— Та нема таких слів, щоб розповісти, Ромо! Як переїхали, все життя перекинулося з ніг на голову. — То ж ви самі хотіли! Садиба, тиша, свобода, город… – Не вимовляй це слово вголос, – прошепотіла злякано мама. – Яке? Город? – Та тихо ти! Вони все чують. – Хто чує? — Овочі, Рома, культури ці безкультурні

— Алло, синку, ти повернувся з відрядження?

— Вночі повернувся. Щось сталося?

— Чи не міг би ти приїхати мене забрати з цього пекла?

– Що трапилося, мамо?! — ще раз спитав переляканий Роман, натягуючи штани.

— Мрія, гори вона синім полум’ям, Ромо, мрія трапилася!

— Нічого не розумію, — уже взувшись, говорив син.

— Та я сама давно нічого не розумію, — плакала у слухавку мама. — Ми, як у цей дім проклятий, переїхали, у мене всю картинку світу ніби змінили. Я божеволію.

— Я їду, не мовчи, розказуй! – нервував син.

Рома стрибнув у машину, увімкнув гучний зв’язок і почав рух.

— Та нема таких слів, щоб розповісти, Ромо! Як переїхали, все життя перекинулося з ніг на голову.

— То ж ви самі хотіли! Садиба, тиша, свобода, город…

– Не вимовляй це слово вголос, – прошепотіла злякано мама.

– Яке? Город?

– Та тихо ти! Вони все чують.

– Хто чує?

— Овочі, Рома, культури ці безкультурні. Я думала, переїдемо, почну там з маленької теплички та з зеленушки. Помідорки або огірочок кривий з гіркою попкою проклюнеться – і на тому дякую. Вважай, гештальт закрито. Я була впевнена, що нічого не зростатиме. Всі ж скаржаться, що простіше в магазині купити, ніж ці добрива та іншу смердючу магію використати, а воно як попрє…

– Що попрє? — летів Рома, поспішав на порятунок рідних.

— Та овочі ці шалені: помідори, огірки, перці, капуста — погань ця кольорова влаштувала мені революцію. Лізуть і лізуть, наче ми на території АЕС живемо.

— Так це ж чудово, — не розумів син чому засмучена мати.

– Чудово, ага, як же. Я здуру теж так вирішила. Як почала грядки розбивати праворуч і ліворуч, а земля народжує і народжує, наче наша тітка Люда після того, як за фінансиста вийшла. Все їй мало. Палку встроми — і наступного дня там уже огірки самі підв’язуються. Рома, я в житті банки ці кляті не закручувала, а тепер з ранку до ночі ми з твоїм батьком ріжемо, шаткуємо, кип’ятимо – моркву, помідори та баклажани між собою поєднуємо.

— Батько тобі допомагає? – здивувався Рома.

-Ще і як допомагає! Він же ощадливий, викидати нічого не дає. У нас тепер салат на сніданок, обід та вечерю: я тазик нам на двох ставлю, і доки не з’їмо, з-за столу не виходимо. Особливо цибуля нахабніла. Я вже три повстання цих Чипполіно у комбайні придушила. Батько весь пожовтів. Сусіди косяться, кажуть, що пиякою став, а він справді п’є багато — морквяний сік літрами цідить.

— Ну, мамо, я думаю, ви просто перебільшуєте… Натомість тиша, жодних сусідів за стіною.

– Ага, тиша. Так тихо, що ми навчилися думки один одного читати. Ох, Ромочко, ти б знав, що у твого батька в голові…

– Наприклад?

— Надумав він мед робити. Вулики замовив, а на бджолах вирішив заощадити. Вирушив на стару ферму, розставив пастки.

– І як, спрацювало?

– Спрацювало. Тепер у нас цілий рій домашніх шершнів. Мед вони, звичайно, не роблять, але батько з ними так добре поводився — хвалив, годував, мало не в черевці цілував — що тепер ділянку контролюють по периметру. Усіх паразитів знищили, тому овочі ще сильніше лізуть.

— Ну, і на що ти скаржишся? — дивувався Рома, заходячи в останній віраж.
— Краса ж, а про паркування взагалі мовчу.

— От і правильно, синку, нічого не кажи, — обірвала мама. — Батько з цим паркуванням довго мені мізки робив. Спершу щебенем засипав, потім асфальт поклав, навіс збудував, потім обшив його, утеплив, провів світло, воду, а машину все одно перед будинком ставить! Говорить:

«Не можу себе пересилити, коли бачу порожнє узбіччя. Відразу хочеться зайняти місце, поки ніхто з роботи не приїхав!»

— Це пройде, не хвилюйся, просто міська звичка. Ну, а кроликів завели, як завжди мріяли?

Мама щось бубоніла, явно намагаючись оцінити свої думки.

— Там історія, як із городом: лізуть, лізуть і ще раз лізуть. А потім розмножуються, гади волохаті. У батька рука не підіймається їх на м’ясо пускати, а я все одно вже, окрім огірків і кабачків, нічого їсти не можу, підсіла конкретно. Загалом батько цих кроликів продавати почав, а вони як давай йому уві сні з’являтися і звинувачувати: розлучник, мовляв, Юда. Так він усіх назад викупив за подвійною ціною. Тепер сидить цілими днями тести робить, родовід складає, хоче продавати лише у складі повної родини.

— А собаку, собаку завели?

До будинку залишався останній кілометр.

— Ой, Ромо… Окрема тема. Собаку обирали усією сім’єю: я, батько, шершні, сусіди, з якими ми чогось привіталися в день переїзду і тепер спілкуватися доводиться. Загалом, у кожного було своє бачення цього собаки. Комусь, щоб тихо гавкала, іншому — щоб найкращий друг, третім — щоб ніс у чужі жала не тицяла, а мені — аби тільки охороняла як слід. Коротко кажучи, ми завели відеокамеру 4К. Годувати не треба, дресувати теж, тато з нею спілкується, коли ніхто не бачить, душу виливає, як найкращому другові, а я потім ці відео в інтернет посилаю, вже сімсот підписників набрала. Загалом так і не змогли ми від цивілізації втекти, як не намагалися… Ну ти скоро там? Я вже зібралася, чекаю.

– Я під’їхав, виходь!

– Давно вийшла. Рома, ну де ти?

– Як де? – здивувався син. — Біля будинку вашого ненависного, у відеокамеру махаю.

— То я в місті, за кавоваркою заїхала. Набридло в турці варити. Забирай мене швидше, я тут більше пів години серед бетону, сусідського шуму та вихлопів перебувати не можу, додому хочу, на свіже повітря, до шершнів моїх ненаглядних.

— То ти ж сказала, що дім проклятий і тобі тут не подобається!

— Я про твого батька те саме сорок років говорю, але це не заважає нам бути разом і жити щасливо.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?