– Дівчатка, хочу вам дещо розповісти. Про те, наскільки важливо бути добрим до людей. І як доброта повертається. Вона розповіла історію того дня. Про не гостинну Марію, про голодних дітей, про жінку, яка просто не пройшла повз чуже лихо.
– Маріє, ну хоч чаю дай дітям! – Олена притискала до себе молодшу дочку. – Ми з п’ятої ранку в дорозі.
Двоюрідна сестра стояла у дверях своєї квартири, загороджуючи прохід. На обличчі – маска ввічливої байдужості.
– Олено, у мене гості скоро. Ви ж на вокзал за годину?
– За дві. Потяг о дев’ятій вечора.
– Ну от, а в мене на сьому люди прийдуть. Вибач, не розраховувала.
Старша донька Олени – шестирічна Катя – смикала маму за рукав:
– Мамо, я хочу на хвилнку.
– Машо, можна хоч у туалет?
Сестра неохоче відступила убік. Олена з дітьми протиснулися до передпокою. Квартира була шикарна – євроремонт, шкіряні меблі, величезний телевізор на стіні.
– Тільки швидко, гаразд? – Маша нервово поглядала на годинник.
Поки Катя була у вбиральні, трирічна Ганна запхикала:
– Мамо, я їсти хочу.
– Потерпи, сонечко. На вокзалі купимо щось.
Маша відвернулася, вдаючи, що не чує. З кухні долинав запах смаженої курки.
– А Костю чому не взяла? – Запитала вона, щоб заповнити незручну паузу.
– Він працює. Зміну не зміг поміняти.
– Зрозуміло. Все у селі сидите?
– А де ж ще. Квартиру поки що не дають.
Маша скривилася, ніби Олена сказала щось непристойне.
З туалету вийшла Катя. Олена підхопила сумки:
– Ну, ми підемо. Дякую, що пустила.
– Та нема за що. Успішної дороги.
Двері за ними зачинилися. Олена почула, як клацнув замок.
Надворі мрячив неприємний дощ. До вокзалу – сорок хвилин автобусом. Діти промокли, доки дійшли до зупинки.
– Мамо, а чому тітка Марія нас не погодувала? – Запитала Катя.
– Зайнята вона, доню. У неї гості.
– А ми не гості?
Олена не знала, що відповісти. Колись вони з Машею були, як рідні сестри. Разом росли, секретами ділилися. А потім Марія вийшла заміж за бізнесмена, переїхала до столиці, – і стала чужою.
На вокзалі було холодно. Олена знайшла вільну лаву в залі очікування, посадила дітей.
– Сидіть тут. Я схожу, дізнаюся про потяг.
У каси стояла черга. Олена стала в кінець, дістала документи. Аня заплакала – втомилася, зголодніла. Катя намагалася її заспокоїти, але сама була на межі сліз.
– Дівчино, ви не місцева? – поряд зупинилася жінка років сорока. Повна, із добрим обличчям.
– Ні, із Хмельницької області. Додому їдемо.
– А дітки є?
– Он там, на лавці.
Жінка подивилася в той бік, насупилась:
– Господи, та вони ж мокрі зовсім! І плачуть. Що сталося?
Олена не витримала. Сльози самі покотилися по щоках:
– До сестри заїхали… думала, погодує хоч. А вона… Ми з п’ятої ранку не їли до пуття.
– Так, – жінка рішуче взяла Олену під руку. – Ходімо. Документи є? От і добре. Квитки я вам куплю, а ви поки що дітей погодуйте.
– Не треба, я сама…
– Не сперечайтеся. Мене Наталкою звуть. Я тут працюю в залізничній поліклініці. Все одно до кінця зміни стирчати.
Вона привела Олену з дітьми у службову кімнатку. Маленьку, але теплу. Чайник, мікрохвильова піч, холодильник.
– Сідайте. Нині все організуємо.
Наташа дістала з холодильника контейнери:
– Ось суп. Щоправда, вчорашній, але смачний. Котлети із гречкою. Хліб. Їжте, не соромтеся.
Діти накинулися на їжу. Олена стримувалась, щоб не заплакати від подяки.
– Дякую вам. Я не знаю, як віддячити…
– Та що ви! У самої двоє. Знаю, яке з малечею в дорозі. А сестра що? Невже не нагодувала?
Олена махнула рукою:
– Гості у неї. Ми завадили.
– Гарні гості, – пирхнула Наташа. – Гаразд, Бог їй суддя. Ви їжте, а я по квитки схожу.
Вона повернулася за п’ятнадцять хвилин. Діти вже доїдали, повеселішали й зігрілися.
– Ось нижні місця, в середині вагона. Потяг вчасно, за годину посадка.
– Скільки з мене?
– Нічого. Це мій подарунок втомленій мамі.
– Наташо, я так не можу…
– Можете. Знаєте, що? Давайте телефонами обміняємось. Будете в Києві – дзвоніть. Тепер у вас є справжня сестра.
З того дня вони зідзвонювалися регулярно. Наталка стала для Олени тією сестрою, яку вона втратила в Марії. Ділились новинами, радилися, підтримували одна одну.
За рік Наташа зізналася:
– Оленко, я не здорова. У мене невиліковна хвороба – третя стадія.
