Вечеряти будеш? – запитала Ліля, коли чоловік увійшов у кухню і кинув ключі на полицю. – Не буду, – сухо відповів Андрій і пішов у ванну мити руки. – Але ж ти будеш голодний. – Та нічого, я в офісі перекусив, – відповів Андрій і втомлено потер очі, виходячи з ванної. Сказати, що Ліля засмутилася, це нічого не сказати. Їй хотілось сказати щось різке. Хотілось образитись. Вона щодня готувала, бігала між роботою і дитиною, придумувала, що б таке приготувати, щоб усім смакувало. А він навіть не пробував

– Вечеряти будеш? – запитала Ліля, коли чоловік увійшов у кухню і кинув ключі на полицю.

– Не буду, – сухо відповів Андрій і пішов у ванну мити руки.

– Але ж ти будеш голодний…

– Та нічого, я в офісі перекусив… – відповів Андрій і втомлено потер очі, виходячи з ванної.

Сказати, що Ліля засмутилася, це нічого не сказати. Їй хотілось сказати щось різке. Хотілось образитись. Вона щодня готувала, бігала між роботою і дитиною, придумувала, що б таке приготувати, щоб усім смакувало. А він навіть не пробував. Але промовчала. Знову.

Сім років разом. Трохи більше ніж «кохання», і трохи менше ніж «звичка».

Їх об’єднувала донька, побут і спільні кредити. Але десь загубились вечори з чайними розмовами, сміх над дурницями і оте особливе відчуття “ми”.

Колись усе було інакше. Вони познайомились випадково – в маршрутці. Ліля забула гаманець, а Андрій заплатив за неї. Вона тоді вся зніяковіла, а він сказав:

– Я з цього і шлюби починав.

– У вас їх багато?

– Ще жодного. Але, як бачите, старт хороший.

Це було весело, легко. Потім були прогулянки, кава на сходах, кіно увечері. Вони так сміялись, що сусіди стукали в стіни. А потім – весілля, дитина, кредити, робота, відповідальність, і… вічна втома.

Тепер Ліля частіше мовчала. Він – більше сидів у телефоні. Вони говорили, але не спілкувались. Їли, але не вечеряли разом. Жили, але трохи осторонь одне одного.

Одного дня Ліля, прокинувшись рано, відкрила шухляду з дитячими малюнками. Донька Поліна обожнювала малювати. Там був один малюнок, на якому всі троє сиділи за столом, тримаються за руки і усміхаються. Над головами написано: «Моя сімʼя».

І тоді у Лілі ніби щось всередині зламалося. Коли це в них була остання вечеря – всі разом? Коли востаннє вони просто сіли, без гаджетів, без новин, без втоми в очах, а просто як родина?

Цього ж вечора вона написала чоловікові повідомлення: «Хочу сьогодні просто повечеряти разом. Утрьох. Без телефонів і телевізора. Просто бути родиною. Згоден?»

Через кілька хвилин прийшла відповідь: «Добре. Але якщо я запізнюсь – не ображайся».

Андрій прийшов вчасно. Це вже було несподіванкою.

Стіл був накритий – просто, але з серветками, з натяком на святковість і урочистість моменту. Щаслива Полінка носила ложки і радісно повідомила:

– Тату, ми тебе чекали!

Вони сіли. І раптом виявилось, що за столом незручно мовчати.

Але Поліна врятувала ситуацію:

– А знаєте, що сьогодні в школі було?

І понеслось. Вона розповідала, сміялась, переказувала віршик, а потім запитала:

– А як ви з мамою познайомились?

Андрій і Ліля переглянулись. Обоє усміхнулись. І вперше за довгий час щиро.

З того вечора вони почали їсти разом. Не завжди, не щодня, але старалися. Сімейні вечері стали маленькою традицією. Їм знову було про що поговорити. Іноді – про дурниці, іноді – про важливе. Але головне – вони знову були разом.

Минув місяць. Якось у п’ятницю, Андрій прийшов додому з квітами. Просто так.

– Це тобі, Лілю.

– За що?

– За ті вечері. Вони повернули мені тебе.

Вона мовчки обійняла його.

А потім сталося дещо. Ліля отримала запрошення на конференцію в іншому місті. Три дні. Вперше за довгий час – одна, без дитини, без клопотів. Вона поїхала, трохи хвилюючись, як вони з Андрієм впораються.

Коли повернулась, знайшла на холодильнику записку: «Ми скучали. Чекаємо тебе на вечерю. 19.00»

Лілі було дуже приємно. Це відчуття не передати словами – вона зрозуміла, що її чекали. І от тоді вона точно знала – вони знову разом. Не тому, що все ідеально. А тому, що стараються. Щодня.

Історія проста. Без драми, без гучних зрад і буремних пристрастей. Просто життя. Таке, як у багатьох із нас.

Бо щастя не завжди в новому домі чи дорогих речах.

Іноді щастя – це просто разом вечеряти. І мати про що поговорити. Дивитись в очі, а не в екран. Слухати, а не перебивати. Пам’ятати, що сім’я – це не автоматична річ. Її треба берегти.

Хто знає, може, і вам варто сьогодні сказати: «А давай повечеряємо разом. Просто – як родина».

Поділіться цією історією — може, вона нагадає комусь про головне.