На хитрий ніс, є щілина з бджолами…

Телефон задзвонив пізно ввечері – Лариса вже збиралася лягати спати.

– Ларисо! Привіт!

Вона відразу впізнала голос, який ніколи більше не планувала почути.

– Віра? Що тобі треба?

– Відразу – “що тобі треба”, а я, можливо, хотіла дізнатися, як ти живеш, – відповіла Віра.

– Я живу добре, – сказала Лариса. – Це все?

– Ти щось не дуже ввічлива. А поспілкуватись не хочеш?

– Ні, Віро, я не хочу з тобою спілкуватися. До побачення.

Лариса хотіла припинити розмову, але раптом почула:

– Хотіла попередити, що ми у вихідні на дачу приїдемо, тож, якщо хочеш, теж приїжджай – шашличок посмажимо.

– Стоп! – різко перервала її Лариса. – На яку дачу ви зібралися їхати? На мою? Але ж я вас туди не запрошувала!

Вони звикли називати це місце дачею, але насправді це був звичайний сільський будинок, який дістався у спадок спочатку матері Лариси, а потім і їй самій. Вони приїжджали в село лише влітку.

– Ми три роки поспіль на цю дачу їздили. На честь чого це нам раптом запрошення знадобилося? – обурилася Віра.

– На честь того, що я з твоїм братом уже пів року розлучилася. А дача це не його, а моя. Тож без мого запрошення там ніхто не з’явиться. Зрозуміла? – Запитала Лариса.

– Ти що це, ніби не рідна?

– А я вам і раніше була рідною, тільки коли вам від мене щось треба було. А коли мені знадобилося, у вас у всіх одразу ні часу, ні грошей не виявилося.

– І я без вас впоралася – кредит взяла, батька вилікувала. А тепер ми точно не рідня, тож на своїй дачі я вас не чекаю.

Поговоривши з колишньою родичкою, Лариса перейшла на інші справи. Завтра вона працюватиме лише до обіду, а потім відвезе батька в санаторій.

На цю путівку вона накопичувала майже цілий рік. І остання сварка з колишнім чоловіком сталася загалом через ці гроші.

– Ларисо, я в барі зустрів Віктора, який працює у вашій конторі, і дізнався про щось цікаве. Виявляється, ти регулярно отримуєш премії, але чомусь у бюджет сім’ї їх не вкладаєш!

– Андрію, ти теж витрачаєш премії на свої потреби.

– Але ж я не приховую цього: купив спінінг – так і говорю. Ти знаєш про це. А куди ти витрачаєш гроші?

– Я не витрачаю, я накопичую на путівку в санаторій для батька, – відповіла Лариса.

– І багато накопичила?

– Досить. Путівку вже забронювали.

– Слухай, до літа далеко, ти ще зможеш накопичити. А зараз купімо човен із мотором!

– Ні. Ось отримаєш наступну премію, й купуй на здоров’я, а ці гроші підуть на путівку.

Слово за слово, і вони посварилися до того, що Андрій грубо обізвав дружину і пішов із дому на цілий тиждень.

А коли повернувся, до квартири потрапити не зміг – дружина змінила замки. І, як з’ясувалося за тиждень, подала на розлучення.

Оскільки Андрій прийшов у сім’ю без нічого – тільки зі своєю валізою, то й пішов так само – за три роки шлюбу спільного майна вони не нажили.

І квартира, в якій вони жили, і та, де жив батько Лариси, і дача, на якій так полюбили відпочивати родичі Андрія, і машина, якою іноді користувався чоловік, – все це належало Ларисі.

За пів року, що минули після розлучення, вона про Андрія та його сімейку і думати забула, а тут – «Здрастуйте! Намалювалися – не зітреш»! Дивовижні люди – з тих, кого виганяєш у двері, а вони у вікно лізуть.

У п’ятницю, коли Лариса спочатку була зайнята на роботі, а потім влаштовувала батька в санаторій, до її сільського будинку під’їхала машина, з якої вийшли Віра – сестра Андрія, її чоловік Микола та двоє їхніх дітей – одинадцятирічний Славко, та семирічна Даша.

– Нічого собі! – сказав Микола. – Новий паркан, ворота, хвіртка. Слухай, Віро, ми, здається, даремно приїхали – Лариса наче нові замки поставила. Наші ключі не підійдуть.

– А раптом? Ти дістав ключі – спробуємо, – відповіла дружина.

Але замки стояли нові й проникнути на ділянку ніякої можливості не було.

– Доведеться їхати, – сказав Микола.

– От яка стерво Лариска! Не могла одразу сказати, що замки змінила! – обурилася Віра.

– Мамо, а тітка Лариса з боку городу паркан не міняла, – сказав Славко, який кілька хвилин уважно дивився у щілину між парканом та хвірткою.

