Він сидів. На пледі. Вже без коробки. Поруч – миска. Хтось залишив. Я підійшла. Він підвівся. Повільно. Зробив крок. Не стрибав, не скиглив. Просто пішов поряд. – Ходімо? І ми пішли.
Коли я вперше помітила його, стояла вогка осінь, наприкінці жовтня. Вітер вивертав парасольки, прилавки на ринку прикривали поліетиленом, продавці кутаються у куртки та ховають руки у рукави.
Я поверталася з роботи, стискаючи в пакеті два яблука та пачку сиру. Хотілося одного — додому, в тепло та тишу.
Він сидів у коробці прямо біля переходу від овочевих рядів до м’ясних наметів. Цуценя, крихітне, з безглуздо великими лапами та вухами-лопухами. Мовчки. Без скиглення, без спроби привернути увагу. Лише дивився. Прямо. Мені у вічі.
— Та нічий, — буркнула жінка у гумових чоботях. – Хтось підкинув. З ранку тут стирчить.
Я пройшла повз. Прискорила крок. Думки в голові миготіли одна за одною: не на часі, не потягну, куди його, а раптом хворий… Вирішила — забуду.
Але забути не вдалося.
Наступного дня він сидів там же. Все в тій же коробці, тільки тепер вона промокла наскрізь. Хтось кинув підстилку із газет, поставив кришку з водою. Але забрати – не наважився ніхто.
Я зупинилася на кілька секунд. Він знову дивився. Не скиглив, не ліз до мене. Лише погляд. І знову прямо.
Я знову пішла далі.
Так тривало майже тиждень.
Я вже знала, що він там буде. Ставало ритуалом — проходити повз, крадькома поглянути, відчути поштовх усередині… і знову відвернутися.
— Забери, якщо шкода, — сказала якось продавчиня риби. — Ми його підгодовуємо, звісно. Але замерзне скоро, адже щеня.
— В мене маленька квартира, робота. Я не впораюсь, — пробурмотіла я, навіть не зупинившись.
— Ну, ось так у всіх… А він чекає.
Слово «чекає» зачепило глибше, ніж решта.
Я прийшла додому, кинула торбу, налила чай. Витріщилась у вікно. Темно. Мокро. І якось пусто.
Я намагалася думати про інше, але перед очима стояли очі. Не благаючі, не жалісливі. Спокійні. Наче він уже прийняв моє право не обирати. Піти та не зважитися.
Але все одно – чекав.
Минуло два тижні.
Я перестала себе вмовляти. Просто проходила повз. Дивилася. І йшла.
Потім одного разу подумала: а що як коробка буде порожня? І що я тоді відчую?
— Не набрид тобі ще? – запитав м’ясник. — Він, схоже, саме на тебе й чекає. А ти ж щодня повз.
Я промовчала. Не знала, що відповісти. Того вечора я зателефонувала мамі:
– Мамо, пам’ятаєш, у нас Белла була. Коли ти сказала – “вона тепер своя”?
— Вона була своєю з першого дня, — усміхнулася мама. — Просто ти не одразу зрозуміла.
Я замовкла, потім видихнула:
— Тут щеня, на ринку. Давненько вже… І я все думаю…
— Якщо ти все ще його бачиш, а він тебе чекає, може, це не просто так?
Наступного дня я взяла старий домашній плед – синій, у смужку. Підійшла ближче, ніж зазвичай. Він сидів, як завжди. Став худий, але погляд — колишній.
Я постелила плед поруч:
– Привіт. Не знаю, навіщо прийшла. Просто… не змогла не прийти.
Він не стрибнув, не підійшов. Тільки трохи нахилив голову. Залишився.
– Я ще подумаю, – прошепотіла я.
Минув день. Потім ще. У суботу я вирішила: якщо він там, значить, час.
Я прокинулася рано. Довго обирала одяг. Начебто від цього залежало щось важливе. Знайшла стару шлейку Белли – навмання.
І пішла.
Він сидів. На пледі. Вже без коробки. Поруч – миска. Хтось залишив.
Я підійшла. Він підвівся. Повільно. Зробив крок. Не стрибав, не скиглив. Просто пішов поряд.
– Ходімо?
І ми пішли.
Вдома він насамперед улаштувався на тому самому пледі — в коридорі. Ні звуку. Наче чекав, що я вирішу, що з ним робити.
Я дала йому спокій. Їв він мовчки, акуратно. Пив жадібно, але стримано. На прогулянці йшов поруч, спокійно.
— Придумала ім’я? — спитала сусідка.
— Поки що ні. Він начебто сам не впевнений, що надовго.
— Може, й не треба. Сам покаже хто він.
Минуло кілька днів. Я дедалі більше до нього прислухалася.
Він прокидався, коли я вставала. Лягав біля дверей. Ніколи не гавкав. Лише дивився. Уважно. Довго.
Я одного разу прокинулася – а він сидів і дивився. Я посміхнулася:
— Перевіряєш, чи я вдома?
Він тихо поклав морду на лапи.
Спробувала різні імена: Бублик, Пілот. Все не те.
Поки не почула у кафе, як хтось крикнув:
– Артем!
Він смикнувся. Я повторила:
– Артем?
Він підійшов ближче. Облизав руку. Залишився стояти поряд.
Так і став він Артемом, або Артемоном.
З того часу з’явився голос — не гавкіт, а тихе рохкання. Звички — лягати на пальто, дивитись телевізор, гризти стару ляльку.
Він не рвався гуляти, але на вулиці нюхав кожен кущ, наче читав новини. Ніколи не тягнув повідець. Жодного разу не гавкав на дитину. Тільки одного разу на горобців.
Я також змінилася. Почала йти з роботи вчасно. Готувати. Для нас. Настала тиша. Затишок.
Мама приїхала за місяць. Подивилася, як він лежить біля ніг:
– Він не просто в тебе. Він із тобою.
Я кивнула. Зрозуміла: Він мій. А я його.
Якось я захворіла. Температура, слабкість. Він не відходив. Лежав біля ліжка. Їв, коли я їла.
Я дивилася в його очі та шепотіла:
— А я ж теж чекала. Просто не знала – кого.
Він не відповів. Тільки поклав морду на долоню.
І все. З того часу він більше не чекав біля дверей. Бо знав: я – поруч. Назавжди.
Ставте вподобайки! Якщо у вас була подібна історія, поділіться нею в коментарях.