У селі всі знали сестер Ковальчук – Любов та Марту. Старша, Люба, вийшла заміж рано, в двадцять, народила трьох дітей і жила в тій самій батьківській хаті з чоловіком, батьками та дітьми.
У селі всі знали сестер Ковальчук – Любов та Марту. Старша, Люба, вийшла заміж рано, в двадцять, народила трьох дітей і жила в тій самій батьківській хаті з чоловіком, батьками та дітьми.
А Марта… Марта не поспішала. Завжди була тиха, акуратна, з допитливими очима. Спершу працювала в школі, потім – у магазині, а коли зарплати стало не вистачати навіть на одяг і продукти – поїхала в Польщу на заробітки.
– Ти в кого пішла така? – скривилась Люба перед від’їздом. – Мамі треба допомагати, мені з дітьми важко, а ти – туди. Зовсім без серця.
Але Марта мовчала. Бо знала: поки вона сиділа в селі, їй дорікали, що нічого не має. А коли наважилась щось змінити – знову незадоволені.
Польща зустріла її важко: чужа мова, холодна кімната в гуртожитку, робота на складі. Боліли руки, ноги, спина. Але Марта не здавалася. Кожну копійку берегла. Висилала додому мамі, бо та вже старенька, і Любі – «на дітей». Спершу так і домовлялись: «Мартуся, якось потім віддам». Але ніколи не віддала.
Роки йшли. Марта приїжджала додому на Великдень і в серпні. Привозила подарунки: пледи, косметику, одежу для племінників. Їй дякували, але ніби між іншим. Бо всі давно звикли: “Марта – без своєї родини, то має допомагати тій, що має”.
У 38 Марта зустріла Михайла. Теж із Західної України, теж заробітчанин, працював у будівельній фірмі. Спершу просто кавували. Потім – гуляли разом після зміни. Михайло не поспішав, але був надійним. І вперше Марта відчула: вона не просто тінь чи “запасна сестра”, вона – жінка.
– Я хочу заміж, – сказала вона мамі, коли приїхала восени. – Ми з Михайлом вирішили одружитись. Купили невеличкий будиночок біля Перемишля. Я туди переїжджаю.
Мати мовчала. А Любі це не сподобалося.
– Що?! Заміж?! Ти здуріла? А хто мамі допомагатиме? А мені? А хата? Думаєш, приїдеш, забереш половину і щезнеш? Не вийде!
– Любо, я тридцять вісім років жила для всіх, тільки не для себе. Ти ж маєш чоловіка, дітей, будеш тут жити. А я – хіба не заслужила щастя?
– Заслужила? А на кого залишаєш матір? Тобі легко – зібрала речі і поїхала. А ми тут горбатимось!
– Ми? Чи я одна все життя висилала гроші? – вперше в житті не стрималась Марта. – Ти хоч раз повернула? Хоч дякую щиро сказала?
Наступного дня село гуло. Люба розповіла всім, що «Марта продала хату, покинула маму і поїхала до чужого мужика». І навіть мати, затиснута між двома доньками, почала бурмотіти:
– Як же я тепер… хто буде біля мене? Марта по чужих хатах, а мені що – в Любиної невістки на побігеньках бути?
Марта плакала. Але не змінила рішення.
Михайло приїхав знайомитись. Привіз гостинці, уважно слухав матір, допоміг на подвір’ї. Але Люба навіть не вийшла з хати.
Одного вечора, перед від’їздом, Марта вийшла з мамою на лавку.
– Я не хочу тебе залишати, мамо. Але я не можу все життя бути для всіх, лише не для себе. Я теж хочу комусь варити борщ, прати сорочки, ділити хліб і ліжко з рідною людиною. Хочу жити, а не тільки віддавати.
Мати зітхнула.
– Я не проти твого щастя, доню. Просто я вже стара, а Люба… вона завжди все вирішувала.
– Але це моя доля, мамо.
Марта поїхала. Весілля зробили скромне, для своїх. Вона почала нове життя – пізно, але щиро. Зранку пили з Михайлом каву, ввечері садили квіти біля будинку. І хоча багато років втратили на самотність – жодного не шкодували.
А через пів року не стало мами. Не встигли доїхати. Люба навіть не подзвонила одразу. І коли Марта приїхала на похорон, у хаті панувала холодна мовчанка.
– Що приїхала? Хату поділити? – кинула Люба.
– Я – попрощатися з мамою. І хоч трохи попрощатись з тобою. Бо більше, мабуть, не приїду.
– І правильно. Їдь, Марто. Тобі тут ніхто не радий.
Перед від’їздом вона зайшла в комору. Там стояла стара банка з її написом: «На ремонт хати». Вона її колись залишила – на випадок. Там лежали зібрані гривні, злоті, навіть євро.
Вона взяла її, подивилася. Поклала назад. І пішла.
Минув рік. Марта не дзвонила. Не писала. Вона жила своїм життям. І лише іноді хтось із села передавав: «Люба все ж шкодує. Каже, що переборщила. Але гордість не дає першою набрати».
А Марта – просто жила. Щасливо, спокійно, зі своїм Михайлом. Без зла, без помсти. Але з чітким розумінням: жити заради чужого добра, забуваючи про себе – це не любов, це втрата.
Не всі, хто віддає, отримують назад. Але кожен має право на своє життя. Іноді найсміливіший крок – сказати «ні» тим, хто звик, що ти завжди поруч. Бо допомога – це не обов’язок, а добро з власної волі. І коли приходить час будувати своє щастя – не треба вибачатись. Треба жити.