Він був людиною дуже зайнятою. Справи фірми кидали його цілий день з одного кінця міста в інший, але він здивовано помітив, що якось так несвідомо підлаштовує маршрут, щоб проїхати повз.

Він кілька разів проїжджав повз…

Повз дівчину, яка сиділа у візку. Поруч із нею стояв столик, на якому було щось розкладено.

Її образ не йшов у нього з голови. І він сам не міг пояснити причини. Ну, дійсно – мало хто просить милостиню вздовж дороги?

Хоча! Можливо, річ була саме в цьому? Вона не просила милостиню.

Він був людиною дуже зайнятою. Справи фірми кидали його цілий день з одного кінця міста в інший, але він здивовано помітив, що якось так несвідомо підлаштовує маршрут, щоб проїхати повз.

І цього разу він плюнув на щоденні перегони з часом і зупинив машину на узбіччі, ввімкнувши аварійні вогні. Вийшовши, він попрямував до неї.

Дівчина, років дев’ятнадцяти-двадцяти сиділа у візку, а в неї на колінах зручно розташувався сірий кіт.

Кіт з цікавістю подивився на чоловіка, що підійшов до них.

– Доброго дня. Як вас звати? – спитав чоловік.

– Доброго, – відповіла вона і посміхнулася. – Софія.

Він глянув на стіл. На ньому були різні вироби. Деякі з глини, а деякі фігурки були в’язані.

– Самі робите? – спитав він.

– Намагаюся, щоб було гарно, – відповіла вона.

Він погладив кота, і той уважно, зовсім по-людськи, глянув йому в обличчя.

– Гарний у вас кіт, – зауважив він.

– Він мені торгувати допомагає, – відповіла дівчина. – Щодня зі мною проситься. Розважає мене, поки я тут сиджу.

– Купують? – поцікавився чоловік.

– Ні. Проходять повз… – зітхнула вона.

– Скільки коштує серце? – спитав він, беручи в руку маленьку в’язану річ.

– Два долари, – відповіла Софія.

– Давно у візку? – спитав він.

– Я донедавна ходила, – відповіла дівчина. – Тільки дуже важко було… От мені й дали цей візок. А як сіла, то взагалі ходити припинила.

– А що лікарі кажуть? – знову спитав він.

– А лікарі кажуть – треба робити операцію. А страховки у нас із мамою немає. Тому я тут сиджу щодня і продаю. Сподіваюся зібрати на втручання…

– Ось як, – відповів він і замовк.

– Візьміть задарма, – усміхнулася вона. – До мене ніхто цілий день не підходить. А ви підійшли та поговорили. Мені ніби й легше стало. Нехай це вам буде подарунком від мене.

Рішення у чоловіка якось дозріло само собою, миттєво:

– Ти ще тут будеш деякий час? – спитав він, крутячи в руках маленьке серце.

– А куди мені подітися? – посміхнулася вона.

Повернувшись у машину, він зателефонував секретарці й наказав, щоб його не турбували, й щоб вона не дзвонила кілька годин.

Повернувся він за пів години. Кіт, побачивши його, задоволено нявкнув, як старому знайомому.

– Ви хочете щось купити? – Здивувалася дівчина.

– Так, – відповів він. – Я хочу купити все.

– Все? – здивувалася Софія.

Він зібрав її вироби та поклав у пакет.

– Ви не спитали, скільки це коштує, – усміхнулася вона.

Він витяг із гаманця тисячу доларів і поклав їй на коліна:

– Досить?

– О, господи! – сплеснула вона руками. – Стільки грошей… Весь мій товар і десятої частини не коштує.

– Коштує, – заперечив він і поставив поруч неї великий пакет із продуктами.

Вона охнула і затулила обличчя руками. Кіт муркотів і терся об неї.

– Це не милостиня, – сказав він. – Адже ви працюєте і продаєте результати своєї праці, просто… Просто ми по-різному їх оцінюємо.

Вона беззвучно плакала.

Він поцікавився її прізвищем та адресою. Після чого попрощався і попросив зробити ще виріб, і наступного дня бути знову тут.

Секретарка, вислухавши його, чомусь раптом розчулилася, встала і, підійшовши до нього, поцілувала в щоку.

– Що таке? – здивувався він.

– Просто так, – відповіла вона і схлипнула.

Їй досить швидко удалося з’ясувати всі обставини. Вона дізналася про все – на те вони й секретарка. Історія хвороби, висновки лікарів та вартість лікування.

Наступного дня він знову був там.

– Ні, – заперечила Софія. – Я не візьму гроші. Ви й так нам з мамою дуже допомогли. Я вам цю фігурку зліпила.

І вона простягла йому фігурку з глини – дівчина, яка сидить у візку з котом на колінах.

Він узяв її й придивився. Дивовижна експресія застигла у глині. Наче він тримав у руках завмерлу мить.

– Краса, – сказав він і повідомив, що приймає цей подарунок, але… Просить узяти гроші на утримання кота.

Вона засміялася. Він витяг ще тисячу доларів і простяг їй.

Поліціянт підійшов до них саме цієї хвилини:

– Штраф за паркування на проїжджій частині, – холодно сказав він і попросив документи.

– Господи! – засмутилася вона. – Ви через мене потрапили в халепу.

– Нічого, нічого, – заспокоїв її чоловік. – Я все заплачу. Вибачте мені, пане офіцере, – сказав він, звертаючись до поліціянта. – Я готовий сплатити штраф.

І він усміхнувся.

– Ось як, – здивувався офіцер.

Він підійшов ближче і глянув на дівчину, її кота, фігурку в руках чоловіка.

– Краса, що за річ, – сказав він і спитав, скільки це коштує.

Дівчина посміхнулася і відповіла, що це подарунок, але її вироби не коштують більше, як десять доларів ніколи, а маленькі – лише по два долари.

Поліціянт уважно подивився на неї й на пачку грошей, яку їй передав чоловік.

– Ось як… – знову сказав він.

Потім узяв під козирок і сказав, звертаючись до чоловіка:

– Я завжди тут стою. З ранку до самого вечора. Будьте ласкаві, наступного разу поставте машину сюди ближче. Так іншим буде зручніше проїжджати.

– А штраф? – здивувався чоловік.

– Який штраф? – “здивувався” у відповідь молодий офіцер. – Хто казав про штраф?

Дівчина посміхнулася і сказала офіцеру:

– Дякую вам велике.

Той зніяковів, подивився на неї й відповів:

– Я наглядатиму за вами. Щоб ніхто не потурбував.

Тепер чоловік подякував йому:

– Дякую вам, офіцере. Ви хороша людина.

Поліціянт знову зніяковів, і відійшов.

– Мені потрібні ваші документи, – сказав чоловік дівчині.

– Навіщо? – Здивувалася вона.

– Є в мене один знайомий лікар… – почав вигадувати він.

– Але ж у нас із мамою немає грошей на операцію, – здивувалася Софія.

– Нічого, – продовжував він брехати далі. – Я зможу домовитись про розстрочку на багато років…

Наступного дня його зустріли троє: дівчина у візку, її мама та офіцер поліції, який стояв і розмовляв із ними.

Побачивши чоловіка, офіцер чомусь виструнчився і віддав йому честь.

Мама дівчини, передаючи йому документи, чомусь намагалася схопити його праву руку та поцілувати.

Вона плакала і розповідала йому про те, як її дочка боролася та закінчувала школу. І як тепер вона не може ходити.

Офіцер поліції дивився на цю картину. Дивився, дивився…

Потім відвернувся і довго відкашлювався. Потім підійшов до дівчини, яка сиділа на візку, і став за ним.

Справа була оформлена досить швидко. Секретарка перевела на рахунок швейцарської клініки дуже велику суму та домовилася про дату приїзду.

Після чого увійшла до його кабінету. Довго мовчала…

– Що? – спитав він.

– Дякую вам! – відповіла вона і схлипнула. – Не думала, що ви такий.

– Який? – спитав він.

– Правильний, – сказала вона і вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.

А він сидів і посміхався…

Літак забрав Софію та її маму до Швейцарії першим класом.

Раз на тиждень він дзвонив у клініку та цікавився, як іде відновлення. Лікарі радували його, повідомляючи, що вона вже ходить.

Ще через тиждень секретарка влетіла до кабінету з розширеними від страху очима:

– Тут вас поліція шукає!

– Що трапилося?

На порозі кабінету стояв молодший офіцер. Він м’явся і не наважувався увійти.

– Проходьте, – сказав йому чоловік. – Слухаю вас…

Офіцер цікавився результатом лікування. Потім він став дякувати чоловікові. А після…

Вони зробили те, що я не рекомендую робити нікому з офіцерів поліції під час виконання – випили за вдалий результат, та якнайшвидше відновлення.

Літак зі Швейцарії зустрічали кілька людей. Сам чоловік, його секретарка і той самий офіцер поліції.

На руках офіцера сидів великий сірий кіт, якого йому довірили на час лікування.

Мама та дівчина вийшли з літака. Софія спускалася по трапу на своїх ногах, майже не тримаючись за поручні.

– Красуня! – зауважив офіцер поліції й чомусь зняв кашкет.

– Господи, – сказала секретарка. – Радість яка!

А чоловік мовчав і просто усміхався…

На весілля того самого офіцера та Софії чоловіка запросили, як батька нареченої.

– І інакше ніяк! – сказала йому мати нареченої.

Секретарка страшенно хвилювалася. Вона була подружкою і, крім того, підбирала своєму шефу гарний костюм.

Ви, мабуть, уже здогадалися, пані та панове? Секретарка незабаром вийшла заміж за свого начальника. Ну так вийшло.

Вона вважає його найкращим чоловіком у світі, а він намагається її не розчаровувати.

Адже це так важливо – не проїхати повз. Раптом згадати, що ти людина.

Так, до речі. Спеціально для тих, хто запитає про кота:

З ним все гаразд, чого і вам бажаю!

Можливо, хтось скаже, що це казка, і в реальному житті такої щедрості не буває. Але я впевнена, що й не таке трапляється, і добро завжди перемагає. Так має бути!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?