Якось на початку літа біля Маріїної хати зупинилася стара автівка. Вийшла з неї молода дівчина – струнка, темноволоса, з міста, видно, бо вся в модному. – Доброго дня, – несміливо озвалася. – Ви – пані Марія? – Так, я. А ти хто будеш? – Я… я Софія. Донька Оксани. Моя мама казала, що ви їй життя врятували. Марія аж злякалася. І раптом у пам’яті виринула картина з юності: дощова осінь, мокра дівчина в чужому пальто, перелякані очі

Марія вже й не чекала щастя, жила собі і вважала своїм обовʼязком просто допомагати людям, таку вже вдачу мала.

Вдова, без дітей. Її чоловіка Івана не стало ще десять років тому, і з того часу Марія жила сама. Люди її любили – вона була чесною, щирою, завжди прийде на поміч: то буряки сусідам допоможе виполоти, то зварить борщу й занесе старенькому Петру, що давно вже ледве ходить.

– Ой, Маріє, ви б уже про себе трохи подумали, – казала їй поштарка Галина. – Усі вам тільки “дякую” та “спасибі”, а хто вам добре слово скаже?

Марія лише знизує плечима:

– А мені більше не треба. Мені, аби совість була спокійна.

Якось на початку літа, коли ще все зелене, соковите, й повітря пахне молодою травою, біля Маріїної хати зупинилася стара автівка. Вийшла з неї молода дівчина – струнка, темноволоса, з міста, видно, бо вся в модному.

– Доброго дня, – несміливо озвалася. – Ви – пані Марія?

– Так, я. А ти хто будеш?

– Я… я Софія. Донька Оксани. Моя мама казала, що ви їй життя врятували…

Марія аж злякалася. І раптом у пам’яті виринула картина з юності: дощова осінь, мокра дівчина в чужому пальто, перелякані очі. Її тоді знайшли під сільською зупинкою – налякану, втікачку, що чекала дитину.

– Господи, то це ж… Оксанина донька? – прошепотіла Марія.

Софія кивнула.

– Мама розказувала, що ви тоді не дали їй пропасти. Взяли додому, годували, лікували. А потім вона поїхала, бо боялася, що ви через неї біди зазнаєте. Я… я хочу вам подякувати.

Марія відвела дівчину в хату. За столом, над запашною кавою, спогади посипалися, як листя восени.

– Її тоді брат вигнав з дому… – пригадала Марія. – Бо вона зізналася, що чекає дитину від хлопця з міста. А батьки – суворі, злі… Вона тікала, а ти вже тоді у неї під серцем була.

– Так, – Софія витерла сльозу. – Мама все життя згадувала вас. Казала, що якби не ви – не було б і мене.

– Я робила те, що серце веліло, – зітхнула Марія. – А потім вона поїхала… Я боялася, що щось трапилось. Не було ж ні листа, ні звістки.

– Мама вийшла заміж, мене вдочерив той чоловік. Але вона ніколи не забувала. І перед тим як її не стало, просила мене знайти вас і подякувати.

Марії здалося, що у грудях щось обірвалося. Оксани вже нема. А вона й не знала…

– Пробач, дитино, – прошепотіла. – Пробач, що я не шукала вас. Хоч і хотіла.

– Вам не за що просити вибачення. Навпаки. Ви – моє перше добро. Навіть не знаючи мене, ви вже врятували моє життя.

Марія не спала тієї ночі. Їй здавалося, що доброта, яку вона віддавала світу роками, раптом повернулася. У вигляді цієї дівчини, у вигляді пам’яті, у вигляді добрих слів.

Софія приїжджала частенько. То приїде на вихідні, то просто на день. Вона привозила гостинці, допомагала Марії з городом, а одного разу сказала:

– Ви для мене як бабуся. Дозвольте мені вам так казати?

Марія кивнула, сльози текли самі.

А потім сталося те, що буває в житті – раптово захворіла Марія. Серце. Лікарі в районній лікарні казали: треба в місто. Софія кинула все й повезла її в клініку. Оформила документи, платила, ночувала поруч.

– Не переживайте, бабусю. Я вам ще онуків покажу. Ви мусите жити.

Марія мовчала, бо слів уже не ставало. Їй було важко, боляче, але найцінніше – не самотньо. У ті дні вона вперше за багато років почувалася потрібною.

Коли вона вийшла з лікарні, то довго сиділа на лавці біля хати й думала: як же все влаштовано у цьому світі? Вона не шукала винагороди, не чекала вдячності, просто жила – по совісті. А тепер – ось. Вона має дитину. Свою, хоча й не народжену. Має майбутнє. Має для кого жити.

Минуло літо. Осінь принесла дощі й прохолоду. Софія приїхала з новиною:

– У мене буде дитина.

Марія розплакалася.

– Це… це чудо. Ти навіть не уявляєш, як я рада.

– Я б хотіла назвати її Оксаною. Якщо це буде дівчинка.

Марія взяла її за руку.

– Це буде велика честь. Бо твоя мама – була дуже хороша. І ти така сама.

Тепер Марія себе береже, бо у неї неочікувано з’явилася донька, а скоро і внучка буде, а це вже ціла справжня родина.