Світ Олени похитнувся. Вона рвалася до Києва, але Наташа відмовляла:
– Не треба. У тебе сім’я, діти. Я впораюся.
Але голос з кожною розмовою слабшав. А потім Наташа розповіла правду:
– У мене є дівчинка, Соня. Їй десять. Вона… вона не рідна. Племінниця. Сестри не стало, коли вона її на світ приводила, а я її за дочку взяла. Але офіційно не оформила.
– Господи, Наталко…
– Олено, якщо зі мною щось трапиться… Родичів більше немає. Соню до дитбудинку заберуть.
– Не кажи дурниць! Ти видужаєш!
Але обидві знали – чудес не буває.
Наталки не стало у лютому. Олена приїхала на похорон. Соня – худенька дівчинка з величезними очима – стояла біля труни одна. Соціальні служби готували документи для дитячого будинку.
– Поїхали до нас, – Олена обійняла дівчинку. – Ти житимеш із нами.
– А можна? – в очах Соні майнула надія.
– Звісно, можна. Ти ж дочка моєї сестри. А значить, моя племінниця.
Свекруха зустріла їх у багнети:
– Збожеволіла? Своїх двох ледве тягнемо, а ти ще чужу притягла!
– Вона не чужа, мамо,- заступився Костянтин. – Олена правильно зробила.
– У двох кімнатах у п’ятьох? Ви подумали?
Але Олена була непохитна. Соня залишиться – крапка!
Перші місяці були пеклом. Тіснота, брак грошей, притирання характерів. Катя та Аня спочатку ревнували, потім звикли. Соня намагалася бути непомітною, допомагала по дому, няньчилась із молодшими.
А потім сталося диво. Знайомий Костянтина – далекобійник Сергій – запропонував:
– У мене будинок у передмісті пустує. Матері вже немає, я там не живу. Перебирайтеся, доки квартиру не дадуть. Безплатно.
Будинок був старий, але міцний. Чотири кімнати, грубка, город. Рай після тісної квартири свекрухи.
– Тату, дивись, у нас тепер своє подвір’я! – Катя носилася ділянкою.
– І гойдалку можна повісити! – підтакувала Аня.
Соня стояла осторонь, не вірячи щастю.
– Іди сюди, – покликала її Олена. – Вибирай кімнату. Ти ж найстарша.
– Правда можна?
– Звісно. Ти тепер наша найстарша донька.
Соня кинулася Олені на шию, й заплакала:
– Тітка Наташа казала, що ви найдобріша людина на світі. Вона мала рацію.
У будинку закипіло життя. Костянтин після роботи лагодив дах, фарбував огорожу. Олена поралася з городом. Дівчатка допомагали – дружно, весело.
Сусіди дивувалися:
– Усі доньки ваші?
– Усі наші, – гордо відповів Костянтин.
За рік прийшла радість – дали квартиру. Трикімнатну, в новому будинку.
– Переїжджаємо? – Запитала Соня. У голосі – страх.
– Всі разом переїжджаємо, – обійняла її Олена. – Ми ж родина.
У новій квартирі місця вистачило для всіх. У Софії була окрема кімната, як у старшої. Аня з Катериною – в окремій.
Але вони все одно часто збиралися разом у Соні – вона розповідала молодшим казки, допомагала з уроками.
– Мамо, а можна Соня буде не названа сестра, а просто сестра? – спитала якось Катя.
– Вона й так просто сестра. Старша сестра.
– От і добре!
На випускний Соні прийшла вся родина. Вона отримала золоту медаль, вступила на бюджет до медичного.
– Буду лікарем, як тьотя Наташа, – сказала вона. – Допомагатиму людям.
Після вручення атестатів Соня підійшла до Олени:
– Мамо, можна я скажу?
– Говори, доню.
– Дякую. За все. Ви з татом дали мені сім’ю. Справжню родину.
– Це тітка Наташа нас звела. Вона знала, що ми потрібні одна одній.
Увечері, коли святкували вдома, Олена дістала стару фотографію. Вона з Наталкою на вокзалі – зробили на згадку про той перший день знайомства.
– Дівчатка, хочу вам дещо розповісти. Про те, наскільки важливо бути добрим до людей. І як доброта повертається.
Вона розповіла історію того дня. Про не гостинну Марію, про голодних дітей, про жінку, яка просто не пройшла повз чуже лихо.
– Якби не тітка Наташа, не було б нашої великої родини. Не було б Соні. Пам’ятайте – один добрий вчинок може змінити багато життів.
– Мамо, а тітка Марія? Ви спілкуєтеся? – Запитала Аня.
– Ні. Вона навіть не знає, що у вас старша сестра. І не впізнає. Тому що рідні – це не завжди кревні. Рідні – це ті, хто поряд, коли важко. Хто не пройде повз. Хто нагодує голодного й обігріє змерзлого.
Соня обійняла її:
– Як тітка Наташа?
– Як тітка Наташа. І як ми всі одне для одного.
За вікном йшов дощ – такий самий, як того дня на вокзалі. Але в хаті було тепло. Тепло великої, справжньої родини, яка почалася із простої людської участі.
І Олена знала – Наталка дивиться на них зверху і посміхається. Її доброта живе далі. У їхній сім’ї, у їхній любові один до одного.
У тому, що добро завжди повертається. Іноді – найнесподіванішим чином…