– Поїду на рік-два. Заробимо – і вдома легше стане, – казала вона, складаючи валізу.
Коли Ганна вперше сказала: «Поїду в Польщу», Василь не заперечував. Вони жили скромно: він працював трактористом у місцевому господарстві, вона — медсестрою в ФАПі. Дві доньки росли швидко, хотілося дати їм краще майбутнє.
– Поїду на рік-два. Заробимо – і вдома легше стане, – казала вона, складаючи валізу.
Василь не перечив. Йому важко було прийняти, що жінка поїде сама, залишивши на нього господарство, дітей, але він мовчав. Бо тоді вважалося, що головне – вижити і дати дітям старт.
Рік минув швидко. Потім ще один. Ганна приїжджала додому двічі на рік – на Великдень і на Різдво. Привозила дітям подарунки, чоловікові – нову сорочку, солодощі з Польщі. Обіймала всіх, плакала вночі, а потім – знову валіза, вокзал, кордон.
– Ти не думала повертатись назовсім? – якось спитав Василь.
– Ще трохи… Треба накопичити. Щоб хоч квартиру дітям у місті купити.
І він знову мовчав. Не тому, що погоджувався, а тому, що вже не вмів сперечатись. Її рішення завжди були остаточними.
Минуло дев’ять років. Доньки виросли, вступили в університет. Жили окремо, звикли до того, що мама – десь там, а тато – тут. З Ганною вони спілкувались по відеозв’язку, а Василь усе частіше ловив себе на думці, що він – сам. Хоч формально в шлюбі, але сам.
Він годував курей, робив ремонт у старій хаті, ходив в церкву. І з кожним роком усе менше говорив. Звик до тиші. До чекання без дати.
Аж поки вона не сказала:
– Я приїжджаю. Назавжди.
– Справді? – здивувався він.
– Так. Але… Нам треба поговорити.
Ганна приїхала в червні. Гарна, підтягнута, з новим телефоном і багажем. Її очі були вже не ті – холодніші, відсторонені.
– Василю, я не хочу тебе мучити, – почала вона, не встигаючи навіть кави поставити на стіл. – Я хочу розлучення.
– Що? – тільки й спитав він.
– Ми з тобою чужі. Я жила дев’ять років сама. Ти – тут, я – там. У нас різні життя. І я не можу приїхати і вдавати, що все як було. Бо вже не так.
– Але ж ми… діти… стільки років…
– Діти виросли. І ми з тобою стали не чоловіком і дружиною, а просто знайомими. Я нічого до тебе не відчуваю. Не ображайся, але я не можу так жити – по звичці, у формальностях.
Він мовчав. І мовчав довго. Бо не знав, що сказати. Бо все, що хотів – це просто, щоб вона була поруч. Не знову на рік, не між рейсами, а по-справжньому.
– А ти когось маєш там? – спитав він тихо.
– Колись був чоловік, з яким я жила разом. Але зараз ні. І справа не в тому. Просто… я більше не твоя.
Це було як ляпас. Але Василь нічого не сказав. Устав, пішов до хліва, почав годувати свиней, ніби нічого не сталось.
Наступні дні були дивними. Вона ще жила в будинку, поки шукала квартиру в місті. Готувала їсти, прала, розмовляла з доньками. Але між ними з Василем було порожньо. Вони мовчали. Навіть сидячи в одній кімнаті.
Сусіди дивувались:
– Ваша вже зовсім повернулась?
– Назавжди, – відповідав він. Але не додавав, що – не до нього.
Через два тижні вона зібрала речі.
– Я все подала на розлучення. Тобі прийде повістка.
– Добре, – сказав він.
– Не тримай зла. Я вдячна за все, що ти зробив. Ти добрий чоловік. Просто життя розвело.
– А як же сім’я?
– Сім’я – то не завжди штамп у паспорті.
І вона пішла. Без сліз, без обіймів. Просто пішла.
Василь залишився один у великій хаті. Дівчата приїжджали зрідка, але все рідше. Усі вони вже мали інші пріоритети. А він – просто жив.
Деколи уночі прокидався й ловив себе на думці, що все ще чекає її з автобуса. Що ось зараз вона увійде з торбами, із запахом кави з Варшави, скаже: «Я вже тут».
Але вона не приходила.
Одного разу він поїхав у місто, провідав доньку. Побачив колишню дружину випадково – на зупинці. Йшла швидко, тримала в руках квіти. Його не побачила. А він і не покликав. Бо що вже казати?
Повернувся додому. Взяв старий фотоальбом. Вони там – молоді, веселі, на весіллі, з маленькими доньками. Такі щирі. І ще раз зрозумів – вони справді були сім’єю. Колись. Але життя – штука непроста: якщо довго не бути разом, серця віддаляються.
Наступного дня він поставив фото у рамку. Не для того, щоб згадувати. А щоб пробачити. І собі, і їй. Бо ні вона не зраджувала, ні він не зраджував. Просто вчасно не зупинились, не поговорили, не поставили сім’ю на перше місце.
Сім’я – це не тільки спільні діти й роки. Це спільне життя. Якщо в ньому довго нема тепла, розмов, дотику – настає тиша. А тиша між подружжям — це не спокій, а кінець, що приходить непомітно.
Не відкладайте родину «на потім». Бо потім може не бути.