У Ганни Геннадіївни був День народження. За святковим столом зібралися гості: сестра з чоловіком, подруга Ольга, кілька сусідок. Пролунав дзвінок у двері. – Ой, це мабуть Ліля прийшла, – зраділа іменинниця і побігла відкривати. – Мамо, з днем народження! – весело сказала Ліля, як тільки зайшла в коридор, і простягла коробку, перев’язану золотистою стрічкою. – Ой, доню, навіщо витрачалася? – Ганна Геннадіївна усміхнулася, прийняла подарунок. – Мамо, перестань. Відкривай уже! – сказала Ліля. Ганна Геннадіївна розв’язала стрічку, відчинила коробку і… застигла від побаченого.
У Ганни Геннадіївни був День народження. За святковим столом зібралися гості: сестра з чоловіком, подруга Ольга, кілька сусідок. Пролунав дзвінок у двері. – Ой, це мабуть Ліля прийшла, – зраділа іменинниця і побігла відкривати. – Мамо, з днем народження! – весело сказала Ліля, як тільки зайшла в коридор, і простягла коробку, перев’язану золотистою стрічкою. – Ой, доню, навіщо витрачалася? – Ганна Геннадіївна усміхнулася, прийняла подарунок. – Мамо, перестань. Відкривай уже! – сказала Ліля. Ганна Геннадіївна розв’язала стрічку, відчинила коробку і… застигла від побаченого.
– Мамо, з днем народження! – Ліля простягла коробку, перев’язану золотистою стрічкою.
Ганна Геннадіївна усміхнулася, прийняла подарунок. У вітальні зібралися близькі – сестра з чоловіком, подруга Ольга, онук Андрійко.
– Ой, доню, навіщо витрачалася?
– Відкривай уже!
Мати розв’язала стрічку, відчинила коробку. Усередині лежала шкіряна сумка кольору гіркого шоколаду. М’яка, із золотистою фурнітурою, що пахне дорогою шкірою.
– Ліля… Це ж стільки коштує!
– Мамо, ти гідна найкращого. Я три місяці на неї збирала, від обідів відмовлялася.
Ганна Геннадіївна притиснула сумку до себе, очі заблищали від сліз.
– Дякую, рідна. Така гарна…
Ольга – мамина подруга з інститутських часів – нахилилася подивитися:
– Та це ж справжня шкіра! І фурнітура яка! Поталанило тобі з донькою.
– Так, пощастило, – кивнула іменинниця, але в очах майнуло щось дивне.
Вечір пройшов душевно. Пили чай із тортом, згадували смішні історії. Андрійко подарував бабусі гаманець власного виготовлення – криво пошитий, але з такою любов’ю.
– Це щоб у тебе гроші водилися, бабусю!
– Дякую, сонечко. Обов’язково носитиму.
Ліля поїхала додому задоволена. Нарешті змогла зробити мамі гідний подарунок. Не якусь нісенітницю, а справжню річ.
За тиждень Ліля зайшла до аптеки біля маминого будинку – купити вітаміни. Стояла у черзі, коли почула знайомий голос:
– Дівчино, а ці ліки за рецептом?
Обернулася – тітка Оля. І на плечі у неї…
Та сама сумка. Її подарунок мамі.
– Тітко Оля?
– Ліля! Яка зустріч! Як справи?
– Нормально. А це… звідки у вас сумка?
Ольга погладила шкіру, посміхнулася:
– Твоя мама подарувала. Уявляєш, яка щедра! Каже, бери, у мене багато, а тобі під пальто нема чого носити.
У вухах зашуміло. Ліля стиснула кулаки:
– Коли подарувала?
– Та днями. Я заходила чай попити, поскаржилася, що сумка порвалась. А вона взяла та віддала цю. Я відмовлялася, звісно, але Ганна наполягла.
– Ясно.
Ліля вискочила з аптеки, не дочекавшись черги. Набрала мамин номер.
– Алло, доню?
– Мамо, можна я зараз приїду?
– Звичайно! Щось сталося?
– Приїду, поговоримо.
Усю дорогу Ліля намагалася заспокоїтись. Не виходило. Три місяці заощаджувала. Від кави відмовлялася, на маршрутках заощаджувала. А мама взяла та передарувала. Як стару ганчірку.
Ганна Геннадіївна відчинила двері, посміхаючись. Але побачивши обличчя дочки, посмішка згасла.
– Ліля, що сталося?
– Мам, де сумка?
– Яка сумка?
– Яку я тобі подарувала. На День народження. Тиждень тому.
Мати почервоніла, відвела очі:
– А… вона… я її…
– Ользі віддала. Я знаю. Зустріла її в аптеці.
– Ліля, ну що ти так… У неї справді нічого не було. А в мене є інша…
– Мамо! – Ліля не витримала, вигукнула. – Я три місяці на неї збирала! Три місяці! То був мій подарунок тобі!