– Ну то й що? Там хвіртки все одно немає, а паркан майже два метри, через нього не перелізти, – відповів батько.

– А там є одна дошка, яка висить тільки на верхньому цвяху. Якщо її відсунути, можна пролізти. Ми з Дашею завжди в цю дірку вилазили, коли до Вовки на батут ходили, щоб не обходити кругом. Тільки треба в той провулок звернути й машину на розі залишити.

Підійшовши до того місця, про яке говорив син, Віра та Микола побачили, що лаз у город Ларисиної дачі справді існує.

Була лише одна проблема: у дірку змогли пролізти всі, окрім Віри. Її габарити не дозволили це зробити.

– Славко, збігай до теплиці – там завжди цегла лежала, якою Лариса двері підпирала, коли теплицю відчиняла. Принеси її мені.

Коли син приніс цеглу, Микола, використовуючи її, як молоток, вибив ще дві сусідні дошки, щоб дружина змогла пролізти на ділянку, а потім закріпив їх тільки на верхні цвяхи.

– Ну, ось! Відпочинемо на всю котушку! – Заявила Віра.

Але перш ніж почати відпочивати, їм довелося відчинити ще два замки – у будинок, та у лазню. З цими Микола впорався легко.

Лариса цього тижня на дачу їхати не планувала. Вона хотіла в суботу навести лад у квартирі батька: вимити вікна, підлогу, перепрати білизну.

Але вранці її потривожив телефонний дзвінок:

– Ларисо, доброго ранку! Це Олександр Володимирович. Слухай, у тебе тут хвіртка та ворота зачинені, а у дворі народ ходить. Вчора лазню топили – я думав, що ти приїхала.

Олександр Володимирович був їхнім сусідом. Він давно знав і її, і її батьків, а коли Лариса привозила до села батька, чоловіки спілкувалися, бо мали спільне захоплення – шахи.

Довелося Ларисі змінити плани та поїхати на дачу. Вона, звичайно, здогадувалася, хто там господарює, але про всяк випадок зателефонувала дільничному, та розповіла про дзвінок Олександра Володимировича.

Лариса та дільничний під’їхали до будинку майже одночасно. Вона дістала ключі та відчинила хвіртку.

Звісно, ​​припущення Лариси виправдалися: на розкладачку під яблунею дрімав Микола, Славко та Даша вибирали ягоди з куща жимолості. Почувши шум, на ґанок з дому вийшла Віра.

Після з’ясування всіх обставин дільничний запитав, чи Лариса наполягає на складанні протоколу.

– Наполягаю, – сказала вона.

– Ти що? Ми ж рідні! – обурилася Віра.

– Ні. По-перше, ми не рідні. По-друге, я тобі напередодні сказала, що не бажаю вас тут бачити. По-третє, ви зламали мені паркан і проникли в мій будинок і в лазню, зламавши два замки. І ти, Віро, думаєш, що це вам зійде з рук?

Протокол склали, підписали, Олександр Володимирович та його дружина виступили, як свідки.

Віра та Микола, забравши дітей та свої речі, поїхали.

Ларисі сьогодні таки довелося зайнятися прибиранням – тільки не у квартирі батька, а у сільському будинку.

Олександр Володимирович, поки вона прибирала, полагодив паркан та вставив нові замки, за якими Лариса сходила до сільської крамниці.

Тиждень про колишню рідню не було ні слуху ні духу. Лариса не цікавилася, яких заходів вжито за її заявою.

Віра з Миколою думали, що протокол, складений дільничним, – це просто папірець, за допомогою якого Лариса вирішила їх налякати, і теж жили спокійно.

Але коли справа закрутилася і їм довелося ознайомитись із певною статтею, Ларисі зателефонував колишній чоловік:

– Лара, ти зовсім не в собі? Забери заяву! Ти знаєш, у чому Миколу та Віру звинувачують? Мало того, що незаконне проникнення в чуже житло, то ще злом і псування майна! А якщо його зачинять?

– Не зачинять, – заспокоїла Андрія Лариса. – Але порушувати закон відучать.

Вона мала рацію: Миколі та Вірі довелося заплатити штраф – невеликий – всього вісім тисяч гривень, але для бюджету їхньої родини чутливий.

Як лаялася Віра, коли гроші відлетіли в держбюджет! Вона зателефонувала Ларисі та почала обзивати її такими словами, від яких у портових вантажників вуха згорнулися б у трубочку.

Коли Віра зупинилася, щоб перепочити, Лариса сказала:

– Твою полум’яну промову, Віро, я записала. І хочу тобі порадити заглянути до адміністративного кодексу – там є стаття, за якою за образи штраф можуть присудити.

Віра відразу припинила розмову, і більше про колишню рідню Лариса не чула. Тож, як кажуть – на хитрий ніс, є щілина з бджолами…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях.