Все буде добре — слово даю. А я слово — тримаю
Засідання міського суду пройшло буденно. Павло зрозумів, що матір позбавили батьківських прав, а його віддають до дитячого будинку або, як висловилася суддя, «тимчасово поміщають в організацію для дітей, які залишилися без піклування батьків».
Мати істерично кричала, що буде скаржитися, що відбирають у неї єдину дитину! А присутнім було ніяково дивитися на занепалу жінку, в пом’ятому, пропахлому тютюном одязі, обрюзглу від вічного пияцтва.
На цьому засідання суду закінчилося. Павло очікував такого рішення і не засмутився, тим більше, що до матері не відчував синівських почуттів, втім, як і вона до нього – материнських.
До Павла підійшла літня жінка з втомленими очима. Галина Іванівна – впізнав Павло, директор міського дитячого будинку.
— Ходімо, Павло, — сказала вона і поклала руку на його плече, — у нас тобі буде краще.
Павло різким рухом скинув руку з плеча і подивився на неї колючим, недовірливим поглядом. За десять прожитих років він вже побачив дорослих і зрозумів: чим краще вони до тебе ставляться, тим більше потім від тебе вимагатимуть.
У перший же день, після відходу вихователів, вихованці дитячого будинку з вигадкою, але без злості «прописали» новоприбулого. Пашка вирішив поки дотримуватися законів дитячого будинку .
Йому не сподобалося тут. Відбій і підйом — за розкладом, та ще й до школи ходити — обов’язково. Що добре, так це смачна, ситна їжа і теплий одяг, виданий до холодів.
Затримуватися тут він не збирався і тільки чекав зручного випадку.
Галина Іванівна, добра і чуйна до дитячого горя жінка, завідувала дитбудинком багато років. Її колишні підопічні з’їжджалися щороку в день чергового випуску дітей, підтримували, допомагали їм знайти своє місце у великому світі.
Приходили і в свята, та й просто так забігали. Загалом вважали себе старшими братами і сестрами вихованців. Багато душі і нервів було вкладено в кожного з них, але великого серця Галини Іванівни вистачало на всіх.
І ось тепер – Павло… Кілька разів вона намагалася поговорити з ним, але відчувала, що пробитися через коросту, яка роками наростала на душі цього вовченяти, буде непросто. Потрібен час.
Він пішов вночі у листопаді, поки не випав перший сніг. Крім одягу, прихопив щільний поліетиленовий пакет, в який висипав каструлю котлет, приготованих на ранок дітям, булку хліба і велику пачку чаю.
На перший час вистачить, а там можна буде відкоркувати заначку. Відкривши половинку вікна, вибрався з кухні дитячого будинку, стулку акуратно прикрив і рушив глухими вулицями — за місто.
Дійшовши до кінцевої зупинки автобуса, під тьмяним світлом ліхтаря набрав пів кишені недопалків і рушив далі — до садових ділянок. Це місце він вибрав заздалегідь, ще до суду, передбачаючи такий результат справи.
Занедбаний будиночок на краю ділянок, зарослий бур’яном і з поваленим парканом — нежилий, дурневі зрозуміло. Двері і скло — на місці.
Намагаючись бути непоміченим, приніс сюди старих ковдр, пару матраців, подушку – все це позичив в спорожнілих після літнього сезону будиночках.
Сюди ж заздалегідь переніс заначку – металеву коробку з грошима, що набрав по кишенях у маминих товаришів по чарці – поки вони спали.
Треба відсидітися тиждень, а потім – в Запоріжжя. Грошей має вистачити.
Дійшовши до місця, озирнувся. Все чисто. Обережно увійшов до будиночка. У світлі наступаючого ранку переконався – все на місці, незваних гостей не було. Виклав з пакета припаси – котлети видавали приємний аромат.
Поснідав. Захотілося на свіже повітря. Відкривши двері на вулицю, він вийшов на ґанок і присів, прикривши очі.
Раптом з бур’яну висунулася голова кішки, потім вона показалася вся. Осінній вітер розчісував шерсть на кістлявому тільці.
— Голодна? Котлети відчула? — Кішка стояла мовчки, насторожено поглядаючи на Павла. — Схоже, ти теж залишилася без піклування батьків, — Павло зареготав.
— Ну заходь, поділюся з тобою тим, що Бог послав.
Павло увійшов у будинок, кішка прослизнула за ним. Він дістав з пакета дві котлети, одну став жувати сам, іншу кинув кішці.
Та з жадібністю кинулася, але їсти не стала. Схопивши котлету, вона підійшла до дверей і приглушено нявкнула.
– Їж тут, можна, – з набитим ротом запропонував Павло, але кішка чекала. – Гаразд, іди.
Павло прочинив двері і став спостерігати за незваною гостею. Та перетнула ділянку і забралася в купу дощок, що колись були собачою будкою.
Він пішов за нею і, заглянувши в будку, навіть присвиснув — котлету, бурчачи і давлячись, поїдали два кошенята, а мама-кішка, не з’ївши ні шматочка, вилизувала їх, прикриваючи від осіннього вітру своїм худеньким тільцем.
Від побаченого у Павла чомусь защеміло в грудях.
— От би мені таку маму, — прошепотів він, рішуче забрав хвостате сімейство і попрямував до будиночка.
— Будете жити зі мною! — сказав він мамі-кішці, і вона замурчала, напевно зрозумівши сенс його слів.
Весь ранок він возився з котячою родиною, годував їх котлетами, грав з кошенятами. Кішка з вдячністю дивилася на нього, одного разу навіть підійшла, потерлася об щоку Павла, щось нявкнула і прилягла на розкладений на підлозі матрац.