– Але Олі так треба було…
– А мені не треба тебе радувати? Мамо, ти хоч розумієш, як це прикро?
Ганна Геннадіївна сіла на табурет у коридорі:
– Вибач. Я не подумала. Просто звикла – якщо в когось немає, а я маю, треба поділитися.
– Але ж це був подарунок! Не просто річ! Я вибирала, приміряла, думала, яка тобі підійде!
– Вибач, – мати закрила обличчя руками. – Я така не розумна.
Ліля присіла поряд, обійняла:
– Мамо, все нормально. Просто… Не можна так. Не можна дозволяти людям користуватися твоєю добротою.
– Але ж Оля не користується. Вона – подруга.
– Яка спокійно взяла дорогу річ. Навіть не подумала, що то подарунок доньки.
– Вона не знала…
– Мамо, та вона чудово розбирається в речах! Просто звикла, що ти все віддаси.
Помовчали. Ганна Геннадіївна витерла сльози:
– І що тепер?
– Зараз піду до Ольги. Заберу сумку.
– Лілю, не треба! Це ж незручно!
– А їй було зручно брати? Все, мамо. Досить. Адресу давай.
Ольга відчинила двері, посміхаючись. Але побачивши Лілю, посмішка зблікла.
– Ліля? Ти до мене?
– Так. По сумку прийшла.
– За якою сумкою?
– Яку вам мама віддала. Моїм подарунком.
Ольга спохмурніла:
– Але ж Ганна сама запропонувала…
– Тітко Олю, давайте не будемо. Ви чудово знаєте, що мама всім все роздає. І користуєтесь цим.
– Як ти смієш!
– Смію. Сумка коштує 10 тисяч. Я на неї три місяці збирала. Якщо не повернете – заяву напишу.
– Ти що таке кажеш!
– А те і кажу. Але сумку заберу.
Ольга почервоніла, потім зблідла. Пішла до кімнати, повернулася з сумкою:
– Тримай. І передай матері – більше я до неї не прийду.
– Передам. І правильно зробите.
Ліля взяла сумку, розвернулася та пішла. Руки тремтіли, але вона це зробила. Відстояла свій подарунок.
Удома мама сиділа на кухні. Перед нею стояв гаманець Андрійка.
– Забрала? – тихо спитала вона.
– Забрала. Ось, – Ліля поклала сумку на стіл.
– Оля що сказала?
– Що більше не прийде.
– Зрозуміло, – зітхнула мати. – Може, воно й на краще.
– Мамо, ти не переймайся. Знайдуться справжні друзі.
– Знаєш, я тут подумала… Ти маєш рацію. Я все життя так все віддаю. Думаю, що творю добро. А люди просто користуються.
– Не всі. Але багато хто – так.
Ганна Геннадіївна взяла гаманець онука:
– Дивись, що я знайшла.
Відкрила – усередині, в прозорій кишені, лежав папірець. Андрійко намалював сердечко і криво написав: “Бабуся найкраща”.
– Оце – справжнє. А подарунки Ольги… Вона мені шкарпетки дарувала. Щороку шкарпетки.
Ліля засміялася:
– Практично.
– Зате твоя сумка… Я її берегтиму. І носитиму. Щодня.
– Тільки не віддавай нікому більше.
– Не віддам. Обіцяю.
Вони обійнялися. Міцно, по-справжньому.
– Пробач мені, дочко. Я справді не хотіла образити.
– Знаю, мамо. Мене теж вибач – насварилася.
– Правильно зробила. Давно час було.
Увечері пили чай. Ганна Геннадіївна все погладжувала сумку, посміхалася.
– Знаєш, а мені легше стало. Наче вантаж скинула.
– Це ти Ольгу скинула.
– І її теж. Скільки років товаришували, а вона навіть не подумала, що подарунок доньки забирає.
– Забудь. У тебе є я, Андрійко, сестра. Ми тебе любимо.
– І я вас. Найбільше у світі.
Андрійко примчав у вихідні. Побачив свій гаманець у бабусі в сумці – засяяв:
– Бабуся, ти правда носиш?
– Звичайно! Це мій найулюбленіший гаманець.
– А бачила записку?
– Бачила, сонечко. Дякую.
Хлопчик обійняв бабусю:
– Я ще зроблю. Ремінь! Або браслет!
– Чекатиму.
Ліля дивилася на них і посміхалася. Ось воно справжнє. Не показне, не з ввічливості. Просто кохання.
А сумка? Сумка зайняла почесне місце. Мама носила її щодня, дбайливо, з гордістю. І більше ніколи – жодного разу – не віддала своїх речей тим, хто їх не цінує.
Тому що подарунки від близьких – це не просто речі. Це кохання, турбота, пам’ять. І віддавати їх – значить зраджувати це кохання.
Добре, що обійшлося. Добре, що встигли поговорити. Добре, що мама зрозуміла.
А Ольга? Та й ну її Не така вже це втрата. Справжні друзі так не роблять.