— Ви їжте, їжте, гості дорогі, – примовляла вона, напхавши повний рот, – сальце то в нас свіженьке, м’якеньке, так і тане в роті. А картопля молоденька, з нашого городу. Вась, ти чого вуха розвісив, їж давай. Не встигли гості озирнутися, як господарі самі все й змели

Вийшли на пенсію і насолоджувалися тим, що зажили вони, як білі люди. Потягти з роботи стало нічого, та й не треба, у них і так все є. Господарство не тримають, годувати дорого, але чи багато їм двом треба? Бувало, Поля купить курочку і десяток яєць, їм на на тиждень і вистачить.

І тут, як грім серед ясного неба, отримали вони листа. А там: «Вася, Поля, зустрічайте. Завтра приїжджаємо. Ваші родичі Марія і Микола».

— І які ж вони нам родичі, бачили то всього два рази в житті? – засмутилася Поля.

— Далекі родичі… – резюмував Вася, – але які-ніякі, а всі родичі, ти це, Поліночко, лізь у льох за наливочкою.

Гостей зустрічали так, що все село чуло. Вийшли на зупинку ошатні, Поліна навіть, з цієї нагоди, парфуми дістала. Хоч і було їм уже десять років, і не пахли вони, а смерділи, але все таки – духи.

Штани у Васиного костюма були короткі, за довгі роки віни сіли, але чоловік вирішив, що не в місті живе, і так зійде.

Тільки як Марійка й Коля зійшли зі сходинок автобуса, кинулися їм в обійми.

— Скільки ж років ми не бачилися, – кричала Поля.

— І хто це до нас завітав? – вторив їй Василь.

Привели гостей до хати, представили своє подвір’я, потім Поля дістала фотоальбом і почала фотографії гостям показувати. Поки сиділи говорили, у животі в усіх забурчало.

— Ой, що це я, – злякалася господиня дому.

— І справді, – підтримав господар, – досить гостям зуби заговорювати, на стіл накривай.

Поля застелила на круглий стіл святкову мереживну скатертину, місцями поїдену міллю. Виставила тарілки, виделки, ложки, графинчик і чарки.

По центру поставила невелику чавунку з вареною картоплею, посипаною молодим кропом. А поруч хліб і сало на мідній таці.

— Ну що, за зустріч, – підняв чарочку Василь, – як дісталися?

І гості почали розповідати, як довго вони добиралися до родичів. А Поля в цей час виклала картоплю в тарілки собі і Васі, зробила по два бутерброди із салом.

— Ви їжте, їжте, гості дорогі, – примовляла вона, напхавши повний рот, – сальце то в нас свіженьке, м’якеньке, так і тане в роті. А картопля молоденька, з нашого городу. Вась, ти чого вуха розвісив, їж давай. Не встигли гості озирнутися, як господарі самі все й змели.

— Ну що, поїли? Час і відпочити! – резюмувала Поля, змітаючи крихти зі столу.

Увечері, щойно господарі заснули, сповістивши гостей характерним хропінням, Коля пішов на промисел. Щоб не розбудити рідню, виліз через вікно. Нарвав зелені й редиски, огірків із теплиці, підкопав кущик картоплі. Варили її в залізному ковші, який чоловік зняв із цвяха біля колодязя, за допомогою маленького, похідного кип’ятильника. Хліб і сіль витягли зі свого рюкзака.

А рано вранці зібралися і поїхали. У місто поїхали, де в них ще були родичі.

— Даремно ми вчора подарунки їм віддали, – пошкодував Коля.

— -Нічого, нехай подавляться, цукерки навіть на стіл не виклали, – дивувалася Марія.

А Василь і Поліна пили чай із халявним шоколадом і тріумфували. Як добре, що гості надовго не затрималися! А то з ними розорення одне!

А ви знали таких Васю і Полю?