошепотіла я.

— Зачекай, — сказала Кама.

Через хвилину мама повернулась із тацею. Поставила перед нами пиріг. Пиріг. З вишнями.

— Їжте, поки теплий, — сказала вона. — Я давно все знала. Просто хотіла, щоб ти сама зрозуміла, кого ти обираєш.

— Ти не зла? — Кама виглядала приголомшено.

— Я була зла. Але потім побачила, як ви пішки повертаєтесь додому, двоє. Змерзлі, смішні. І ти посміхалася.

— Так вона мені рідна! — вигукнула Кама.

— Я бачу. Тепер уже бачу. І, якщо вона рідна тобі — вона не може бути чужа нам.

У грудях щось защеміло.

Уперше за довгий час — не від болю. А від вдячності.

За те, що світ не завжди обвалюється. Іноді — просто трохи тріскає, щоб дати дорогу чомусь новому.

Пройшло кілька днів. Проблеми трохи вщухли і відпустили нас. Ми готували вечерю з Камою, тобто я готувала, а вона розказувала про сьогоднішній день.

— Тобі пише якийсь Славік, — озвалася Кама, зазираючи у мій телефон.

— Славік?.. Який ще… О! Це мій колишній колега. Ми працювали разом ще до тієї “корпоративної драми”.

Відкриваю повідомлення:

“Привіт, Міє. Не знаю, як ти, але сподіваюсь, усе не гірше, ніж у мене з ранковою кавою. Є одне дивне, але можливо, доленосне питання: моя мама шукає людину, яка б допомагала їй у побуті. Вона ще та штучка — може тебе облаяти, якщо раптом ти не вгадала з сортом куплених яблук… Але загалом — жвава, весела, самостійна бабуся, просто трохи самотня. Робота включає: сад, будинок, покупки, чай по п’ятницях. І — проживання. Зарплата, ясна річ, теж є. Як думаєш?”

Я перечитала ще раз.

І ще.

Кама вже крутилася навколо:

— Ну?! Що там?

— Мені пропонують… працювати садівником-бабусознавцем.

— Що?..

— Колишній колега. Його мама. Догляд, будинок, сад, магазин. Жити там же. І платять.

— Досить стисло, але, наче, я все зрозуміла. Він це серйозно?

— Абсолютно.

— І ти серйозно думаєш…?

— Ага.

Ми мовчки перезирнулися.

Знаєш, є моменти, коли ти не впевнений, куди все йде.

Але знаєш точно: це не те саме місце, з якого ти починав.

Через тиждень я стояла перед маленьким будинком із яблунею, що хитається над хвірткою. З вікна визирає тітонька в строкатому халаті й махає мені рушником.

— Я вже майже приготувала пиріжки, але якщо знову принесеш манго — спечу по тобі!

Я сміюся.

У моєму рюкзаку — небагато речей.

У серці — трошки більше спокою, ніж ще вчора.

А в телефоні — повідомлення від Ками:

“Не зникни там серед троянд. Я ще приїду з перевіркою!”