Ближче до полудня Павло зрозумів, що з кішкою щось не так. Вона не вставала, носик був сухий і гарячий, а тільце часом здригалося від тремтіння.
Кошенята безтурботно спали, закутані ковдрою, а Павло няньчився з кішкою, гріючи її за пазухою. Щось розповідав їй і просив потерпіти. Кішка вдячно муркотіла і навіть лизнула його щоку, відгукуючись на турботу і ласку. Але їй ставало все гірше і гірше.
Зрозумівши, що без медичної допомоги вона не виживе, Павло забрав усі свої заощадження, загорнув кішку в ковдру і майже бігом кинувся до кінцевої зупинки автобуса. На щастя, він був на місці і рушив, ледь Павло з кішкою на руках зайшов у двері.
Ветеринарна клініка була в сусідньому кварталі з дитбудинком, але Павло вже не думав про наслідки.
«Треба врятувати маму-кішку, — міцно засіло у нього в голові, — а там – будь що буде».
Прийом йшов за записом. Але молодий лікар, окинувши поглядом Павла, чомусь посміхнувся і запросив його в приймальню поза чергою.
— Давай сюди твою страждальницю, — лікар вправно розгорнув ковдру.
Покликав на допомогу медсестру і, виставивши Павла за двері, наказав чекати. Чекати довелося хвилин тридцять. Вийшов той самий лікар і, присівши поруч з Павлом на стілець, почав розповідати:
— Твоя кішка сильно застудилася і виснажена. Ще й інфекцію підхопила. Організм ослаблений. У неї ж є кошенята?
— Так, — кивнув Павло, — двоє. Вони жили на вулиці. Вона сама не їла, все їм тягала. Вона одужає?
— Будемо лікувати, — лікар знизав плечима, — думаю, одужає.
— Лікарю, візьміть гроші, у мене більше немає, тільки вилікуйте її, — Павло простягнув лікарю свою заначку, але той м’яко відвів його руку.
— Будемо лікувати, — повторив він, — а ти приходь завтра, ні, краще сьогодні ввечері. Обговоримо з тобою її лікування. І обов’язково принеси кошенят, їх теж треба оглянути.
Ледве дочекавшись вечора, Павло дістався до клініки і дістав з-за пазухи кошенят.
— Ось вони, — Павло погладив малих і оглянув приймальню. — А де їхня мама? Вона жива?
— Не хвилюйся, все гаразд, — лікар дивився на нього серйозно, навіть суворо. — Вона поки під крапельницею, але все буде добре — слово даю. А я слово — тримаю!
Залиш кошенят і почекай в коридорі. Тільки обіцяй, що нікуди не підеш! — Він хитро поглянув на нього поверх окулярів. — Обіцяєш?
— Звичайно! — Павло навіть здивувався. — Куди я піду?
Він зачинив за собою двері і завмер у нерішучості. У коридорі, на стільці сиділа Галина Іванівна – директор дитячого будинку. Галина Іванівна з сумною посмішкою дивилася на Павла:
– Обіцяв лікарю – дотримуйся слова, – вона поплескала долонею по стільцю поруч із собою, – сідай, Павло, почекаємо разом.
— Як ви дізналися, що я тут?
Павло не дивився на співрозмовницю, було соромно, хотілося зірватися з місця і втекти, аби тільки не бачити добрих очей цієї немолодої жінки.
— Льоша, вірніше, Олексій Сергійович — ветеринарний лікар, він теж ріс у нашому дитбудинку. Був першим задирою і хуліганом і ледь не потрапив до колонії. Невже ти думаєш, що така людина не зрозуміла, що ти — наш?
— Він теж? — Павло, ошелешений цим відкриттям, витріщився на Галину Іваніну.
— Так, він теж. Завжди любив тварин, особливо кошенят. Довелося навіть дозволити йому тримати їх у дитбудинку. — Вона посміхнулася, згадавши, яким був Льоша в дитинстві.
— Після цього він дав мені слово, що забуде колишнє життя. І слово дотримав! Потім — вивчився, відслужив і ось… — вона змахнула рукою в бік кабінету, — тепер він Олексій Сергійович!
Павло мовчав і напружено думав. Він хотів висловити все, що лежало на душі. Що зараз він розуміє, що вчинив недобре, але вночі здавалося – що правильно.
Розповісти про турботливу кішку-маму, про те, як йому хотілося стати її кошеням, щоб відчути ніжність і ласку мами, чого не було в його житті. Як йому хочеться допомогти кішці тому, що вона така хороша, що і серед людей таких не буває.
Але слова комом стояли в горлі. Галина Іванівна зрозуміла, що коїться в душі хлопчика, м’яко обійняла його, притягнула до себе:
— Намерзся, Павло? Який же холод на вулиці!
І відчула, як напружилося хлопчаче тіло, ще соромлячись відгукуватися на ласку. Але короста, що вкривала душу, вже обсипалася шматками, оголюючи гаряче, добре, чуйне серце.
Павло пом’якшав і замовк, відчувши себе кошеням під захистом мами, готової захистити і вберегти його від негараздів цього не завжди справедливого світу.
— У вас все нормально? Павло? Галино Іванівно?
У дверях кабінету стояв Олексій Сергійович з кошенятами в руках, його очі за скельцями окулярів весело мружилися. Хлопчик і жінка відповіли йому посмішками, одночасно витираючи очі.
Щось перевернулося у свідомості хлопчика за ці кілька хвилин. Павло встав, поглянув на них і, ставши серйозним, твердо сказав:
— Галино Іванівно, Олексію Сергійовичу! Я теж — даю слово!